От тобі й на, Господи милостивий, звідки ж ти звалився на мою голову! Оце так диво! І як ти зовсім не змерз у своїй сорочині тоненькій! Ангеле, оце тобі й диво…
Тарас обіймав своїми дужими ручищами маленьке створіння, намагався сховати його під кожухом, але брудні, обм’яклі крила не вміщалися. Тарас, боячись їх поламати, схопив замерзаючого ангела і щодуху побіг додому.
– У нашій глушині – і ангел! Кого ж це ти надумав рятувати? Тут уже нікого й немає. Хто постарів, хто виїхав, лиш пара душ і зосталася, та й ті доживають, як можуть. Рятувати надумав… А коли в нашому храмі хтось був? Хреститися й не вміють, Господи прости.
А може, ти до Марії летів? Вона жіночка добра, щира. У Бога вірить. Усім допомагає. Стара вже тільки. Діти виросли, десь далеко подалися. А вона все рукавиці та шкарпетки їм в’яже, на пошту носить. Оленка, листоноша, уже не каже їй, що ті рукавиці назад повертаються, вона їх потім у притулок для стареньких відносить. А то ж Марія засмутиться, вона ж тільки тим і живе.
– Ой, Тарасе, а це що за гусак у тебе? Де взяв такого?! – біля крамниці стояла Пліткарка-Галька, місцева перебендя, жіночка лиха й недобра.
– Ну все, почалося… – пробурмотів Тарас. А вголос гукнув: – Де взяв, там уже нема!
– Слухай, а може, ти до Микити летів? – продовжував розмову зі своєю знахідкою Тарас. – Він ще чоловік молодий, щойно на пенсію вийшов. Трактор у нього, кому картоплю, кому сіно – всі до нього. І машина в нього є. Стара, але є. Як кому до лікаря чи з крамниці щось привезти – теж він. Правда, добре, коли може за кермо сісти. А то може й на тиждень пропасти.
Тарас поспішав і все перебирав у думках небагатьох жителів маленького села, загубленого в непрохідних заметах.
– Ну ось і вдома. Добре, що зранку натопив. Зараз тебе зігрію. Давай-но, залазь на піч, ось тобі куфайка, щоб не обпікся. А я чаю з малиною заварю. Ти як, чай полюбляєш? Чи, може, ви, ангели, святим духом живете? У нас святим духом не проживеш. Я б тобі міцнішого плеснув, доброго, на меду, але раптом не витримаєш, худющий ти якийсь. Пий краще чай…
Тарас, наче дитину малу, ложечкою напував крилату істоту малиновим чаєм і все розповідав та розповідав про своє нехитре сільське життя… Ангел притулився до нього, обійняв крилами, затих, слухав. Потім тихо зітхнув і заснув…
Тарас обережно переніс невагому істоту назад на піч, уклав, підіткнув ватником, щоб уві сні не скотилася на підлогу.
– Спи, спи… Утомився, рідненький… Ранок від вечора мудріший… І я спати піду.
Сам, крекчучи й охкаючи, по-старечому поскрипуючи, ліг на велике високе ліжко і все дивувався, зітхаючи: «Ангел, оце тобі й диво… Ну ти подумай!»
Уночі йому снилися дивовижні, яскраві, світлі сни. Бачив свою бабусю в улюбленій її хустині, з якою прожили пів сотні літ. Вона усміхалася йому й махала рукою.
Бачив Степана, з яким пройшов далекі заробітки, разом повернулися в рідне село, а потім так безглуздо посварилися незадовго до того, як його не стало. Степан простягав йому самокрутку й сміявся.
Бачив своїх дітей маленькими, село своє, в якому прожив усе життя, ще живе, гомінке…
… Прокинувся Тарас рано. На душі було легко й світло. Встав, дійшов до печі. Там нікого не було. Лише біла пір’їнка зачепилося за засувку. Зітхнув.
– Ех…
Обережно взяв перо в руки, притис до себе. Постояв трохи, усміхнувся. Потім тихенько підійшов до кутка, де стояли ікони. Невміло перехрестився.
– Ти це, Боже. Якщо ти й справді є… Дякую тобі… За все дякую… І прости мене, якщо зможеш…
