Є, коли ще жива людина, між якою у вас ці слова.
Мама була двірником, зранку замітала вулиці, щоб ніхто не бачив, а потім вела мене в садок чи школу. Далі бігла на ще одну роботу чи підробіток, щоб у мене було все, що й в інших дітей – гарні іграшки і дорогі телефони.
Але я не бачила того, що виглядаю, так як усі і маю, те що й усі. В усіх не було мами-двірнички, а в мене була і я хотіла навіки про неї забути.
Наша квартира не бачила ремонту і було, як то кажуть, бідненько, але чистенько. Мама не потребувала нічого з одягу, бо їй давали безрозмірне взуття і спецівку, вона зав’язувала величезну хустку і брала в руки мітлу.
Мені здається, що я її ніколи отак і не бачила, без цієї хустки, вона завжди була якась безрозмірна і завжди спиною до мене, бо кудись поспішала.
Як я мріяла звідти вирватися, тому, коли мені в інституті одногрупник запропонував одружитися, то я радо погодилася, бо хотіла втекти в інший яскравий і веселий світ.
– Ти його любиш, – спитала мама, коли я сказала, що назавжди виїжджаю.
– До чого тут любов, коли я ладна вийти заміж за Чахлика Невмирущого, лиш би оце все не бачити ніколи!
– Я старалася все життя.., – почала мама, але я її перебила.
– Погано ти старалася і життя отаке твоє буде довіку! Не шукай мене, наші шляхи розходяться і не смій з’являтися на весіллі, я сказала, що сирота!
Мама впала на диван від почутого, а я байдуже закрила за собою двері. Мені було двадцять років і весь світ був переді мною.
На весіллі я була гарною нареченою, всі захоплено казали, що моєму Руслану дуже пощастило.
Ми жили в квартирі, яку подарували батьки, вчилися, подорожували. Я була просто неймовірно щаслива!
Коли ж дізналася, що при надії, то моє серце йойкнуло – я не хотіла цього!
– Я такий радий, – щебетав Руслан і до нього додалися свекри.
А я не відчувала до дитини нічого, окрім втоми. Я не хотіла ні вставати, ні годувати, ні носити годинами. Спочатку все списували на гормони, далі на втому, але дитині було три роки, а я не розуміла, чому всі навколо так жебонять перед малюком.
А потім знову ця новина – я при надії! О, боже! Та скільки можна!
І знову всі в захваті, а я просто хочу бути собою, молодою і гарною жінкою, а не безкоштовним додатком до дитини!
А далі все пішло просто шкереберть! Руслану захотілося аби я любила його дітей! мало того, що я їх терплю та виконую їхні забаганки, то я ще й маю їх любити понад усе!
– Напевно, ти просто не навчилася любити, бо росла сиротою, – казав він мені.
– Та якою сиротою? Є у мене мама, яка мені лізла без мила і що? Це не передається!
Аж потім я зрозуміла, які слова випалила.
Чоловік не зміг зі мною жити, а я й не хотіла з ним, гроші ми поділили, дітей я віддала йому. Життя знову заграло яскравими барвами і я жила лише для себе.
А далі наче хтось включив і виключив світло – ось я ще молода та гожа роблю собі макіяж, а ось я вже стара і рахую останні копійки.
Знала, що можу вернутися в материну квартиру, тому поїхала туди. Сусіди сказали, що мама вже там роки не живе, а переїхала в заміський будинок онуків няньчити. Отже, Руслан таки її знайшов.
Я поїхала на знайому квартиру і мені відкрила чужа жінка мого віку.
– Ви хто?
– Я… Я Настя, я перша дружина Руслана.
– О, – очі жінки округлилися, – В хату вас не запрошу, Руслан буде о сьомій, чекайте внизу.
Я ходила, стрибала, махала руками, хотіла зігрітися. Мріяла про велику мамину хустку і рожеву спецівку і чоботи… Руслан мене не впізнав, кинув кілька купюр і попросив ніколи більше його не турбувати.
– Дивно, що в такої матері виросла така донька, вічна їй пам’ять, – і пішов…
В темній брудній квартирі все було, як я й покинула… Чому доля так зі мною несправедливо вчинила? Чому мене всі обманули? Чому?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
