fbpx

Слова батьків все ще мене зачіпали після стількох років, але я точно розуміла, що вони не є справедливими, бо я й так росла без їхньої любові, то й після п’ятдесяти теж проживу

Я не знаю чи то моє покоління таке було, але я рідко в кого зі знайомих бачила люблячих батьків. Які віддавали дітям всю душу. Найчастіше батьки приходили втомлені з роботи і не звертали на дітей уваги, якщо ті самі не звернуть записом червоною ручкою у щоденнику чи якоюсь шкодою.

Мої батьки на цьому фоні не виділялися теж, вони на мене рідко звертали уваги, бо ж не турбую їх нічим, отже, все чудово.

Єдина людина, яка мене любила так, як цього хочеться в житті – безумовно, віддано, щиро і просто так, то була бабуся. Вона була така рада, коли батьки залишали мене на все літо і ця радість буда взаємною.

Попри те, що в бабусі не було особливих статків, але вона завжди давала мені з собою гроші, коли я верталася до батьків:

– Бери-бери, щось собі купиш.

Батьки по мене не приїжджали, а бабуся просто просила водія чи когось, хто їхав у місто, приглянути за мною, щоб я вийшла на потрібній зупинці.

Батьки не цікавилися ні як я вчуся, ні про що мрію – головне не треба було їх відривати від телевізора, тоді життя здавалося чудовим, але варто було сказати, що тиснуть туфлі чи потрібно купити куртку, як починалися такі слова, що й слухати їх не хотілося.

– Я собі пальто мала купити, – говорила мама, – А тепер на тебе всі гроші витрачати? Проси в батька!

– У мене нема, – відказував батько, – йди до мами, я їй всі віддав.

І так я ходила туди-сюди, поки у когось не уривався терпець і мені таки щось купували.

І я полегшено зітхнула, і вони, коли я поїхала вчитися в інше місто і дуже рідко не те, що приїжджала, але й дзвонила. Я все частіше бувала в бабусі і так склалося, що й долю свою там знайшла. Мій чоловік привів мене до своєї хати, але я часто бувала в бабусі чи не кожного дня, як і вона у нас.

Бабуся вже була не молода, їй був вісімдесят п’ятий рік і вона потребувала підтримки, але мої батьки на це не звертали уваги і так само рідко приїздили.

Тоді бабуся вирішила переписати свою хату на мене і я не вважала, що в цьому є щось дивне, адже я гляділа бабусю і мої діти бігали до неї провідувати та допомагати.

Її не стало і я зателефонувала батькам вони приїхали, смачно поїли на поминках і стали прицмокувати біля хати.

– Якщо її продати, то не багато й візьмеш, – чула я їхню розмову, – але як ділянка під якусь нову хату, то цілком.

Вони радилися де розміщувати оголошення, скільки ставити за ціну, що за те вони собі куплять.

– Хата не продається, – сказала я так аби вони почули, – тут буде жити хтось з моїх синів, як не відремонтує, то побудує нову.

– Як це, – здивувалася мама, – Я тут народилася і це моя хата.

– По документах ця хата моя, – спокійно відказала я.

– Це як так? Ти нас по світу пустиш, бо не хочеш продавати? Ти знаєш, що за нами потрібен догляд скоро буде і ми так хочемо собі забезпечити такий догляд аби не залежати від тебе.

– А мені все одно, що ви там собі хочете. Хата не продається.

Батьки почали говорити про те, що вони мене не такою ростили, а тут, коли вони у скруті, то я таке чиню і ще в такий день. Багато чого наговорили і багато слів досягло цілі, бо які б не були батьки, але я все одно часто та мала дитина, яка їде в автобусі і не хоче загубитися серед чужих спин.

На нашу розмову прийшов чоловік і мене обійняв, стало спокійніше, але сумніви все одно є. може, віддати їм гроші і хай йдуть на всі чотири сторони?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page