За відсутності світла я вирішила зайнятися тим, чого вже не робила роки, бо все не було часу – поприбирати в книжковій шафі. Щось віддати, щось викинути на переробку.
Отак методично протираючи та перескладуючи почала я згадувати, як колись любила читати і як мріяла, що моє життя буде схоже на якийсь прочитаний роман…
Незчулася, як взяла свого улюбленого Оскара Уайльда, його Доріана Грея я любила, як і екранізації фільмів. Стала перегортати листки і вже й забула за прибирання та заглибилася в читання.
Мене просто вразила історія про малого Карлика, який ніколи не бачив себе в дзеркалі і почувався абсолютно щасливим. Він любив все навколо: природу, тварин, людей, був закоханий в Принцесу і вважав, що й вона любить його.
Вважав доти, доки не побачив своє відображення і зрозумів, що всі навколо потішалися з нього і світ не такий вже й добрий, хоч він був дуже щирим до всіх, але його не цінували. Його серце не витримало цього.
І ось я зловила себе на думці, що у мене в житті все було якраз навпаки – я бачила себе в дзеркалі справжню, але оточуючий світ вимагав аби я змінилася і стала подібна на сотні тисяч інших жінок.
Скажіть, коли ви пішли вчитися далеко від дому, що ви змінили найперше? Так, відрізали косу. Довга коса говорила не про те, що ви дуже акуратна людина та любите лад на голові, а те, що ви з села.
Далі пішли брови. Пам’ятаю, як дівчата говорили, що у мене брови, мов у Брєжнєва і мені прийшлося зробити їх тоненькими, мов шнурокчи.
Перший раз вони були аж спухли від того, що я їх вищипувала. Та й тепер ця процедура не викликає ніякого задоволення.
Пригадую, як ще малою хотіла мати густі вії і хтось з дівчат сказав, що їх треба обрізати і тоді вони швидше ростимуть.
– От волосся стрижеш, а воно лише швидше росте та густіше. З віями так само.
Я їх обстригла і вони мені дуже довго відростали, проте, набагато швидше. Ніж ця згадка у моїх однокласниць, які й через двадцять років на зустрічі випускників пригадували мені ту оказію.
Далі бог змилосердився над батьком, який завжди репетував, хто ж його станок тупить, і відкрив шалений потік жіночих штучок з-за кордону: віск, бритви, шуга ринг.
Своє волосся я теж тримала в моді – кучері, блондинка, філірування. Якось я тричі в день фарбувалася, бо боялася реакції матері.
Спочатку я пофарбувалася в гуртожитку і колір вийшов абсолютно жахливим. Тоді вирішила, що в перукарні все змінять і вони справді гарно мені промілірували волосся, але я тоді подумала, що мама скаже:
– То що за сивина?То що за моду ти мені тут принесла?
І вже втретє стала остаточною русявкою.
А татуаж? Це ж треба було зробити й брови і повіки! Хто знає, як це приємно – розкажіть!
Тепер вирішила й до губ добратися та збільшити форму. А тепер питаю себе – а для чого? Їх давно ніхто не цілує. Чи в надії, що буде? Для чого я женуся за цими змінами в собі. Щоб не виглядати старо? Бо що?
Залізла в свій альбом, де я ще зовсім молода і така, яка я була – справжня. І нічого мені тоді не бракувало для цих «фантастичних» перетворень. Бо ж мінялося не лише моє волосся чи форма губ, а й моє ставлення до себе.
Здавалося, що я така-сяка, а як все це зроблю то вийду зовсім на інший рівень, отримаю щось краще чи, бодай, буду як усі.
От вам і історія про дзеркало, в якому хочеться бачити насамперед щасливу себе, але воно якось не виходить.
Треба ще трохи розтягнути залишки молодості аби мати якісь примарні шанси, так?
Отут натягнути, тут надути, там забрати і колись, можливо, я побачу в дзеркалі когось щасливого.
Фото Ярослава Романюка.