Я була заміжня поважна жінка з двома дітьми, чоловік один працював, а я доглядала за дітьми, поки вони були малі, а далі вже мене ніхто й на роботу не брав без досвіду роботи, тому отак і жила.
Матвій приїде з заробітків і починає до себе вимагати королівського ставлення, адже це все його: квартира, машина, мій одяг, косметика, у мене немає нічого свого.
– Без мене ти нічого не варта,- постійно повторював він мені.
І на момент сорока чотирьох років я в це свято увірувала, адже я ж уже не квітну, а яках навпаки – в’яну. Я знала, що чоловік час від часу когось має, він не крився, а я все прощала.
Свою функцію в нашій сім’ї я визначила для себе, як такого економіста, який всюди заплатив і ще й приніс більше, ніж було чоловікові під ноги. Скажете, що це неможливо? Якщо економити двадцять років на собі, то цілком можливо.
Але нарешті економія на собі дала збій: заболів мене зуб і то так, що вже й не передати. Прийшлося витягнути гроші і піти до стоматолога, а там мене просвітили, що з моїми зубами, вони й онукам квартиру куплять.
– Пані, де ж ви стільки років були? У вас ще хімічні пломби!
– То я їх робила ще в інституті, – почервоніла я.
– Не випадають, то чого їх міняти?
І так мене вразило те, що я так на себе рукою махнула, що вирішила я піти до косметолога на процедури, вперше за ці роки.
– Пані, та у вас такі складки на обличчі, що їх неможливо ніякими процедурами розгладити. Це ж треба себе любити, чого ви так свою шкіру запустили?
Я не знала, що й сказати. Купила крем в аптеці і помагає, що ще треба.
– Пані, жінка має вкладати в себе, щоб її любили. Ви подивіться на мене, мені сорок п’ять, а я виглядаю на тридцять.
– І вас люблять?, – спитала я.
– Мене на руках носять!, – сказала косметологиня і я їй повірила…
Я отак порахувала, щоб себе полюбити. То мені треба себе повністю оновити, а це тисяч двісті і не менше. Де взяти такі гроші? Попросити в чоловіка?
– Ще чого!, – вигукнув Матвій, – Ще на зуби я тобі дам, але на більше навіть не розраховуй. Молодість минула і нема чого бігти за потягом.
Коли я таки наважилася влаштуватися на роботу в офіс, то вже крик підняли діти:
– Мамо, а одяг ти коли попереш і попрасуєш? А їсти нам хто буде готувати? А прибирати?
І я знову зробила відкриття – я не мама для дітей, а обслуговуючий персонал, якому не платять і не цінують.
І за все це я заплатила таку високу ціну? Я ж жила лише для них і їхніми інтересами, вважала, що це найважливіша робота в житті і так цим пишалася, що мої діти мало хворіли в дитинстві, що виросли здоровими, що гарно вчаться, що одягнені і смачно та корисно нагодовані, що приходять в чисту квартиру, що там їх завжди чекає мама.
А це виявилося нічим? Мізером? Нулем?
Сестра мені подзвонила якраз вчасно, наче відчула, що мені потрібна підтримка.
– Хочеш на роботу?, – перепитала вона мене, – Без досвіду тобі в Україні нічого не світить, можеш поїхати за кордон, там потрібні доглядальниці і добре платять.
Я вхопилася за цю ідею і сказала рідним, що їду на заробітки.
Відповіддю мені був сміх:
– Мамо, ти ж нічого не вмієш робити?
– Людмило, тебе там обдурять і без нічого приїдеш. Та й що мої друзі скажуть, що я тебе не можу забезпечити?
Але я поїхала, думка про те, що я за кілька місяців зароблю грошей, щоб себе повністю оновити, гріла мені серце.
Всього кілька тисяч і я знову буду молода і гарна, і тоді все в моєму житті буде чудесно: чоловік полюбить, діти оцінять і пишатимуться мною.
– Ти всі гроші витратила на себе?, – в голосі мами лунали такі ноти, що я розуміла, що сотворила найбільшу дурницю в світі, – Ти витратила п’ять тисяч євро на себе? На салони?
– Ти думаєш, що ти стала молодша? Та ти просто розмальована підстаркувата жінка!, – підтакував і чоловік, – На кого ти стала схожа? Губи надула, лице не рухається. Господи, Людо, я завжди знав, що ти можеш лиш вдома сидіти, а тепер, сподіваюся, що вже й ти це бачиш?
– Мамо, ти ж мала нам збирати на квартиру, а ти отак вчинила? Ти вже не молода, змирися з цим!
Мені подобалася та жінка в дзеркалі, коли я тільки вийшла з салону, вона була гарна, але після всіх тих слів, що я почула від рідних, то вже дивлюся на себе їхніми очима.
Я знову поїхала заробляти гроші, цього разу вже на квартиру, тільки для себе.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
