Під час навчання в інституті я добре усвідомлювала, що особливої уваги від хлопців мені чекати не варто. Я була непримітною, тихою дівчиною з темним волоссям і звичайним обличчям. Вдягалася стримано, тому на лекціях намагалася сидіти на останніх рядах і ніколи не привертала до себе уваги.
Якби мої батьки були заможніші, то може я б мала гроші і на хорошого перукаря і на гарний одяг, почувалася б впевненіше, але вони жили в селі з господарки та ферми.
Єдиним моїм щастям було почуття до одногрупника Толика. Він був спокійним, розважливим і дуже відповідальним хлопцем. Я годинами могла дивитися, як він записує лекції, як розмовляє з викладачами або про щось радиться з хлопцями біля вікна. Проте сама я ніколи не наважувалася підійти до нього першою.
Одного листопадового дня, на вулиці позаду мене пролунали швидкі кроки, і хтось покликав мене. Я оглянулася й побачила Толика. Моє серце забилося дуже швидко, а руки затремтіли. На одну коротку мить я подумала, що він помітив мої погляди на заняттях і вирішив підійти.
— Аню, зачекай хвилинку. Мені дуже потрібна твоя допомога.
— Що сталося, Толику? — тихо запитала я, намагаючись тримати голос рівним.
— Ти ж живеш в одній кімнаті в гуртожитку з Олею, правильно? — запитав він і подивився на мене. — Ви добре спілкуєтеся?
— Так, ми живемо разом, — відповіла я, відчуваючи, як усередині все стискається від тривоги.
— Мені дуже подобається Оля, — промовив він, і його щоки червоніли. — Вона така красива, я вже давно про неї думаю. Але я боявся підійти сам, бо біля неї завжди багато хлопців. Поговори з нею, будь ласка. Дізнайся, чи подобаюся я їй, і скажи, що я хотів би з нею зустрічатися.
Ці слова викликали в мене великий біль. Людина, про яку я думала щодня, просила мене стати посередницею між ним і моєю сусідкою по кімнаті. Але Толик так просив мене про це, що я не змогла йому відмовити.
— Добре, Толику, я поговоритиму з нею сьогодні ввечері, — мовила я й опустила очі.
— Дякую тобі, Аню. Ти дуже хороша дівчина, — зрадів він і швидко пішов до виходу.
Того ж вечора я повернулася до гуртожитку. Оля сиділа перед дзеркалом, фарбувала губи й розчісувала волосся. Вона була дійсно дуже вродливою й завжди стежила за собою.
— Олю, я сьогодні розмовляла з Толиком з нашої групи, — промовила я, сідаючи на своє ліжко.
— І що він казав? — байдуже запитала вона, не відриваючись від дзеркала.
— Він сказав, що ти йому дуже подобаєшся. Він соромився підійти сам і попросив мене дізнатися, як ти до нього ставишся.
Оля відклала помаду й повернулася до мене з цікавістю.
— Толик? Та він же найсимпатичніший хлопець на нашому курсі. Це дуже добре. Треба буде завтра вдягнути нову сукню.
Слухаючи її радісний голос, я відчувала великий сум. Я розуміла, що власними руками допомагаю звести двох людей, хоча сама кохала Толика всім серцем.
Незабаром вони почали зустрічатися. Вони щодня ходили разом на прогулянки, а я залишалася в кімнаті одна й намагалася завантажити себе навчанням, щоб не думати про них. На останньому курсі вони розписалися й влаштували скромне свято. Я не була там, бо Оля не запросила мене.
Після навчання Толик вирішив самостійно забезпечувати родину. Він хотів збудувати для дружини й дитини великий дім у своєму селі. Хорошої роботи з високою зарплатою поруч не було, тому він ухвалив рішення їхати на заробітки на будівництво за кордон. Оля залишилася жити в будинку його батьків, доглядала малого й чекала його повернення. Але під час наших рідкісних телефонних розмов вона постійно скаржилася, що їй нудно в селі, а грошей, які надсилає чоловік, їй завжди мало.
Минуло кілька років. Я переїхала до обласного центру, знайшла роботу в державній установі й винайняла невелику кімнату. Жила тихо й скромно, ні з ким не зустрічалася й намагалася викинути думки про Толика зі своєї голови.
Одного дня я пішла на місцевий ринок, щоб купити дещо з одягу. Проходячи повз торгові ряди, я раптом побачила в натовпі Олю. Вона йшла під руку з якимось молодим чоловіком. Вони весело сміялися, чоловік обіймав її за талію, а вона пригорталася до нього.
Я зупинилася від здивування. Оля повернула голову й помітила мене. На її обличчі з’явився переляк. Вона щось швидко сказала своєму супутникові, той кивнув і пішов убік, а Оля підійшла до мене.
— Аню? Ти що тут робиш? — швидко запитала вона, озираючись довкола.
— Купую речі, — відповіла я. — А це хто був із тобою?
Оля взяла мене за лікоть і відвела за крайній кіоск, де було менше людей.
— Слухай мене уважно, Аню. Ти нічого не бачила. Зрозуміла? Толик зараз знову за кордоном на будівництві. Його немає місяцями. Я молода жінка, мені нудно сидіти самій у селі. Мені потрібні увага, подарунки й живе спілкування.
— Але ж Толик працює там заради тебе й вашої дитини, — мовила я. — Він важко працює на будівництві, щоб звести для вас дім.
— Ти нічого не розумієш, бо живеш одна, — роздратовано мовила Оля. — Мені від нього потрібні лише гроші. Якщо ти йому про це розкажеш, ти розвалиш нашу сім’ю. Навіщо ти лізеш у моє життя?
— Я не збираюся йому нічого казати, — мовила я, опустивши голову. — У вас є дитина, і це ваші справи. Але ти чиниш дуже нечесно.
— От і мовчи, — сказала Оля й швидко пішла геть.
Стоячи біля кіоску, я відчувала велику гіркоту. Я не розуміла, чому життя таке несправедливе. Я б берегла Толика, підтримувала б його в усьому, цінувала кожну хвилину поруч із ним і ніколи б не образила. А Олі були потрібні тільки його гроші. Проте я вирішила не втручатися. У них росла дитина, а Толик ніколи не дивився на мене як на кохану жінку.
Минуло п’ятнадцять років. Усі ці роки Толик безперервно їздив за кордон, заробляв гроші й будував великий будинок.
У мене життя йшло спокійно. Я часто їздила в село до своєї матері, допомагала їй по господарству. Одного осіннього дня мою матір поклали до районної лікарні на профілактичне лікування та обстеження. Я щодня приїздила до неї.
Одного дня, виходячи з лікарняного корпусу, я пішла алеєю до виходу на вулицю. На дерев’яній лавці під липою сидів згорбившись чоловік, і дивився в землю. Поруч із ним на землі стояла одна велика спортивна сумка.
Я підійшла ближче й зупинилася. Це був Толик. Він дуже змінився. У його волоссі з’явилася сивина, обличчя було втомленим і посмугованим зморшками, а в очах стояла туга.
— Толику? Це ти? — тихо промовила я.
Він повільно підвів голову й подивився на мене.
— Аню… Доброго дня, — сказав він тихим, глухим голосом.
Я сіла поруч із ним на лавку.
— Що ти тут робиш? Когось провідуєш чи сам прийшов до лікарів? — запитала я.
Толик важко зітхнув і подивився на свої важкі, попрацьовані долоні.
— Ні, я не до лікарів. Просто сиджу тут із ранку. Не знаю, куди мені йти.
— Як це не знаєш?
Толик сумно посміхнувся.
— Немає в мене будинку, Аню. П’ятнадцять років я працював без відпочинку, заробляв гроші й усе відсилав додому. Будинок оформив на Олю, бо вірив їй. А коли повернувся остаточно, виявилося, що в цьому будинку вже живе інший чоловік. Вона просто виставила мою сумку за двері й сказала, що я їй більше не потрібен. Сказала, що я зіпсував їй життя своїми від’їздами. Вона й дитину проти мене налаштувала. Батьків моїх давно немає, іти мені нікуди. Отак я зібрав речі й пішов.
— Це дуже нечесно й несправедливо, — мовила я й поклала руку йому на плече. — Ти не повинен залишатися на вулиці.
— Та знайдеться якась робота, зніму десь куток, — мовив він, опустивши голову.
— Ні, Толику, слухай мене, — впевнено сказала я. — У мене в селі є батьківська хата. Вона велика, місця вистачить усім. Матір скоро випишуть з лікарні. Поїхали зі мною. Ти зможеш спокійно жити, перепочити й зібратися з думками.
Толик подивився на мене з здивуванням.
— Аню, ти справді кличеш мене до себе?
— Так, кличу. Я не можу залишити тебе тут у такій біді. Ходімо на автобус.
Ми прийшли на автостанцію, сіли в автобус і поїхали до мого села. У дорозі ми майже не розмовляли, але мені було спокійно поруч із ним. Коли ми приїхали до моєї хати, я показала йому вільну кімнату, дала чисту білизну й пішла на кухню готувати вечерю.
Ми сіли вечеряти. Я поставила на стіл гарячу картоплю, солоні огірки та налила гарячого чаю. Толик їв повільно й поступово ставав спокійнішим.
— Дякую тобі, Аню, — промовив він, подивившись на мене. — Я й уявити не міг, що хтось допоможе мені в такий момент.
— Жодної подяки не треба, Толику, — відповіла я. — Ти добрий чоловік, і ти не заслужив такого ставлення. Живи в нас стільки, скільки схочеш.
За кілька днів з лікарні повернулася моя мати. Вона доброзичливо прийняла Толика, бо бачила, що він працьовитий і спокійний чоловік. Толик одразу почав допомагати по господарству. Він відремонтував старий паркан, заготовляв дрова на зиму й щодня працював на городі. Праця на землі й спокійна обстановка допомогли йому прийти до тями.
Я щодня спостерігала за ним і раділа. З його обличчя зникла важка туга, він почав посміхатися й розмовляти з нами.
Одного осіннього вечора ми сиділи на лавці біля хати. На вулиці була тиша. Толик подивився на мене й мовив:
— Аню, я багато думав про все, що сталося. Я стільки років витратив на людинi, якій були потрібні лише гроші. А справжня підтримка й добре серце були поруч, тільки я цього не бачив.
Моє серце забилося частіше. Я подивилася на нього.
— Толику, головне, що все це вже позаду.
— Ти дозволиш мені залишитися з тобою? — запитав він і взяв мене за руку. Його долоня була твердою від роботи, але теплою. — Я буду допомагати тобі в усьому й берегти наш дім.
Я дивилася на нього й усе розуміла. Я знала, що в його серці немає того палкого кохання, про яке я мріяла в юності.
Його почуття виросли з вдячності, поваги й спокою. Але мені цього було цілком достатньо. Я кохала його все життя, і тепер він був поруч зі мною.
— Залишайся, Толику, — відповіла я й стиснула його руку. — Будемо жити разом.
Ми залишилися сидіти на ґанку. Попереду на нас чекало спокійне й просте життя.
