fbpx

Скажу щиро, кладучи руку на серце, мій шлюб тримався виключно на моїй свекрусі. Якби не вона, то я б не прожила з чоловіком і року, а так жила двадцять і тільки тепер все змінилося

Звичайно, що між мною і Мироном була любов і бажання бути поруч все життя. Він запропонував одружитися і я зраділа, що моя казка стає дійсністю.

Привів він мене знайомитися з мамою, а в мене аж ноги тряслися, так я наслухалася про свекрух від подруг на роботі, що вже собі намалювала відповідну жінку. Але мене зустріла усміхнена невисока жінка, привела на кухню, нагодувала, напоїла і, найголовніше, сказала, що її синові дуже пощастило, що він мене зустрів.

– Любочко, відколи Мирон тебе зустрів, він просто змінився до невпізнання і я тому дуже рада. Бажаю вам, діточки, щастя!

Я мало не просльозилася і подальші наші зустрічі тільки підтверджували той факт, що переді мною чудова жінка, яка бачить кращі риси в інших і завжди готова допомогти.

Саме вона нам і допомогла з житлом, бо ми хоч і стояли в черзі на житло, але мало на нього надіялися.

– А що?, – каже вона, – Живіть з нами, хоч тісно, але час такий, що треба гуртуватися.

Тісно й справді було, бо квартира трикімнатна, а ще сестра Мирона Ліля ходила в школу. Отак ми й жили всі на купу стільки років і лише такт, доброта та усмішка Мами тримала нас всіх в доброму здравії.

Так і не дочекавшись квартири ми привели на світ нашу донечку Лізу і я взагалі не знаю, як ми вживалися всі, бо немовля не питає за час доби аби покапризувати…

Згодом Ліля поїхала вчитися і ми хоч трохи відчули простору в хаті. Той час я можу назвати найщасливішим за все моє життя, бо ми були укупі з мамою, разом на кухні за чаєм чи роботою, завжди мали теми для розмов. Мирон сидів в вітальні перед телевізором, а Ліза бігала по всій хаті і нас всіх веселила…

Золоті мої часи…

Я так любила свекруху, що й не помічала того, що ми стільки років живемо в неї, а навіть не маємо ніяких заощаджень. Мирон звик працювати легенько і звик, що до його зарплати додається моя і мамина, а ще мамина господарність і ми доволі непогано жили.

Але далі грянув грім, бо Ліза мала йти вчитися, а у нас з грошима не густо. Я наполягала аби Мирон пішов на кращу роботу, але він знаходив десятки причин аби цього не робити.

Мама старалася нас мирити, але як можна миритися, коли на наступний день та ж тема для розмови.

Ліза таки вступила на державну форму, чим нас дуже потішила, але далі тішитися не було чого – мама злягла. Вона не вставала довгі п’ять років і я ходила за нею, як за рідною, якої у мене ніколи не було.

Тому ні собі, ні чоловікові, ні зовиці не можу пробачити останніх маминих років, які ця добра жінка провела в спогляданні нашого занепаду.

Зовиця раптово вернулася з чоловіком і дитиною до нас жити, бо у них з фінансами було ще гірше, ніж у нас. Її чоловік ніяк не міг знайти роботу і часто ходив з Мироном подихати повітрям і дихали вони так до пізньої ночі. Приходили веселі і тут вже Ліля починала виховувати їх та так голосно, що мама все чула і ніяк не могла це спинити.

Не було вже між нами лагідних слів та сміху, кожна рахувала скільки дала грошей на їжу, а за комуналку, а діти взяли щось без дозволу.

Далі й мій чоловік втратив роботу, бо тримати такого хто буде.

Якось я зайшла до мами в кімнату і зрозуміла, що її вже нема. Я хотіла покликати інших, але просто слухала їх, слухала кожне слово і розуміла, що їй довелося прожити і як їй було нелегко. Як все налагодити, коли всіх все влаштовує? Невже я хочу прожити так все своє життя?

Після всіх церемоній я збирала речі:

– Мироне, я йду на іншу квартиру, я вже знайшла за нормальну ціну. Якщо будеш далі так себе вести, то й на очі мені не попадайся, а як захочеш зберегти родину, то мої двері будуть відкриті.

Мирон так і не приходив. Думаю, що й чекати не варто?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page