— Андрію, як ти міг так вчинити з нами? Стільки років разом, стільки всього побудували власними руками, а ти просто береш і руйнуєш усе це заради своїх примх? Ти думаєш, що можеш усе купити, запропонувати якусь компенсацію і піти, ніби нічого не сталося?

— Слухай, Олено, я не хочу сцен. Я все розумію, але так склалося. У мене тепер інше життя, інша сім’я. Я не залишатиму вас напризволяще, обіцяю допомагати чим зможу. Якщо треба, знайдемо кращі варіанти для проживання, чи що завгодно. Просто дай мені спокійно піти, без зайвих емоцій.

— Допомагати? Ти серйозно? Ти думаєш, що після всього, що я для тебе зробила, для нас усіх, мені потрібна твоя “допомога”? Ти егоїст до мозку кісток, Андрію! Тільки про себе думаєш!

Я народилася і виросла в невеликому містечку на Київщині, де всі знали один одного, а життя текло спокійно і передбачувано. Після школи вступила до університету на факультет управління підприємствами, мріючи про кар’єру в бізнесі.

Там, на одному з студентських заходів, я познайомилася з Андрієм. Він навчався на інженерному напрямку, пов’язаному з архітектурою та будівництвом, був повний ентузіазму і планів на майбутнє.

Ми швидко знайшли спільну мову, почали зустрічатися, і незабаром після отримання дипломів вирішили одружитися. Амбіцій у нас обох вистачало, ми вірили, що разом досягнемо всього, про що мріяли.

У нас вже була невелика квартира, яку я отримала у спадок від дідуся з бабусею – затишна, хоч і скромна, з однією кімнатою. Андрій, з його професійними навичками, взявся за її оновлення.

Він повністю перепланував простір, зробив сучасний дизайн, оптимізував кожну ділянку – від кухонної зони до ванної та передпокою. Після всіх цих змін наша оселя стала справжньою оазою комфорту, де кожна деталь радувала око і робила побут зручнішим.

Я спочатку працювала за фахом у великій компанії, де займалася плануванням фінансів і аналізом проектів. Але недовго – всього кілька сезонів, а потім ми з Андрієм одностайно вирішили, що настав час для дитини.

Я пішла у відпустку по догляду, і наші доходи тепер залежали переважно від його справи. Андрій організував невелику компанію з оздоблювальних робіт, і він докладав усіх зусиль, щоб вона розвивалася.

Замовлення приходили не завжди регулярно, конкуренція була великою, тож доводилося шукати способи залучати клієнтів. Часто він пропонував вигідніші умови, щоб виграти тендер чи рекомендацію, пояснюючи, що один проект може відкрити двері до більших можливостей.

У нього сформувалася надійна команда майстрів, і він завжди акцентував, що тимчасові поступки принесуть плоди згодом.

Наш син, якого ми назвали Максимком, з’явився на світ енергійним і допитливим малюком. Перші місяці з ним були непростими для мене – постійні ночі без сну, турботи про годування та догляд.

Андрій повертався додому виснажений після довгих робочих днів, тож я намагалася створити атмосферу спокою і затишку, щоб він міг відпочити. Я сама ледь трималася на ногах від втоми, але на щастя, мої батьки були поруч.

Вони майже щодня навідувалися, гуляли з онуком у парку, мама готувала смачні страви, батько допомагав з дрібними господарськими справами. Ми всі разом трималися, підтримуючи один одного в цій новій ролі.

З часом справа Андрія почала набирати обертів. Реклама вже не була основним інструментом – люди рекомендували його компанію знайомим, бо з ним можна було домовитися про гнучкі умови, а якість роботи залишалася на висоті.

Команда розширилася, і Андрій приходив додому хоч і втомлений, але з блиском в очах від успіхів.

Одного вечора він повернувся пізніше звичайного, з повними пакетами вишуканих продуктів і смаколиків.

— Сьогодні ми святкуємо! – оголосив він з порога, посміхаючись. – Закрили великий проект, все пройшло ідеально. Давай влаштуємо маленьке свято вдвох?

Ми вклали Максимка спати і просиділи за столом до пізньої ночі. Піднімали келихи за успішну угоду, за нашу сім’ю, а потім Андрій заговорив про давню мрію.

— Знаєш, люба, – сказав він, тримаючи мою руку, – у нас з’явилися додаткові можливості. Можемо почати з придбання землі за містом, а потім подумати про власний будинок. Уявляєш, свій сад, свіже повітря для Максимка?

Я була в захваті від цієї ідеї. Наступного ж дня я почала дзвонити агентам з нерухомості, шукати подходящі варіанти. Невдовзі ми поїхали дивитися ділянки – цілий день каталися околицями, порівнювали, радилися.

Зрештою знайшли ідеальне місце: тихе, з гарним краєвидом, недалеко від міста.

Оформлення пройшло гладко, і вже за кілька місяців Андрій розпочав перші етапи будівництва. Техніка готувала майданчик, заливали основу, а ми з дворічним Максимком часто приїжджали подивитися.

Я розповідала синові казки про великий гарний дім, де ми всі житимемо щасливо, гратимемося в саду.

Будівництво просувалося планово, і через рік ми відзначили переїзд до нового двоповерхового будинку. Це було як казка – просторі кімнати, власний двір, все зроблене з любов’ю і професіоналізмом.

Але десь у той період я почала помічати зміни в Андрієві. Він ставав більш замкнутим, повертався роздратованим, уникав довгих розмов. На мої запитання відповідав коротко, ніби все пояснювалося роботою.

— Знову якісь перевірки? – питала я одного вечора, коли він увійшов і відразу сів за комп’ютер.

— Так, дрібниці, – відмахнувся він. – Фірма росте, то й клопотів більше. Не турбуйся.

Він менше грався з Максимком, рідше обіймав мене. Я пояснювала це собі його зайнятістю – нові проекти, переговори, адміністративні питання.

Багато хто хотів свою частку вигоди, чіпляючись до формальностей.

— Мамо, а чому тато завжди зайнятий? – якось запитав Максимко, коли ми гуляли вдвох.

— Він працює, щоб у нас все було добре, сонечко, – відповідала я, пригортаючи його. – Скоро буде більше часу.

Але час минав, а ситуація не змінювалася. Максимкові виповнилося п’ять рочків, наш будинок і ділянка стали ще красивішими – квіти, дитячий майданчик, все доглянуте. Тільки тепла в сім’ї ставало менше.

Одного разу за вечерею Андрій сидів мовчки, дивлячись у тарілку. Я бачила, що він хоче щось сказати, але вагається.

— Андрію, що трапилося? – тихо запитала я. – Ти весь вечір якийсь неспокійний.

Він відклала виделку і подивився на мене.

— Олено, нам треба серйозно поговорити.

— Говори, я слухаю.

Він зітхнув і почав:

— У мене… є ще одна дитина. Донька. В іншій родині. Я вирішив бути з ними. Нам краще розійтися. Але я не залишу вас без підтримки. Зроблю все, щоб вам з Максимком було комфортно – можемо підібрати інше житло, чи як ти захочеш.

Ці слова були як блискавка. Я сиділа приголомшена, згадуючи всі моменти – як ми боролися разом на початку, як раділи першим успіхам, як будували дім.

— Як довго це триває? – прошепотіла я, намагаючись тримати голос.

— Деякий час, – відповів він, уникаючи мого погляду. – Я не планував, але так сталося. Вона потребує мене зараз.

— А ми? Ми з Максимком тобі більше не потрібні? Ти просто йдеш, бо так зручніше?

— Це не про зручність. Я люблю вас, але… моє серце тепер там. Будь ласка, давай без конфліктів.

Його слова звучали так холодно, так егоїстично. Він думав тільки про свої бажання, ніби наші спільні роки нічого не важили.

Наступні дні були як у тумані. Я намагалася триматися заради сина.

— Мамо, а тато куди поїхав? – питав Максимко.

— Тато поїхав у відрядження, любчику, – брехала я, посміхаючись. – Але ми з тобою впораємося, правда?

Батьки підтримували мене.

— Доню, ти сильна, – казала мама, обіймаючи. – Він не вартий твоїх сліз. Головне – Максимко і твоє майбутнє.

Через деякий час я вирішила повернутися до спадкової квартири. Андрій пропонував різні варіанти, але я відмовила.

— Мені нічого не потрібно від тебе, – сказала я йому по телефону. – Тільки час, щоб зібратися.

— Як скажеш, – відповів він байдуже.

Переїзд став для мене початком нового етапу. Коли ми з Максимком залишилися вдвох у тій затишній квартирі, яку колись оновлювали разом, я відчула полегшення.

Це був наш простір, наш дім. Я дивилася на сина, який грайся на підлозі, і розуміла: ми будемо щасливими попри все.

З часом я повернулася до роботи, знайшла цікавий проект у своїй сфері. Максимко пішов д школи, ріс розумним і добрим хлопчиком.

— Мамо, а ми колись знову будемо великою сім’єю? – якось запитав він.

— Ми вже велика сім’я, ти і я, – відповідала я. – І цього достатньо для щастя.

Але колишній чоловік таки з’явився на нашому порозі знову. З букетом квітів із дорогим гаджетом для сина:

– Дівчинка – не моя донька. Я не знаю, як я міг проміняти вас. Я не розумію. що тоді на мене найшло. Вона ж мені навіть не подабалась. Просто як туман якийсь, тільки вона у голові і все. А потім, прокинувся одного ранку, озирнувся і так тоскно стало. Що я там роблю? Чого залишив сім’ю, адже моє серце завжди було із вами. Завжди.

– Доню, може позаздрила та жінка твоєму щастю. Приворожила, – каже мені мама, – Ти ж поглянь, як швидко він туди пішов і як швидко оговтався. ой, не чисто те все! Пробач його, бо й сам не тямив що робив.

Пробач… таке просте слово а яке важке. Найлегше сховатись за отим “щось зробила”, чи не так?

Скажіть, а ви б повернулись до такого чоловіка? Бо всі навколо його шкодують і очікують від мене того, що я пробачу. АОт тільки я не знаю, як усе це розуміти.

Головна картинка ілюстративна.