Мій телефон задзвонив о дев’ятій вечора, коли я саме вкладала дітей спати. На екрані висвітилося ім’я сестри – Марини. Я знала, що це не просто “привіт”. Востаннє ми говорили три тижні тому, коли вона просила 15 000 гривень на “терміновий ремонт” у квартирі мами. Я відправила, бо мама сказала, що “труби луснули”. А потім виявилося, що це був новий диван.

– Ало, – прошепотіла я, щоб не розбудити малих.

– Слухай, Олено, – голос Марини був солодкий, як мед, але я чула, як він тремтить від нетерпіння. – Ти ж пам’ятаєш, що перше вересня? Моїй Катрусі треба рюкзак, зошити, пенал і ще взуття, бо старі розлізлися. А Вітька ну, ти знаєш, хлопець росте. Разом десь на 12 000 вийде. Ти ж можеш, правда? Ти там за кордоном, у тебе євро.

Я затисла телефон долонею, ніби могла придушити її слова.

– Марино, – сказала я тихо, але твердо. – Ми ледве тягнемо оренду. Богдан не працює, ти знаєш. Спеціалісти сказали – мінімум рік йому не можна працювати. Я одна на все.

– Олено, ну ти що! – її голос піднявся на октаву. – Ти ж повинна розуміти! Ти там у Європі, тобі допомагають, не прибідняйся бо я добре рохумію що в тебе все є! А ми тут бідуємо. Ми ж сім’я!

– Сім’я? – я відчула, як у горлі стоїть ком. – Сім’я – це коли не тільки беруть, Марино. Сім’я – це коли питають, як у тебе справи, а не тільки “скільки переслати”.

Тиша. Потім – різкий вдих.

– Ти що, відмовляєшся? Своїм племінникам? Після всього, що ми для тебе зробили?

– Що саме ви зробили? – я вже не шепотіла. – Те, що мама продала свої золоті сережку, щоб я вступила на контракт? Так, дякую. Але я відробила кожну копійку. Працювала ночами, коли ви спали. А ти навіть середньої школи не закінчила нормально.

– Ось воно що! – Марина майже кричала. – Знову своє “я розумніша”! Ти думаєш, що раз у тебе диплом – то ми тобі винні? Ні, сестричко! Ти винна! Ти поїхала, а ми тут з мамою на мізерній пенсії!

Я відчула, як сльози печуть очі. Богдан виглянув з кухні – він чув. Його обличчя було спокійне, але очі – темні.

– Марино, – сказала я, вже не стримуючи голосу. – Я більше не буду. Останні 8000, що я відправила на “ліки мамі” – це були гроші на оплату оренди нашого житла. Мені ніхто нічого не дає, я мушу заробляти сама.

– Ти егоїстка! – Марина вже плакала. – Мама почує – в неї серце!

– Нехай почує, – сказала я. – І нехай почує, що наступного разу, коли їй знадобляться гроші на “новий холодильник”, вона подзвонить не мені, а тобі. Ти ж вдома, Марино. Ти здорова. Працюй.

Я скинула дзвінок. Телефон одразу задзвонив знову – мама. Я вимкнула звук і кинула його на диван.

Богдан підійшов, обійняв ззаду.

– Добре, що сказала, – прошепотів він мені у волосся. – Давно пора.

Але це було тільки початком.

Все почалося багато років  тому, коли я ще жила в нашому маленькому містечку на Херсонщині. Я –  старша донька. Завжди “розумна”, завжди “має бути прикладом”.

Мама з татом продали останнє, щоб я вступила до університету на контракт. Вони попередили, що оплачувати навчання не зможуть, тож я повинна тягнутись сама якось. Марина тоді сказала: “Ну і нехай, я й так не хочу вчитися”.

Вона вийшла заміж у 19, народила Катю в 20, Віктора в 22. Чоловік її, Сашко, працював на будівництві, але “то сезонно”. Мама казала: “Олено, ти ж розумна, ти поїдеш у Київ, заробиш, допоможеш”.

І я поїхала. Спочатку офіціанткою, потім менеджером у кафе. Зарплата не надто висока йшла на оренду, на навчання на їжу. А ще я відправляла Марині – на “дитячі речі”.

Коли я завагітніла Софією, мама сказала: “Ну от, тепер точно не потягнеш”. Богдан тоді ще працював водієм, ще були мирні часи. А потім я поїхалла із дітьми до Чехії. Богдан настояв сказав що там йому буде спокійніше знати, що ми в безпеці.

Я знайшла роботу покоївкою в готелі. Добре що була допомога. Влаштувала доню в садочок. Було важко, але ми з дівчатами виручали одна одну. Але ми дихали.

А потім приїхав Богдан. Не схожий на себе колишнього, ледь ходив і говорив. “Ти ж розумієш, – сказав він, – я не зможу працювати”. Я розуміла. Я кохала його і вірила, що ми впораємось. Я знайшла іншу, важчу, але більш оплачуванішу роботу, більш доступне житло. З донькою було легше, нею тепер займався Богдан а я працювала не бачачи дня і ночі.

Але коли Марина почала дзвонити. Перший дзвінок був “невинний”.

– Олено, привіт! Слухай, Катрусі треба на гурток малювання – 600 гривень на місяць. Ти ж можеш?

– Марино, ми щойно переїхали. Я ще не отримала зарплату.

– Ну ти що! Мама сказала, що ти там працюєш, що в тебе все добре!

Я відправила 600. Потім ще 1000 на “Малого кросівки”. Потім 2000 на “мамі на аналізи”. Кожного разу – брехня Богдану. “Це на продукти”, “це на транспорт”. Він мовчав, але я бачила, як стискаються його губи.

А потім був той серпневий вечір.

Після дзвінка Марини я не спала. Богдан сидів на кухні, пив чай. Мовчки.

– Скажи, – нарешті промовив він. – Скільки ти їм відправила за останній рік?

Я відкрила банківське застосування. Пальці тремтіли.

– 40 000 гривень.

Він кивнув. Повільно.

– А скільки ми відклали?

– Нічого.

Він встав, підійшов до вікна. За вікном – ніч, вогні, чужа мова.

– Олено, – сказав він тихо. – Я не працюю. Але я чоловік. І я бачу, як ти виморюєшся щодня. Чого твоя сестра не їде сюди?

– Вони сім’я…

– Сім’я – це ми. Ти, я, дитина. Решта має навчитися жити без твоїх грошей.

Наступного дня я заблокувала номери. Мами, Марини, навіть тітки Олі, яка “просто передавала привіт”. Тиша.

Але через місяць – лист. Від мами. У одному із месенджерів.

“Доню, як ти могла? Марина плаче щовечора. Діти питають, чому тьотя Олена не дзвонить. Ти ж обіцяла.”

Я читала і плакала. Богдан узяв лист, поклав у шухляду.

– Не відповідай. Поки що.

Минуло два місяці. Я почала працювати більше – вечірні зміни, суботи. Богдан водив Софію в садок, готував вечерю, намагався допомагати в усьому.

А потім – дзвінок з незнайомого номера.

– Олено? Це я, Марина. З телефону сусідки.

Я хотіла скинути, але…

– Слухаю.

– Мама в лікарні. Серце. Каже, що ти її довела.

Мій світ зупинився.

– Скільки?

– 15000 на ліки. Терміново.

Я поїхала в лікарню до Богдана – він саме був на обстеженні. Розповіла.

– Поїдь, – сказав він. – Але не одна. Я з тобою.

Ми поїхали в Україну. На три дні, без попередження. Одразу до матері, вона ж і відчинила двері і була щиро здивована.

– Доню? – прошепотіла вона.

Ми зайшли у квартиру, все як завжди. Мама явно була здорова.

– Мамо, я так розумію, що з тобою все гаразд. А тепер скажи, що це було? Чого ми мусили приїхати.

Мама заплакала.

– Але ж ти.

– Я – не банк. Я – донька. І я втомилася.

Марина зайшла з дітьми. Явно були здивовані мене побачити.

— А чого ти не попередила? Я маму б не забирала із стаціонару. Ми лиш приїхали оце приїхали я в аптеку мала піти по сусідам пройшлась гроші хотіла позичити. А ти привезла так?

Я подивилась на маму, потім на сестру і нічого не сказала. Власне, говорити й не було про що. Ми побули в Україні кілька днів владнали свої справи, жили у друзів.

З матір’ю я більше не спілкуюсь, як і з сестрою. Вважаю що деяких людей потрібно викреслювати із свого життя, хай навіть вони тобі ірідні.

Хіба ж не так?

Головна кратинка ілюстративна.