fbpx

Сльози горохом, не сила й слова мовити. Всередині ще жевріла надія на те, що мій Макар на таке не здатен. Думала, що якщо не заради мене, нашого минулого, усього, через що нам пройти довелось, так хоч через сором перед дітьми він не вчинить так. Але ні. Сьогодні зранку на кухні стояла незнайомка: “Чого вам, тьотю?” – буркнула невдоволено

Сльози горохом, не сила й слова мовити. Всередині ще жевріла надія на те, що мій Макар на таке не здатен. Думала, що якщо не заради мене, нашого минулого, усього, через що нам пройти довелось, так хоч через сором перед дітьми він не вчинить так. Але ні. Сьогодні зранку на кухні стояла незнайомка: “Чого вам, тьотю?” – буркнула невдоволено.

Той день я пам’ятаю, краще ніж сьогоднішній. Події закарбувались у пам’яті прокручуються у голові повільно. Але, чомусь бачу себе зі сторони. Ніби я за тим усім спостерігала десь звіддаля, а не рятувала свого чоловіка попри небезпеку для себе.

Колись, у нас був великий приватний будинок який чоловіку дістався у спадок від бабусі. Люди кажуть, що оте що відбулось, всепоглинаючий вогонь став бумерангом за те, що свого часу мій Макар не захотів ділити спадок із братом. Не знаю. Можливо й так. Але, якщо подумати, то ніякої справедливості у тому що сталось не було. Макар був єдиним онуком у своєї бабусі, а от Денис син їхньої мами від другого шлюбу. З якого дива ми мусили ділити дім під Києвом на двох?

У столиці мій чоловік ще двадцять років тому отримав квартиру двокімнатну. Він працював і працює на фірмі будівельній і мав змогу узяти квартиру у новобудові на виплату. Всі ці роки із його зарплатні відраховують певний відсоток. Майже виплатили, ще на років три залишилось.

У той дім ми приїздили, як на дачу. Я там город тримала, квіти висаджувала, ми там з друзями відпочивали. Пізніше нам сказали, що виною усьому проводка стара, але факт залишається фактом. Нашого дому не стало за якусь годину.

Чоловіка саме я витягла. Він уже й зі світом цим мало не попрощався, але я не дала цьому статись. Якось врапт згадала все, що вчила ще на уроках у нашій школі сільській. Робила все, як пам’ятала, а сама молилась, аби він не залишав мене.

Нам казали що то диво і що саме я врятувала чоловіка. Однак, ще пів року він був у стаціонарі. Я ходила біля свого Макара, ніби біля дитини малої. Руками він не мав змоги користуватись, то я була ними увесь той час. Розчісувала, вмивала годувала із ложки, купала його. Знала б якою буде подяка.

Вже після виписки я придбала путівку йому у один із кращих санаторіїв нашої країни. Поїхала б із ним, але наші збереження розтанули, та путівка була придбана за останні гривні із тієї купки.

З санаторію мій Макар приїхав іншим. Я думала, ті зміни минуть, терпіла, не лізла в душу. Він багато пережив, мусив відійти від усього, забути.

А одного дня він сказав так просто і буденно:

— Нам треба розлучитись. Ти не винна, тут тільки моя вина. Зрозумій, я не можу тобі в очі дивитись. Мені соромно, що ти бачила мене таким слабким. Я відчуваю себе винним перед тобою. Це нестерпно. А з нею я щасливий. Мені легко. Для неї я такий, як є. Ти мене пробач, але так тривати більше не може. Я подав документи на розлучення. Аліменти платитиму, дітей не забуду, буду приїздити, але між нами все.

Квартира належить моєму чоловіку і саме тут він вирішив будувати життя із новою дружиною. Я мусила виїхати, адже нова господиня вже спакувала валізи і чекає лиш, коли ми звільнимо територію.

Я не могла повірити і осягнути того, що сталось. Ходила як у ступорі, все ж жевріла в моїй душі надія на те, що чоловік не зробить такого після всього, що ми пережили з ним. Хоча б заради дітей не зробить. Але ж ні.

Сьогодні зранку на кухні стояла незнайомка. Молода дівчина, де й знайшов таку? Років, напевне із 25, можливо молодша. Поглянула на мене зверхньо і буркнула:

— А ви ще й досі тут? Чого вам, тьотю? Невже гордості ні краплі?

Я мало що можу зараз вирішувати, стан не той. Сестра говорить, аби я не поступалась, аби не думала полегшувати життя Макару, адже діти до 18 років повинні жити у цій квартирі і я з ними.

А от мама навпаки – голосить, каже, що я повинна мати самоповагу:

— Вийди звідти і ноги витри. Не ятри душу. Їдь до мене, тут житимете. Воно як: очі не бачать, то й душенька спокійна.

Не знаю, як мені бути. У цій квартирі усе моє життя. Увесь мій світ довкола вертиться.

Підкажіть, як би ви вчинили на моєму місці?

Поїхати, чи залишитись тут?

Маргарита П.

18,10,2023

You cannot copy content of this page