fbpx
Історії з життя
Скажіть мені де у світі справедливість. Мені шістдесят і я нажаль не ходжу. Виростила трьох діток, душу в них вложила, вивчила, з житлом допомогла. А у сусідки поруч і кіт ніколи не валявся, я її дітей годувала. Як гірко бачити якими виросли наші діти

Скажіть мені де у світі справедливість. Мені шістдесят і я нажаль не ходжу. Виростила трьох діток, душу в них вложила, вивчила, з житлом допомогла. А у сусідки поруч і кіт ніколи не валявся, я її дітей годувала. Як гірко бачити якими виросли наші діти.

Я сама трьох синів виростила, душу в них вложила. Все життя завфермою пропрацювала, тож хоч і сама жила, дітей підіймала, а дім у нас був повною чашею. Скільки гріха на душу узяла, аби сини мали все і не відчували себе обділиними – віку не вистачить, аби хоч висповідати все.

Найперші плеєри у моїх хлопців, приставки, відеомагнітофони, ігрові приставки. У мене діти навіть біля хати і то у дорогому якісному вбрані були. Усім трьом я освіту вищу дала і з житлом допомогла.

А поруч у домі з плівкою замість вікон жила Галька. Віялась вона собі селом і горя не знала. Рідко додому являлась, але дітям краще було, як вона відсутня була. Не годувала, не одягала. Все вони собі удвох самі. Грубку оту палять, самі щось варять їсти. Я молока та крупи даю, але не багато, бо Галя явиться і все з хати винесе. Стали Іван З Оленкою доросліші, то почали людям по господарству допомагати, аби хоч на зошити мати, та на вдяганку яку. Так і жили.

Зараз мені шістдесят. так склалось, що ходити я не можу, їжджу на візку. І як же мені гірко бачити якими виросли мої діти і Галинині.

Мій старший Ілля – завше був запальним. Не раз мені горою доводилось за нього ставати і захищати. Дільничий до нас ледь не щодня ходив. Виріс мій Ілля оженився. Спочатку, ніби й добре усе було, я раділа, проте не довго. Пустився берега. Квартиру що я йому придбала – пустив за вітром. Чи то дружина у нього чи гени, але віється світами лиш інколи телефонує.

Про середнього нічого і говорити. Он, хропе у сусідній кімнаті. То моя кара на старості років. Усе з хати виносить. або до нас “друзів” приводить. Добре, хоч мене не чіпає.

А молодший. Е-х-х! як поїхав на заробітки в росію, та так там і лишився. Востаннє телефонував у березні, казав під Києвом стоїть, просив чекати на звільнення. Більше я його й не чула. Де, що, як? Ні жінки у нього ні дітей. Шукати? А де?

З сумом дивлюсь через паркан на подвір’я Галі. ЇЇ давно не стало, там донька її за господиню. Усе село до неї в черзі за молоком. Має три корівки, у них із чоловіком земля своя, гара господарка. І де та дитина бачила і в кого вчилась, а в неї у кожному куточку порядок. Діти випрасувані і чисті, сама доглянута, мов сонечко.

Але найважче мені бачити її брата. Він у місті, кажуть бізнес має свій. Статний такий красивий. На авто дорогущому приїздить. До мене обоє приходять. То молочка, то круп яких принесуть, але я не прошу багато нести, аби син дружкам своїм на пригощання не пустив.

От скажіть, де у світі справедливість. Чому так? Виходить, не потрібно бути матір’ю, аби діти нормальними людьми виросли. Виходить, я даремно все життя так важко гроші заробляла – усе мої сини за вітром пустили.

Чому ж так? Поясніть. Чи то у мене однієї доля така гірка?

Ольга Дем’янівна Р.

14,11,2022

You cannot copy content of this page