Я лежала, закутана в ковдру, вся в жару від цієї підступної застуди, а Роман уже стояв у дверях спальні з напівзапакованою валізою. Його погляд був холодний, ніби я — перешкода на шляху до його задоволення.
— Слухай, Маріє, я все ж полечу на той острів один. Ти тут одужуй потихеньку, а я повернуся відпочилий. Наступного разу обов’язково разом.
Я подумала, що мені примарилося від температури, і хрипко перепитала:
— Ти жартуєш? Я тут ледве дихаю через цей кашель і слабкість, а ти збираєшся сам купатися в океані й лежати на пляжі?
Він тільки знизав плечима, ніби я пропоную йому відмовитися від чашки кави.
— Ну й що з того? Звичайна застуда, минеться. А я цілий рік мріяв про той курорт — тепле море, коктейлі, повний релакс. Не хочу через тебе сидіти вдома й дивитися, як ти чхаєш. Це ж мій відпочинок, Маріє. Я на нього заробляв.
— Твій? А ми хіба не планували разом? Я ж спеціально купувала нові сукні для вечірніх прогулянок…
— Не драматизуй. Я залишу тобі ліки, гроші на доставку їжі. А собі я винен хоч раз подумати про власний комфорт. Ти ж не маленька, впораєшся.
Він повернувся до валізи, а я відвернулася до стіни, щоб він не бачив моїх сліз. Двері квартири клацнули — і я залишилася сама.
Ми з Романом познайомилися десять років тому на корпоративі. Він був таким чарівним: впевнений, жартівливий, умів зробити так, щоб я відчувала себе особливою.
Швидко одружилися, купили квартиру, мріяли про дітей і подорожі. Роман завжди любив розкіш — гарні ресторани, дорогі гаджети, імпортні авто. Я підтримувала, бо кохала.
Того пам’ятного року ми довго планували поїздку на тропічний острів — той, з білосніжними пляжами, бунгало над водою і вечірніми шоу. Я раділа, як дитина: купила легкі сарафани, капелюха, сонцезахисні окуляри. Уявляла, як ми тримаємося за руки, дивимося на захід сонця, танцюємо під музику.
Але за два дні до вильоту мене звалило. Спочатку легкий нежить, а потім — сильний кашель, жар, повна слабкість. Я не могла навіть приготувати собі чай. Думала, Роман перенесе квитки, побуде зі мною, доглядатиме. Але ні.
Він ходив по дому похмурий, бурмотів про втрачені можливості.
— Маріє, ти ж розумієш, як я чекав? — казав він увечері, сидячи з телефоном.
— Розумію, любий. Але я справді не можу летіти в такому стані.
— От саме. То чому я маю потерпати?
І дійшло до того діалогу, який розбив мені серце.
Після його від’їзду я пролежала день, плачучи в подушку. Потім набрала Ірину — мою найкращу подругу ще зі школи. Вона завжди була моєю опорою.
— Іринко, Роман полетів сам. Сказав, що не хоче втрачати відпочинок.
Ірина ахнула.
— Сам? Ти впевнена, що сам?
— Так сказав.
— Маріє… Я вчора випадково чула розмову Ольги — тієї нашої колеги з попередньої роботи. Вона хвалилася подругам, що летить на той самий острів за “вигідною пропозицією”. І знаєш, Ольга давно крутилася навколо Романа. Він їй завжди компліменти робив, усміхався окремо.
У мені все похолодніло.
— Ти думаєш, вони…
— Подзвони їй. Перевір. Не мучся здогадками.
Я набрала Ольгу через відеозв’язок. Вона відповіла, сидячи десь на терасі — чути було шум хвиль.
— О, привіт, Маріє! Як ти? Чим займаєшся?
Голос її був солодкий, але нервовий.
— Та нічого, лежу вдома, застудилася. А ти де? Здається, не в місті.
— Ой, так, взяла відгули, вдома… ремонтом займаюся.
І раптом на фоні — голос Романа:
— Олю, хто там? Ходімо вже на пляж, сонце саме гарне, не втрачаймо час!
Ольга швидко відвела камеру й пробурмотіла:
— Вибач, треба бігти. Поговоримо якось!
Зв’язок урвався. Я сиділа, тримаючи телефон, і відчувала, як світ руйнується. Він не просто поїхав сам — він поїхав із нею. З тією, хто знала, що він одружений, але все одно полетіла.
Наступного дня Роман подзвонив із курорту.
— Привіт, сонечко! Як справи? Ліки п’єш?
Я постаралася звучати бадьоро.
— Так, уже краще. А ти як?
— Чудово! Море тепле, їжа смачна. Скучаю, звісно.
— Скучаєш? Навіть із компанією?
Він засміявся.
— Яка компанія? Сам відпочиваю, як і казав.
Я не витримала.
— Роман, я знаю про Ольгу.
Тиша. Потім:
— Маріє, не вигадуй. Це просто збіг.
— Збіг, що я чула твій голос у неї на фоні?
Він зітхнув.
— Добре, вона тут. Але це нічого не означає. Просто відпочинок.
— Відпочинок із іншою жінкою, поки дружина вдома хвора?
— Ти сама захворіла! Я ж не міг усе скасувати.
Я скинула дзвінок. Більше не дзвонила.
Того ж дня я встала. Сили повернулися, ніби організм зрозумів: час діяти. Зателефонувала Дмитру — моєму однокласнику, відомому адвокату в нашому місті.
— Дімо, привіт. Потрібна допомога. Хочу розлучитися.
Він не став розпитувати по телефону.
— Приїжджай до офісу. Все обговоримо.
Ми зустрілися. Я розповіла все без прикрас. Дмитро слухав уважно.
— Маріє, ти впевнена на сто відсотків?
— Так. Він показав своє справжнє обличчя. Егоїст, який думає тільки про свій комфорт.
— Розумію. Якщо немає спорів щодо майна, можемо оформити швидко.
Ми пішли до відповідних інстанцій, подали заяву. Все зайняло кілька годин. Потім посиділи в тихому кафе.
— Ти сильна жінка, — сказав Дмитро. — Багато хто терпить роками.
— Я більше не хочу терпіти. Дякую тобі.
— Звертайся за будь-якою допомогою. І пам’ятай: це новий початок.
Я пішла додому з відчуттям, ніби скинула ланцюги.
Вдома зібрала речі Романа: три великі валізи — його костюми, взуття, парфуми, техніка. Все акуратно. На верхній прикріпила конверт із його копією документів про розлучення.
Дні чекання пролетіли. Я гуляла парком, пила каву з Іриною, навіть записалася на йогу — щоб заспокоїтися.
— Ти сяєш, — сказала Ірина. — Навіть після всього.
— Бо зрозуміла: я заслуговую на більше.
Роман написав перед прильотом: “Повертаюсь, візьму таксі”.
Я тільки усміхнулася.
Коли він увійшов — засмаглий, із сумками повними сувенірів — я зустріла його на кухні.
— Привіт. Бачу, добре відпочив.
Він усміхнувся.
— Так, супер! А ти як, моя люба?
— Чудово. Твої валізи в коридорі. Документи зверху.
Він зблід.
— Які документи? Маріє, що це?
— Про розлучення. Все оформлено. Квартира моя, а тобі, напевно, є куди піти. До Ольги, наприклад.
Він кинувся пояснювати.
— Чекай, це помилка! Я просто… потребував релаксу. Ти ж захворіла!
— І ти одразу знайшов заміну. Чудово. Тепер живи зі своїм “релаксом”.
— Маріє, ми стільки разом… Та ну що це за принцип такий. Ми рік гроші збирали, невже я не заслужив на відпочинок. А Ольга знала що я лечу, хіба міг заборонити їй купити квиток? А вже там, ми ж знайомі, мав бігати від неї. Все пристойно було. Я не зраджував!
— Ти так і не зрозумів чому я вирішила розлучитись? Ти завжди думав тільки про себе. Навіть пояснювати не буду. Прощай.
Він ще благав, обіцяв усе виправити, але я вказала на двері. Вони закрилися за ним назавжди.
Тепер я живу новим життям. Зараз працюю у Німеччині, будую тут своє життя із нуля. Важко, але вибору немає. І знаєте, навіть так, я дуже щаслива.
На той острів я таки полетіла, а ще до Парижу і в Рим. У планах ще Венеці, Нідерланди і купа країн, які я так мріяла побачити. А шлюб? Виявилось що для щастя він не потрібен. Ну принаймні такий, як був у мене.
Головна картинка ілюстративна.
