fbpx

Скажу так – я все життя хотіла видряпатися з села і видряпати село з себе. Для цього я вдало вийшла заміж і все своє життя пхала чоловіка, підпирала чоловіка, підмащувала заради чоловіка. В результаті він тепер народний обранець з репутацією, а я біля нього його опора і підтримка

Все склалося якнайкраще і пора вже мені розслабитися та насолоджуватися життям, але почав мій Юрко дивно поводитися. З якоюсь любкою я б за раз-два впоралася, але тут щось інше і я намагалася вияснити, в чому ж річ.

Справа в тому, що на вихідні він почав їздити у відрядження і вертатися з них дуже щасливим, а це, самі знаєте, дуже тривожний дзвіночок.

Звичайно, що я не боюся, що він мене покине, але й на такий випадок у мене є й фінансова подушка, й своя квартира, але просто, незручно вийде перед його колегами та іншими людьми, які мене знають та поважають.

Діти наші давно одружені і мають своїх дітей, їм вже на батьків все одно. Хіба тоді згадують, коли треба грошенят підкинути чи щось залагодити.

Так тривало пів року і я вже втомилася закривати на це очі, як раптом Юрко сам сказав мені:

– Я тобі маю в дечому зізнатися і не знаю, як ти відреагуєш, але по-іншому я вчинити не міг.

– Хто вона, – питаю я його, – Якщо ти ще не нагулявся, то я почекаю, ти ж знаєш, що мені головне твоя репутація.

– Господи, як ти вже мене дістала цією репутацією. Я взагалі не про це!

– А про що тоді?

– Мені легше тобі показати, – відповів він і ми вирушили у подорож за місто.

За вікном пропливали некошені узбіччя зі сміттям, борщовик і кропива – отже ми їдемо в село. Мені аж жарко зробилося бо я в селі була на поминках за батьками і відтоді ні ногою. Звичайно, що це село не моє, бо я б впізнала напрям, навіть через стільки років, ми їхали в іншу сторону.

Справді, як я й думала – попереду з’явилися перші хати. Не скажу, що село геть було бідне, хоча дорога була яма на ямі, ми заїхали на якусь бічну вуличку і зупинилися біля воріт, звичайних залізних синіх воріт, ще такі у мене в селі були, я їх у молодості ще малювала, лише в зелений.

Вийшла я з машини і Юрко відкрив переді мною хвіртку, наче до себе додому.

– Це моя батьківська хата, – сказав він.

– Дивно, я й забула, що ти з села.

– Так, я дуже сильно старався бути міським.

– Так і має бути, людина все життя має прагнути до кращого, – сказала я, але чоловік аж плечі опустив.

Хата була не новою, але було видно, що біля неї попрацювали – новий дах, вікна нові, паркан хоч і новий, але доволі скромний. Не мій смак.

Зайшли ми до хати і я аж скривилася – все як у селі, верітки з ромбиками, підлога аж блищить від фарби, ліжка з великими подушками з вишитими наволочками.

Господи. Видно, це мене все життя буде переслідувати, цей сільський колорит.

Юрко вже щось порався на кухні, загудів чайник і я зайшла і знову ж скривилася – старі тарілки і горнята, чого цю древність та не викинути?

Але Юркові подобалося, він ввесь час усміхався, крутився по хаті, щось відкривав, закривав, помішував, різав. Справді, давно я не їла такої смачної яєчні, видно зголодніла.

– Це і є моя таємниця, – каже Юрко і весь усміхається.

– Що саме?

– Я відновив батьківську хату і жив тут на вихідних, рибалив на озерах, влітку валявся в гамаку під вишнями, косив траву.

– Що? Ти жартуєш! Замість того аби бути в місті та ходити зі мною по потрібних гостях аби вибити дітям гарні посади. Ти ось цим займався? Та як ти міг?!

– Ось тому й нічого тобі не казав, Ганю.

– Я не Ганя!

– Ганя, була, є і будеш!

– Я Анна!

– Ганю, я втомився від того, що все життя прожив так, як тобі було того треба, але зараз я хочу жити в спокої і тиші. Мені нічого не треба – ні посад, ні грошей, ні влади. Я тобі пропоную жити тут зі мною. Ти ж бачиш, які наші роки і яке життя, а тут дуже гарно і спокійно.

Звичайно, що я на таке не погодилася і всю дорогу в таксі думала про те, що село з декого просто неможливо вивести!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page