«В суботу вранці приїжджає племінник Вітя. Ти зможеш зустріти? »
«Куди приїжджає і о котрій?»
«Центральний вокзал, 10.00»
«Не дуже зручно, але що-небудь придумаємо»
Такий діалог в мережі відбувся між подружжям Вірою і Олегом, в четвер, після обіду. Як завжди, у Олега на роботі запарка, тому у них така домовленість: дзвонити тільки в крайньому випадку, а так – писати повідомлення, ну і зокрема – всі питання взагалі вирішувати вдома, за вечерею.
Увечері Олег прискіпливо з’ясував, про кого йде мова, і що треба робити. Вітя, власне кажучи, ніяким племінником ні Вірі, ні Олегу не був. Так, щось віддалене, в кращому випадку, на рівні нащадків троюрідних бабусь. З цієї ріднею зідзвонювалися один-два рази на рік, навіть не дуже добре знали, кого як звати.
– А з чого раптом він приїжджає? Надовго?
– Не знаю, я толком нічого встигла запитати, вона говорила без угаву, але все не по ділу… – розвела руками Віра.
– І хто це, «вона»?
– Ну, це… мама Вітіна, чи тітка. Ну, або бабуся…
– А звуть її як? Я подзвоню зараз, все з’ясую.
– Я не запитала, незручно було, вона ж мене відразу на ім’я назвала, а я не пам’ятаю… – Віра зніяковіло посміхнулася.
– Добре, давай номер, з якого вона дзвонила, буду з’ясовувати, – зітхнув Олег.
Однак навіть йому не вдалося нічого з’ясувати. Спочатку номер не відповідав, потім слухавку взяли, але там була якась бабуська, від якої тільки і вдалося добитися, що Людка прийде – подзвонить. Яка Людка, і коли прийде, невідомо.
У п’ятницю до обіду телефон знову мовчав, а потім зателефонувала та сама Людка, і знову почала торохтіти. Тут вже не витримала спокійна, неконфліктна Віра, гаркнула на невідому їй Людку, щоб вона говорила повільно і тільки по справі. Зрештою, з’ясувалося наступне: її Вітя приїжджає поїздом на 10.12, вагон восьмий. Хлопчика обов’язково потрібно зустріти, у нього важка сумка.
Продиктувала телефон Віті – зателефонувати по приїзду. На питання, навіщо Вітя приїжджає, ображено фиркнула: «У нашій глушині роботи нормальної немає, а у вас – мільйонник, майже столиця, можливостей багато!». Всі інші питання закруглила: «Вітька приїде, сам все розповість!».
У суботу Олег з великим небажанням поїхав на вокзал. Через дві години повернувся похмурий, у супроводі худого, прищавого юнаки з дорожнім баулом і невеликим рюкзаком, очевидно, що демонстрували ту саму «важку сумку».
Віра, вже відчуваючи, що нічого хорошого не передбачається, квапливо покликала всіх на кухню – перекусити і познайомитися. Виявилося, що Віті зовсім недавно виповнилося 18, від армії він звільнений, тому приїхав у велике місто, влаштуватися на гарну роботу, накопичити грошенят.
– А що ж ти відразу в столицю щось не поїхав? – вдавано спокійно запитав Олег.
– У столиці у нас рідні немає, знайомих теж, та й жити там ніде! – безтурботно відповів юнак.
– А у нас, значить, є де?
– Ну так! Мені мама сказала, що у вас квартира велика, і дядько Олег на хорошій посаді працює, мене до себе прилаштує!
– Ага! А дядька Олега про ці плани хтось сповістив? – фиркнула донька Климових, п’ятнадцятирічна Наталя. Було видно, що гість у неї позитивних емоцій не викликає.
– То ти що, у нас жити збираєшся? – оторопіла Віра.
– Звісно! Мамка каже, що можна, місця у вас багато!
– І де ж ти у нас розміститися хочеш?
– Ну, у вас же дві кімнати: ви у великій, а я в маленькій. В тісноті, як то кажуть! – Вітя радісно зареготав.
– А ти не подумав, Вітю, що нам буде не зовсім зручно жити з донькою в одній кімнаті? Їй же не п’ять років, а п’ятнадцять!
– Навіть нехай і не думає! – стрепенулися Наталка. – Я зі своєї кімнати нікуди не піду!
– Так, Вітю, такі питання потрібно вирішувати заздалегідь, і не тільки з мамою, але і з нами. Набери-но мені маму, я з нею поговорити хочу. – Олег встав з-за столу.
– Ой, дядьку Олеже, у мене гроші на рахунку закінчилися, наберіть самі, будь ласка!
– Ні, Вікторе, твоя мама особливо слухавки не бере, коли ми дзвонимо. Так що я краще тобі кілька копійок зараз на рахунок закину, і ти подзвониш! – Олег був непохитний.
Гостю нічого не залишалося, як прийняти пропозицію. Незабаром він набрав номер, поговорив кілька хвилин, потім передав слухавку Олегу. Чоловік вийшов до кімнати, і незабаром повернувся на кухню.
– Словом так, Вітю. Ви з мамою звісно не в курсі, напевно, наших обставин. По-перше, я не олігарх, який володіє великою компанією, а тільки співвласник невеликої будівельної фірми. По-друге, ви не врахували, що Наталя вже доросла, і ми не тільки не маємо права виселити її з кімнати, але і залишити тебе надовго у нас не можемо. На готель мама тобі кошти не виділила, ми теж платити не будемо. Тому, на кілька днів – ти наш гість, будеш спати в кімнаті зі мною, там є невеликий диванчик. Мама з Наталею поки побудуть в дитячій, якщо так можна сказати. На тижні постараюся вирішити питання і з роботою тобі і з житлом.
Пізніше ввечері Віра зловила чоловіка в кухні, і попросила розповісти подробиці його розмови з Вікторовою мамою.
– А, які там подробиці! – Олег махнув рукою. – Його мама думала, що ми поселимо її Вітю в окремій кімнаті, будемо годувати, пестити і леліяти. Я влаштую його до себе на фірму своїм замом з божевільним окладом, а він буде приходити на роботу на кілька годин в день, щоб показати, який він господар!
– Вона що, реально думала, що ми заберемо кімнату у Наташки заради її дорогоцінного синочка?
– Не знаю. Вона, по-моєму, взагалі не бере її до уваги. Типу, дрібниця якась, їй і біля батьків непогано буде! Головне, щоб її синочкові добре було!
– А що ти хочеш йому знайти? Ну, в сенсі роботи?
– Віро, давай зараз відпочивати! На тижні я все вирішу. Не знаю, правда, наскільки його обрадує моє рішення. Не впевнений, але може і вийде щось, якщо хлопця від мамки відірвати.
У вівторок ввечері Олег приїхав з роботи раніше. Зайшов до кімнати, яку ділив з хлопцем, і без передмов сказав:
– Так, Вітю. Я домовився про тебе, про житло і про роботу. Через два дні звільняється ліжко в кімнаті на двох, у нашому гуртожитку. Там непогано – є кухня з плитою, гарячий душ, вай-фай безкоштовний. Перший місяць я за тебе заплачу, потім вже сам будеш, з зарплати – там копійки буквально.
– Тобто, як? В гуртожиток? Я не хочу в гуртожиток!
– А чим тобі гуртожиток не підходить? Ти зараз теж ніби як в гуртожитку живеш!
– Ні, ну це зовсім інше…
– Звісно, інше! Тут тітка Віра нагодує смачненьким, і не треба думати, звідки воно береться! Не життя, а мед! Але так не буває, Вікторе! На все життя так не прилаштуватися.
– Ну нехай… – хлопець знизав плечима, – гуртожиток то гуртожиток. На двох кімната? Це нічого, я вдома з братом і дідом в одній кімнаті жив, у нас теж тісно… А робота яка, дядьку Олеже?
– Робота? Робота така: будеш їздити з водієм і експедитором. Допомагати їм – розвантажувати будматеріали, принести, розсортувати. Посада – вантажник називається.
– Вантажниииик??? – юнак явно був в здивований.
– Так, Вітю, вантажник. Те, з чого я свого часу починав. Вантажив, носив, тягав. І при цьому вивчав товар, ціни, асортимент. До замовників придивлявся. Потім експедитором став, потім сам почав товар на складі сортування, відбирати найвідповідніший. Маршрути вивчав, логістику оптимізував.
– Але я не готовий зовсім… Я не знаю, мама мені зовсім інше говорила…
– Вітю, послухай мене дуже уважно! Твоя мама – дуже хороша, вона тебе любить і береже. Але ти чоловік, Вітю! У всякому разі, повинен ним бути! Щоб стати справжнім чоловіком, треба пройти весь шлях, почати з нуля домогтися всього самому. Я намагаюся дати тобі таку можливість! Якщо у тебе в голові мізки, і руки ростуть не з… ну, в загальному, звідки треба, у тебе все вийде! З будь-яким питанням по роботі хлопці завжди допоможуть, у нас колектив нормальний. Та й у мене все можеш запитати.
– А це… Скільки у вас вантажник отримує? А експедитор?
– Не бійся, не образимо. У нас зарплати хороші! І на життя вистачить, і на їжу, і на відпочинок. Продуктів підкинемо, та й на вихідних в гості приходь, на домашнє! Копійка, що ти горбом своїм і потом заробив, вона, знаєш, більше коштує, ніж сотня халявних! А у тебе, як я бачу, з халявними теж не дуже! Так що, давай, довго не думай, завтра чекаю відповіді …
Олег попрямував до дверей, і вже майже вийшовши з кімнати, почув:
– Дядьку Олеже, чого там тягнути до завтра, я все вирішив уже. Давайте спробуємо…
Автор: Oleksandr Sоrоkovyk
Фото ілюстративне.
