Сьогодні цей діалог здається мені початком кінця. Не кінця нашого з Олегом сімейного життя, а кінця мого терпіння і нашої віри в родинну справедливість. Ми стояли в нашій новій, просторій вітальні, де ще пахло свіжою деревиною та фарбою.
Зоряна, молода вдова брата мого чоловіка, обвела поглядом кімнату — від блискучої підлоги до високої стелі.
— Олег, ну послухай, — вона говорила голосом, в якому змішалися співчуття до себе і невдоволення, — я поважаю твою доброту. Ти справді хочеш допомогти. Але ти подивися на це! — вона різко повернулася і вказала рукою на величезний холодильник із системою, що видає охолоджену воду.
Олег, мій чоловік, стояв, намагаючись усміхатися, хоча я бачила, як на його обличчі залягають глибокі тіні. Він щойно закінчив огляд старого будинку, який ми запропонували Зоряні з малечею.
— Зоряно, він повністю придатний для проживання. Ми ж самі в ньому жили до минулого року. Він сухий, теплий, з гарною піччю, — м’яко сказав Олег, намагаючись її заспокоїти. — Я вже навіть відгородив тобі невелику ділянку землі. Ти зможеш займатися там городом, вирощувати овочі для дітей.
Зоряна хитає головою, неначе він пропонує їй оселитися в курнику.
— Звичайно, дякую, — вона говорила дуже повільно, ніби мені чи Олегові було складно зрозуміти прості речі. — Але ж у мене троє малих! Ти розумієш, троє! Я, по-перше, не зможу постійно бігати на вулицю у те. маленьке приміщення в кінці городу. Як це буде взимку? А по-друге, ти подивися на це! Грубка? Я маю цілий день стояти біля неї, гріти воду, розтоплювати, рубати дрова! Це фізично неможливо для молодої жінки, яка виховує трьох маленьких дітей сама.
Я більше не могла мовчати.
— Зоряно, — мій голос був спокійний, але з металевими нотками, — ми в цьому будинку жили, поки будували цей. І моя бабуся все життя прожила з таким опаленням. Рубати дрова, гріти воду — це звичайне сільське життя. Ми пропонуємо тобі не просто житло, а власне житло, яке згодом Олег хоче оформити на дітей.
Вона презирливо махнула рукою, відкидаючи мою аргументацію як несуттєву.
— Так, але то ви жили. Ви двоє дорослих, які мають гарну професійну діяльність! А в мене діти! Я ж не прошу цілого палацу, але з трьома дітьми я маю право на нормальні умови. Ви ж такі заможні, — вона окинула нас поглядом, у якому читалося поєднання заздрості й претензії. — Хіба вам важко посунутися? Я можу з малечею зайняти одну кімнату в новому будинку, а в старому можна буде облаштувати щось для зберігання непотрібних речей. Він же все одно пустує.
Олег нарешті втратив свій спокій. Він зробив крок назад, його обличчя стало настільки сумним, що мені стало боляче.
— Зоряно, ми вклали в цей дім дуже велику кількість сил, часу і, звісно, значну суму, — його голос тепер був глухим і втомленим. — Ми ще й року тут не прожили, тільки-но закінчили з ремонтом. Ми не будемо жити в одному будинку з трьома малими дітьми, відмовляючись від власного простору, який створювали роками. Це несправедливо щодо нас.
Зоряна надула губи.
— Несправедливо? А те, що я сама, без допомоги, з трьома сирітками, це справедливо? Ви не хочете поступитися однією кімнатою, а я маю піти жити в халупу! Я думала, що родина завжди допоможе. Але, здається, я помилилася. Ви не розумієте, що я, погоджуючись на вашу допомогу, роблю вам послугу, даючи можливість проявити себе добрими родичами.
— Ми не потребуємо твоїх «послуг», Зоряно, — тепер уже я рішуче подивилася на неї. — Ми запропонували тобі повноцінний дім, у якому можна жити. Тобі 22 роки, ти молода і здорова. Замість того, щоб шукати роботу, ти перебираєш умовами, які ми тобі створюємо просто так, з доброї волі.
Вона лише посміхнулася, і ця посмішка викликала у мене подив і огиду. Вона була впевнена у своїй правоті. Я розуміла, що цей діалог не закінчиться нічим хорошим.
Мене звати Світлана, і ми з чоловіком, Олегом, живемо в селі. Наше село досить велике і, як то кажуть, цивілізоване. Тут є школа, дитячий садок, кілька невеликих магазинів, навіть гарне поштове відділення. Єдине, чого тут немає, це міської метушні та високих багатоповерхових споруд. Усі живуть у приватних оселях.
Нашу родину тут вважають досить успішною. Ми багато працювали. Наш будинок, у якому ми живемо зараз, ми будували самостійно, вкладаючи в нього кожен зароблений грошовий знак.
Він великий, просторий, а найголовніше, він має всі сучасні зручності, включаючи газове опалення, що в наших краях — ознака добробуту і практичності. Крім того, ми обробляємо свою землю і беремо додаткові ділянки в оренду у місцевих жителів.
Ми з Олегом не завжди жили так комфортно. Ми починали з малого, з тієї самої невеликої хати, яку зараз пропонуємо. Ми обоє звикли до праці і завжди вірили, що успіх приходить лише до тих, хто не боїться забруднити руки.
Олег був старшим у своїй родині. Його молодший брат, Тарас, був зовсім на нього не схожий. Тарас, на жаль, любив легковажний спосіб життя, часто заливав за комір і нехтував відповідальністю. Незважаючи на це, він зміг одружитися з Зоряною.
Вона була дуже молодою, коли вони побралися. Спочатку вона терпіла його витівки, намагалася його перевиховати, але спільне життя в них не склалося.
У них народилося троє дітей, перш ніж Тарас, у віці лише двадцяти п’яти років, раптово і передчасно припинив своє існування. Це було горе для всіх нас.
Після того, як Тараса не стало, Зоряна залишилася сама з трьома малими дітьми. Її власна родина не могла або не хотіла їй допомогти. Батьків чоловіка, на жаль, теж давно немає серед живих. Ось і вийшло, що молода жінка з трьома племінниками Олега опинилася без даху над головою.
Ми з Олегом, як єдині близькі родичі, розуміли, що повинні втрутитися. Це ж діти Тараса! Олег дуже любив брата, незважаючи на його недоліки.
— Світлано, ми не можемо їх залишити, — говорив мені Олег одного вечора, схилившись над планом нашої ділянки. — Це ж наші племінники. Вони повинні мати дім.
— Звичайно, Олеже, — підтримала я його. — Я згодна, що ми повинні допомогти. Але як? Ми ж у новому будинку лише облаштувалися.
— Пам’ятаєш наш старий дім? — він вказав на стару хату, що стояла в глибині нашої великої ділянки. — Дім цілком придатний. У ньому три кімнати кухня, груба. Зручності, звичайно, на вулиці, але там сухо і тепло. Ми ж там до минулого року жили. Чому б нам не запропонувати його Зоряні? Це краще, ніж ніде.
Ідея мені сподобалася. Це була реальна допомога, яка вимагала від нас мінімальних зусиль, але давала родині повноцінний дах над головою.
Олег одразу почав діяти. Він обгородив невелику ділянку землі навколо старого будинку, щоб Зоряна могла займатися там господарством. Він навіть планував на весну прибудувати до будинку невелике приміщення, щоб облаштувати там внутрішню вбиральню і зробити життя більш комфортним.
— Світлано, я вже вирішив, — ділився зі мною Олег своїми намірами, — я хочу, щоб цей старий будинок і ділянка згодом перейшли у власність племінників. Хоч щось у них буде в житті. Вони ж повинні мати фундамент.
Ми покликали Зоряну на розмову і урочисто запропонували їй цей варіант.
— Це невелика, але твоя територія, Зоряно, — пояснював Олег. — Ти можеш тут жити з дітьми. Це безпечно, і ти будеш поряд з нами, якщо тобі щось знадобиться.
Реакція Зоряни нас здивувала. Вона погодилася переїхати, але зробила це з таким обличчям, ніби робить нам послугу.
— Добре, — сказала вона, оглядаючи наше нове обійстя.
А потім почалися її вимоги. Вона обійшла старий будинок, кривлячись від простоти обстановки.
— Я не буду рубати дрова, — заявила вона без найменшого сумніву. — Це чоловіча робота. Мені потрібно, щоб ви забезпечили мене запасом, або щоб мені їх рубали. Я зайнята дітьми.
— Зоряно, ти ж знаєш, що Олег сам працює, — зауважила я. — А дрова можна купити вже порубаними.
— Це ваші проблеми, — відрізала вона. — Ви ж самі запропонували це житло.
Далі її вимоги тільки зростали. Вона не хотіла сама палити грубу, не хотіла користуватися простим, але надійним холодильником, що залишився в старому будинку.
— Мені потрібна сучасна побутова техніка, — твердо сказала вона нам. — Мені потрібна пральна більш сучасна машина-автомат ніж там стоїть, інакше я просто не впораюся з одягом трьох малих. Бажано, щоб була і посудомийна машина. Я ж не буду, як у Середньовіччі, стояти над тазиками!
Мене це просто вивело з себе.
— Зоряно, ти жила з Тарасом у старій хатині, де вбиральня була на вулиці, і користувалася старим холодильником. Ти знаєш, що таке просте життя, — сказала я, не намагаючись більше бути м’якою. — Тепер ти вимагаєш, щоб ми створили тобі умови, рівні нашому новому будинку? Ми ще й року тут не прожили, а ти поводишся так, ніби ми тобі щось винні!
— Ви мені винні! — її очі блиснули. — Ви родина Тараса, а це ваші рідні племінники! Ви маєте їм допомагати! І це не вина, це обов’язок!
Я дивилася на цю 22-річну молоду, здорову жінку, яка мала б шукати роботу, думати, як піднімати дітей, але натомість перебирала варіантами, які їй давали задарма. Вона вважала, що може вимагати комфорту просто тому, що ми маємо кращий дім.
Моя незгода бачити її в нашому новому домі була абсолютною. Я чітко розуміла, що якщо вона оселиться в нас, це будуть вічні гості. Мені доведеться не тільки терпіти її вимоги, а й, по суті, доглядати та годувати і її, і дітей, бо вона, судячи з її поведінки, не збиралася працювати.
— Олеже, я не дозволю їй зайти сюди, — сказала я чоловікові, коли ми залишилися наодинці. — Вона поводиться, як невдячна панночка, і я не хочу, щоб наш дім перетворився на готель з повним обслуговуванням. Ми дали їй дім. Це більш ніж достатньо.
Олег був засмучений.
— Я розумію, Світлано. Але вона вдова. Їй складно.
— Складно. Але ж вона просить, щоб ми жили в дискомфорті, а вона жила в розкоші! Це несправедливо щодо нас! — я була рішуча.
Зоряна ж, не розгубившись від нашої відмови, взялася за найгірше. Вона почала розпускати в селі небилиці.
— Бідна Зоряна залишилася сама! — чула я від сусідки. — А Олег, рідний дядько, залишив трьох сиріток без даху над головою! Поселив у стару руїну, де навіть води теплої немає! Шкодує шматка хліба для племінників!
Я ледь стримувала емоції. Ми дали їй будинок, повністю придатний для життя, дали землю, і гарантію на майбутнє для її дітей! Але для села ми все одно виявилися “не такими” родичами.
— Вона все життя жила в хатині, яка вросла в землю, — казала я Олегові. — Вона ходила у вбиральню на вулицю, а тепер хоче, щоб їй просто так, за те, що в неї троє дітей, створили умови, які ми будували десятиліттями!
Ця ситуація найбільше завдала болю Олегові. Він хотів допомогти дітям брата. А вийшло, що він став не надто хорошим родичем, який нібито шкодує дати прихисток вдові.
— Я просто хотів, щоб у дітей була стабільність, Світлано, — сумно говорив він. — Щоб вони мали щось у цьому житті, коли виростуть. А тепер на мене показують пальцем, ніби я жадібний і не маю співчуття.
Так і живе Зоряна у старій хаті, що вросла одним боком у землю. Їздить по різним інстанціям вимагає допомоги, щодня ходить на пошту забирає посилки із різним крамом, що шлють їй не байдужі чи не з усієї країни.
А з нами навіть не вітається, ще й дітей тому ж навчила. Образилась.
А я вважаю, що ми вчинили вірно.І Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
