Вечір починався надто спокійно. Я налила собі чаю, розгорнула книжку і нарешті відчула, як денна метушня відступає.
Але тишу розірвав різкий звук мобільного. На екрані світився незнайомий номер.
— Алло? — відповіла я, очікуючи чергового рекламного спітчу.
— Слухай сюди, ти, бездушна жінко! — одразу заверещав у слухавку жіночий голос, переходячи на ультразвук. — Я такого хамства за всі свої сорок п’ять років не бачила! Ти хоч розумієш, що ти накоїла? Ти людині життя зламала!
Я відсторонила телефон від вуха, кліпаючи очима від несподіванки.
— Ви хто? Про що ви взагалі говорите? Ви помилилися номером.
— Не прикидайся овечкою! — голос став ще грубішим. — Я мама Олега. Як ви могли так з ним вчинити? Виставити хлопця за двері, наговорити такої гидоти… Та хто ти така взагалі, щоб вирішувати за дорослих людей?
Я нічого не розуміла. Якого ще Олега? Кого я виставила? Я весь день була на роботі, а вечір проводила наодинці.
— Послухайте, пані, я не знаю ніякого Олега і нікого нікуди не виставляла. Ви точно помилилися.
Я натиснула на «відбій» і кинула телефон на диван. Серце калатало десь у горлі. Бувають же божевільні. Але жінка не вгамовувалася. За хвилину прийшло повідомлення, яке змусило мене буквально підскочити: «Твоя донька — справжня фіфа, вся в матір! Тільки спробуй ще раз до нього наблизитися, я вам таке влаштую, що все місто знатиме!».
Ось тут моя терплячість лопнула. Ображати мене — це одне, але чіпати Злату… Я натиснула на виклик, не чекаючи жодної секунди.
— Значить так, — заговорила я максимально холодним тоном, як тільки на тому кінці підняли трубку. — Я не знаю, хто ви і що у вас за проблеми, але якщо ви ще раз напишете щось про мою доньку, ми будемо розмовляти в поліції. Я весь день була в офісі під камерами спостереження. Кого ви там бачили у себе в галюцинаціях — не моя справа!
На тому кінці запала тиша. Потім жінка запитала вже спокійніше, але з явним недовір’ям:
— Як це в офісі? Мій син прийшов до вас додому о другій годині. З квітами. Ви особисто відчинили двері в якомусь драному халаті, з рушником на голові та з криками, що він «недостойний вашої королеви». Ви кричали, що якщо він не забереться, ви виллєте на нього відро помиїв і спустите собак.
Я сіла на край дивана. Це вже не було схоже на помилку номером. Це було схоже на сюрреалістичну драму.
— У мене немає собак. І я ніколи не ношу рушник на голові вдень. Де це відбувалося?
— На вашому порозі! — знову завелася мати Олега. — Він сказав, що теща майбутня — просто мегера з дивним почуттям гумору. Він ледь квіти не впустив від страху!
Я поклала трубку без зайвих слів. Повільно піднялася і пішла до кімнати доньки. Злата сиділа за столом, вдягнувши навушники, і щось зосереджено креслила в блокноті. Вона виглядала як саме втілення невинності.
— Злато, — тихо покликала я.
Вона не почула. Я підійшла ближче і зняла з неї один навушник. Вона здригнулася і подивилася на мене великими сірими очима.
— Ой, мам, ти вже прийшла? А я не чула.
Я кинула телефон перед нею на стіл.
— Поясни мені, чому мені дзвонить мати якогось Олега і каже, що я погрожувала її синові відром помиїв і собаками. Причому робила це в драному халаті.
Злата почервоніла за секунду. Вона почала крутити в руках олівець, відводячи погляд у бік вікна.
— Мамо… ну, розумієш… Це був екстрений випадок.
— Злато, що взагалі відбувається? Хто цей Олег і де він мене бачив, якщо я була на роботі?
Донька зітхнула, відклала блокнот і нарешті глянула на мене з тою особливою сумішшю провини й розрахунку, яку я знала з її дитинства.
— Це Олег. Він з мого курсу. І він… він просто нестерпний. Він вирішив, що ми — пара. Я йому казала «ні» українською, англійською і навіть мовою жестів. Але він не чує. Він сказав, що прийде до нас, познайомиться з тобою і ти обов’язково його полюбиш, бо він «ідеальний зять».
— І тому ти вирішила зробити з мене монстра? — я відчула, як закипає лють.
— Ні, мам! — вигукнула вона. — Я знала, що ти б не змогла це зробити. Ти в мене занадто інтелігентна. Ти б запросила його на чай, вислухала б про його дипломну роботу, і він би ніколи не пішов. Він би подумав, що шлях вільний. Тому я попросила тітку Віру зіграти твою роль.
Я на мить втратила дар мови. Моя сестра Віра. Професійна актриса з гострим язиком і непереборним бажанням влаштовувати перформанси де треба і де не треба.
— Ти покликала Віру? — прошепотіла я.
— Так. Вона якраз була вільна між репетиціями. Вона приїхала, я дала їй твій старий халат, який ми збиралися викинути. Вона накрутила бігуді, нафарбувала губи якоюсь помадою кольору фуксії й чекала біля дверей. Коли він подзвонив, вона вилетіла, як фурія.
Я уявила собі цю картину. Віра вміє бути переконливою. Вона, мабуть, виклалася на всі сто відсотків.
— Вона сказала йому, що ти — спадкова відьма і що у нас в роду всі жінки після тридцяти починають кусатися, — продовжувала Злата, ледь стримуючи сміх. — А про собак вона придумала сама. Сказала, що вони зараз у підвалі, але якщо він не зникне за три секунди, вона їх випустить.
— Злато, це жахливо! — я сіла на ліжко, не знаючи, чи мені плакати, чи сміятися. — Його мати мені таке наговорила!
Вона думає, що ми — сімейство божевільних.
— Ну, зате він більше не дзвонить. Бачиш? Тиша. Він заблокував мене всюди. Страх виявився сильнішим за кохання.
Я дивилася на доньку і відчувала, як роздратування змінюється на якусь дивну втому. Це була типова ситуація для нашої родини, де драма завжди йшла поруч із комедією.
— Ти розумієш, що це було підло? — запитала я. — Можна було просто пояснити.
— Мам, я пояснювала! Місяць пояснювала. Він не розуміє слів. Він розуміє тільки дію.
Я замислилася. Олег, який пише вірші, приходить з квітами й вірить в ідеальне кохання… Це ж ідеальний типаж для іншої людини.
— Знаєш що, — сказала я, нарешті заспокоївшись. — Якщо він такий наполегливий і романтичний, то не треба було влаштовувати цей цирк з Вірою. Треба було його просто з Настею, твоєю двоюрідною сестрою, познайомити.
Злата застигла.
— З Настею? З донькою тітки Віри?
— Саме так. Настя вже пів року страждає, що справжні чоловіки перевелися. Що ніхто не дарує квіти без приводу і не готовий завойовувати серце. Вона б його за тиждень так «завоювала», що він би забув, як його звати. Вони б ідеально підійшли одне одному: він — романтик-зануда, вона — любителька драматичних жестів.
Злата почала повільно посміхатися.
— Слухай, а це ідея. Настя б його оцінила. І Вірі не довелося б більше грати божевільну тещу.
— Вже пізно, — зітхнула я. — Після виступу твоєї тітки він до нашої родини на гарматний постріл не підійде. Давай тепер виправляти те, що ви накоїли. Дзвони Вірі, кажи, щоб знімала халат, а мені дай спокій. Я буду думати, як пояснити тій жінці, що у її сина просто був «невдалий кастинг».
Ми ще довго сиділи в кімнаті, обговорюючи деталі цього абсурду. Злата врешті-решт зізналася, що їй було трохи шкода Олега, але полегшення від того, що він відчепився, було сильнішим. А я думала про те, що наступного разу, коли мені зателефонує незнайомий номер, я тричі подумаю, перш ніж брати трубку. Побутові драми іноді виснажують більше, ніж повноцінна робота.
Наступного ранку я все ж наважилася передзвонити матері Олега. Розмова була важкою. Я довго пояснювала, що вчора вдома була не я, а «родичка з акторськими нахилами», яка трохи переграла. Жінка спочатку не вірила, але коли я спокійним, врівноваженим голосом розповіла про реальний стан речей, вона почала заспокоюватися.
— То ви не збиралися спускати собак? — запитала вона вже без злості.
— У мене навіть кота немає, пані Ларисо. Просто молодь іноді робить дурниці, щоб уникнути складних розмов.
Ми проговорили ще хвилин десять. Виявилося, що Олег — непоганий хлопець, просто занадто начитався класичної літератури й вирішив, що наполегливість — найкраща тактика. Наприкінці розмови я таки згадала про Настю.
— Знаєте, — сказала я, — у моєї сестри, тієї самої «акторки», є донька. Вона якраз шукає когось, хто цінує романтику так само сильно, як ваш син. Можливо, їм варто просто випадково перетнутися в бібліотеці?
Лариса засміялася. Це був перший добрий звук за всю нашу історію. Побутові конфлікти часто закінчуються несподівано, якщо просто почати говорити правду, якою б абсурдною вона не була.
