Я якраз виходила на подвір’я з відром води, щоб підлити свої півнячі гребінчики та чорнобривці біля огорожі, як побачила біля сусідських воріт цей сріблястий легковик. Назар стояв біля нього, а поруч двоє хлопців у робочих комбінезонах із якимись дерев’яними брусами та рулонами сітки. Назар навіть не привітався, тільки повернувся до хати й глянув на вікна, ніби це не батьківське обійстя, а якась будівельна дільниця, яку йому доручили перевірити.

З хати вийшов Юрій, його швагер.

— Ти що, Назаре, вирішив саме зараз це робити? — запитав Юрій, і в його голосі було більше втоми, ніж злості. — Ну зачекай ти тиждень, хай весілля перейде. Людям же десь ставити машини треба, гості приїдуть, а ти тут паркан серед двору ліпиш. Та й взагалі, як у тебе рука піднімається? Люба сестра твоя, матір до останнього дня доглядала, ми сюди стільки праці вклали, а ти приїхав ділити те, до чого роками відношення не мав. Ти ж Насті хресний батько, як ти їй у вічі дивитися будеш?

Назар навіть не повернув голови.

— Працюйте, хлопці, мені треба їхати, в місті справи, — сказав він робочим, сів у свою чистеньку машину й вирушив, розгрібаючи колесами сухий гравій.

Я стояла біля паркану й відчувала, як у мене всередині все закипає. Мені вже сімдесят один рік, я на цій вулиці зросла, пам’ятаю їхніх батьків, Степана й Надію, ще молодими. Вони все життя на фермі та в полі відробили, кожну копійчину збирали, щоб дітей на ноги поставити. Коли Назар вивчився у місті й вирішив там залишитися, вони з Надією корову продали, позичили в родичів, аби тільки помогти йому купити ту трикімнатну квартиру. Тоді всі казали, що Назар влаштувався, при посаді, у кабінетах сидить. Але до батьків він згадував тільки восени, коли треба було мішки з картоплею в багажник вантажити чи закрутки від матері забрати.

Люба ж залишилася в селі. Вийшла заміж за Юрія, який був будівельником, чоловіком тихим, але дуже роботящим. Вони жили разом із батьками в цій старій хаті. Юрій сам своїми руками збудував велику прибудову, перекрив дах новою металочерепицею, провів у хату воду, зробив септик. Старі тільки раділи, що в хаті тепло й є кому склянку води подати. Коли батько знеміг і довго лежав, саме Люба з Юрієм купували всі ті дорогі речі для догляду, цілодобово були біля нього, а Назар тільки подзвонить раз на місяць і спитає, чи все в порядку. А коли мати кликала його додому, він завжди казав, що в нього бензин дорогий або робота термінова.

І от тепер, коли батьків не стало, Назар раптом згадав, що він теж спадкоємець. Пішов по судах, підняв якісь старі папери, використав свої знайомства в міській адміністрації та й відсудив собі майже половину хати й частину подвір’я.
Поки я про це думала, робітники вже почали вкопувати стовпи.

— Агов, ви що робите! — закричала я, кинувши відро на траву. — Ви мені весь квітник витоптали! Я ці квіти з весни доглядала, щодня поливала! Прийшли тут, як господарі, ні сорому, ні совісті!

Робочий зупинився, витер піт із чола й байдуже глянув на мене. У цей момент до них знову під’їхав Назар — видно, щось забув або вирішив перевірити, як ідуть справи. Він виліз із машини, подивився на мою зіпсовану клумбу, потім на мене й криво всміхнувся.

— Слухай, бабо, не шуми тут, — процідив він крізь зуби. — Твої квіти росли майже на моїй території. Скажи спасибі, що я взагалі дозволяю тобі тут ходити. Іди собі в хату й не заважай людям працювати, а то зараз і твій паркан посуну, якщо межу перевіримо.

У мене аж подих перехопило від такої нахабності. Я стояла, стиснувши пальці в кулаки, і відчувала, як дрижать мої ноги. Серце калатало десь у горлі. Це ж треба таке старшій жінці кзати. Я подивилася йому просто в очі й сказала так голосно, щоб чули всі майстри:

— Пам’ятай мої слова, Назаре. Ця хата тобі боком вилізе, ніхто тут жити не буде!

Він тільки фиркав, сів у автомобіль і різко рушив з місця, залишивши після себе клуби куряви, яка осіла на моїх поламаних квітах.

Весілля Насті все ж відбулося, але атмосфера була зовсім не та. Паркан, який звели майстри Назара, стирчав посеред подвір’я.

Минуло майже три роки. Відсуджена частина хати стояла зачинена, вікна забиті дошками, стіни почали сиріти, бо ніхто її не опалював узимку. Назар там жодного разу так і не ночував. А потім селом пішла чутка, що Назарові терміново знадобилися гроші, бо він мітив на якісь вищі кабінети у місті й йому треба було закрити якісь свої справи чи вирішити питання з новою посадою. Він виставив цю частину хати на продаж.

У село почали приїжджати потенційні покупці. Першими були якісь молоді люди з міста, одягнені в дорогі куртки. Вони ходили навколо хати, розглядали ділянку, вимірювали щось кроками. Я якраз поралася біля своєї хвіртки.

Жінка з тієї пари підійшла до мого паркану, привіталася й запитала:

— Доброго дня, а ви не підкажете, як тут взагалі район? Сусіди тихі? А то чоловік хоче купити цю частину будинку під дачу.

Я повільно підійшла до огорожі, зробила сумне обличчя й стишила голос, ніби розказую якусь страшну таємницю:

— Ой, діточки… Та хіба ж я можу вам радити? Люди ви молоді, жити вам ще й жити. Але я б на вашому місці добре подумала. Тут же таке робилося, коли цю хату ділили. Син у рідної матері й сестри частину відсудив, матір плакала щоночі, а сестра його так прокляла, що тут стіни від сирості цвітуть серед літа. Усе літо в цій частині хати щось стукає по ночах. Назар, як тільки намагався тут ночувати, через годину втікав у місто. Та й взагалі, купувати хату, де пролито стільки людських сліз — це накликати на свою сім’ю біду.

Покупці переохопилися поглядами. Жінка побіліла, смикнула чоловіка за рукав, вони щось швидко прошепотіли один одному, сіли у свою машину й більше не поверталися.

Через два дні приїхав чоловік середнього віку. Він довго ходив біля паркану, оглядав ворота. Я знову вийшла на вулицю, наче випадково, й почергово розказала йому, що ця ділянка стоїть на поганому місці, що тут земля постійно осідає, а стіни тріскаються через те, що коли робили окремий вхід, порушили весь фундамент. Чоловік покрутив головою, подякував за відвертість і теж поїхав геть.

Назар скаженів. Він приїжджав щотижня, знижував ціну, але люди після розмови зі мною або після огляду цієї напівпокинутої будівлі відмовлялися від угоди. Мої розповіді розходилися селом, і вже навіть ті, хто приїжджав із сусідніх районів, чули, що ця частина хати — “нечиста” і принесе тільки нещастя.

Люба бачила всі ці ходіння. Вона щодня дивилася через вікно, як чужі люди обмацують поглядами кімнату, де не стало її мами. Це була найсвітліша кімната в хаті, з вікнами на сад, де колись висіли мамині вишиті рушники. Тепер там була пустка, а через забиті шиби пробивалося тільки павутиння. Серце в неї розривалося від болю, що батьківська спадщина може дістатися взагалі якимось стороннім людям.

Одного вечора Люба зайшла до мене в хату, принесла свіжого пирога з яблуками.

— Бабо Тосю, ми з Юрієм довго радилися. Не можу я більше на це дивитися. Це ж мамина кімната. Там вона нас колисала, там вона свої останні дні перележала. Якщо туди зайдуть чужі люди, я спокою мати не буду до кінця днів. Юрій казав, що зберемо останні заощадження, візьмемо трохи в борг у його брата й підемо до Назара. Хай краще ми йому віддамо ті гроші, але хата знову буде цілою, без цього паркану.

Я подивилася на неї, зітхнула й поклала свою долоню на її тремтячу руку.

— Любцю, та хіба ж він вам віддасть за нормальну ціну? Він же з вас три шкури здере, ти ж його знаєш.

— Підемо, радитися немає з чим, — відповіла вона, підвівшись. — Юрій уже дзвонив йому. Назар сказав, що чекати не буде, або ми за тиждень приносимо всі гроші, без жодної знижки, або він віддасть першому ліпшому за копійки, аби тільки нас допекти.

— Не спішіть, – кажу їм, – Не продасть він хати, я вам кажу.

Через кілька днів я бачила з вікна, як до обійстя знову під’їхала машина Назара. На цей раз він приїхав не з майстрами, а з паперами.

Наступного ранку Юрій підійшов до того високого дерев’яного паркану, який три роки ділив подвір’я навпіл, і вдарив по першій дошці.

Люба стояла на ганку з відром води й ганчіркою. Вона витирала пил із шиб тієї самої маминої кімнати, яку вони нарешті відчинили. Двері були старі, важкі, вони рипіли, коли їх відчиняли після трьох років тиші. Звідти війнуло холодним, застояним повітрям, але сонячні промені вже пробивалися через вимиті шиби.

Юрій закінчив розбирати паркан до обіду. Він склав усі дошки на купу біля сараю, вирівняв землю, де були ями від стовпів, і підійшов до моєї межі. Приніс кілька лопат свіжого чорнозему, висипав там, де колись були мої квіти, і аккуратно розрівняв його граблями.

— Вибачте, бабо Тосю, що тоді так вийшло з твоїми квітами, — сказав він, не піднімаючи очей. — Ми восени привеземо вам нових кущів з розплідника, посадимо кращі, ніж були.

— Та що вже там, Юрку, — тихо відповіла я, спираючись на паркан. — Головне, щоб у хаті тепер спокій був.

Ми стояли й мовчки дивилися на велике, знову єдине подвір’я. Сонце стояло високо, на розгрібаній землі бігали кури, а Люба винесла з хати старий мамин килим і вішала його на паркан, щоб провітрити на свіжому повітрі.