Це була ніч, яка мала стати казкою, а перетворилася на випробування для нашого сумління. Телефон у моїй руці вібрував без зупину, розрізаючи тишу засніженого лісу, а голос сусіда на тому кінці дроту звучав як вирок нашому спокою.

— Алло, Василю? — я майже благала, притискаючи слухавку до вуха. — Будь ласка, спробуйте ще раз. Дайте йому ту іграшку-пищалку, вона в бічній кишені сумки. Можливо, він просто сумує.

— Слухайте, Олено, — голос сусіда був холодним і непохитним, у ньому не залишилося й краплі тієї доброзичливості, з якою він обіцяв що все буде гаразд. — Ми з дружиною не маємо спокою три години, яка іграшка?

— Ми за триста кілометрів від вас, Василю! — втрутився мій чоловік Ігор, намагаючись говорити стримано. — Ми повернемося за два дні, як і домовлялися. Будь ласка, потерпіть трохи.

— Потерпіти? Ви смієтесь, чи як? Люди вже почали дзвонити нам у двері. Ще година такого концерту, і хтось викличе службу порядку. Я не збираюся псувати собі свято через те,що ви безвідповідально ставитесь до своїх прямих обов’язків. Якщо ви зараз щось не придумаєте, я відвезу його на нашу дачу і далі я за нього не відповідаю.

— У холод? — я мало не пллакало. — Але там холодно! Він же ще зовсім малий!

— Це ваші проблеми, Олено. Я свій вибір зробив. Або ви знайдете, хто його забере протягом години, або я роблю так, як сказав. До побачення.

У слухавці почулися короткі гудки. Я подивилася на Ігоря. Навколо нас стояв величний хвойний ліс, десь далеко у хащі потріскували від морозу столітні сосни, а в невеликому мисливському будиночку, де ми мали святкувати Новий рік, уже весело палахкотів вогонь у каміні. Але вся ця краса вмить згасла.

Усе починалося так ідеально. Мій чоловік Ігор має давнього друга Романа, з яким вони пройшли чимало життєвих доріг. Роман живе досить далеко від гамірних мегаполісів, у невеликому селищі, що загубилося серед недоторканої природи. Ми часто їздили до нього влітку на гриби та ягоди, але зимова подорож завжди залишалася лише мрією.

Минулого року Роман зателефонував у середині грудня з неймовірною пропозицією:

— Друже, я домовився з місцевим лісником! — радісно вигукував він у слухавку. — Він дає нам свою мисливську колибу на три дні. Уяви: ліс, сніг вище коліна, жодної душі навколо, тиша і справжня дика природа. Беремо дружин, запаси їжі — і святкуємо так, як ніхто інший!

Ми з Ігорем не вагалися ні хвилини. Це була можливість втекти від міської метушні, від нескінченних дзвінків та штучних вогнів. Проте була одна суттєва деталь, яка потребувала вирішення — наш новий член родини, золотистий ретривер на ім’я Барні.

Барні з’явився у нас нещодавно. Це було активне, допитливе і неймовірно ласкаве цуценя. Взяти його з собою в таку далеку дорогу було б справжнім випробуванням і для нього, і для нас.

До того ж Роман попередив, що лісник залишає на подвір’ї своїх трьох дорослих лайок, які навряд чи зрадіють міському гостю на своїй території.

Першою думкою було попросити маму Ігоря, Світлану Петрівну. Вона обожнювала Барні, завжди приносила йому ласощі й годинами могла спостерігати, як він ганяється за сонячним зайчиком.

Ігор подзвонив їй, і вона одразу погодилася:

— Звісно, синку! Залишайте малого мені. Ми з ним чудово проведемо час, будемо дивитися святкові передачі та гуляти в парку.

Ми вже майже заспокоїлися, але тут втрутився випадок. Наші сусіди по поверху, родина Іванчуків, дізнавшись про наш від’їзд, раптом виявили неабиякий ентузіазм.

— Олено, Ігорю, а залиште Барні нам! — запропонував Василь, коли ми зустрілися біля ліфта. — Наша донька Даринка просто марить собакою. Ми якраз думали завести собі друга, але не знаємо, чи впораємося. Це був би чудовий тест-драйв для нашої сім’ї. Ми нікуди не їдемо, будемо вдома, доглянемо за ним як за рідним.

Ми з чоловіком перезирнулися. Це здавалося дуже зручним варіантом — не треба везти собаку через все місто до мами, він залишиться у звичному під’їзді, а Світлана Петрівна зможе спокійно піти до своєї подруги, як вона і планувала спочатку.

Ми подзвонили свекрусі й дали «відбій». Вона трохи засмутилася, але сказала, що тоді дійсно піде святкувати до давньої знайомої.

Якби ж ми знали, що цей «тест-драйв» виявиться таким провальним.

Перед від’їздом ми привели Барні до сусідів. З собою прихопили цілий арсенал: його улюблений м’який матрацик, коробку з іграшками, запас спеціального корму і, звісно, його улюблену миску. Барні, відчуваючи пригоду, весело виляв хвостом.

— Дивись, Барні, — присіла я біля нього, гладячи за вушком. — Ти будеш гостювати у Даринки. Будь чемним хлопчиком.

Песик, здавалося, усе розумів. Він підбіг до своєї миски, яку я щойно поставила на кухні сусідів, і перевірив, чи не з’явилося там щось смачненьке. Даринка обійняла його за шию, і вони разом побігли в кімнату. Ми з полегшенням видихнули, попрощалися і вирушили в дорогу.

Попереду були сотні кілометрів засніжених трас. Ми насолоджувалися краєвидами, слухали музику та обговорювали, як проведемо ці три дні в лісі. Ми прибули до Романа вже під вечір.

Повітря там було настільки чистим, що паморочилося в голові. Колиба виявилася затишною: дерев’яні стіни, запах смоли, гасові лампи та повна відсутність цивілізації. Ми якраз розкладали речі, коли почалися перші тривожні дзвінки.

Спочатку Василь писав повідомлення, що Барні трохи сумує. Потім почав дзвонити.

— Він не замовкає, — нервово казав сусід. — Він ходить колами і виє. Ми дали йому їсти, ми намагалися гратися, але він просто дивиться на двері й видає такі звуки, що вікна двигтять.

Я намагалася давати поради через телефон, але вони не діяли. Ближче до опівночі ситуація стала критичною, що і призвело до того самого діалогу про сарай.

— Треба дзвонити мамі, — рішуче сказав Ігор. — Вона — наша єдина надія.

Ми набрали номер Світлани Петрівни. Музика на фоні її дзвінка підказала, що свято там у самому розпалі.

— Мамо, — почав Ігор, — нам дуже потрібна твоя допомога. У сусідів не виходить із Барні. Будь ласка, заїдь і забери його до себе.

Настала довга пауза.

— Ігорю, ти жартуєш? — голос свекрухи змінився. — Я зараз за містом, у своєї подруги. Ми вже сіли за стіл, я випила трохи святкового напою, я не можу сісти за кермо. І взагалі, чому я маю бігти через усю область, бо ви вирішили залишити Барні чужим людям? Я ж пропонувала свою допомогу, а ви мені відмовили.

— Мамо, але ж ситуація екстрена! — благав Ігор.

— Дай сусідові телефон, я розповім йому, як заспокоїти пса, — сухо відповіла вона. — Але їхати я нікуди не збираюся. Ви вже дорослі люди, маєте відповідати за свої рішення. Порадь Василю дати йому щось із ваших речей, щоб він чув ваш запах. Все, мені пора до гостей. З прийдешнім вас.

Це був глухий кут. Мама, яка так «любила» Барні, виявилася принциповою у своєму бажанні провчити нас саме в новорічну ніч.

Свято було безнадійно зіпсоване. Роман і його дружина намагалися нас розважити, накрили стіл, але ми з Ігорем кожні десять хвилин перевіряли телефони.

Наші обличчя були сірими від переживань.

Василь більше не брав слухавку. Останнє його повідомлення було лаконічним: «Питання вирішено. Заберете післязавтра».

Ми не могли їсти, не могли радіти вогню в каміні. Навіть розкішна природа навколо здавалася негарною. Роман, бачачи наш стан, лише зітхав:

— друзі, я розумію, що це важко. Але триста кілометрів вночі через ліс… Ви нічого не зміните зараз. Спробуйте хоч трохи відпочити.

Який там відпочинок? Я закривала очі й бачила Барні. Я відчувала провину перед ним — за те, що повірила чужим людям, за те, що не передбачила такої реакції свекрухи, за те, що ми зараз так далеко.

Ледь розвиднілося, ми почали збиратися. Наші плани побути в лісі ще кілька днів розсипалися. Роман не образився, він усе розумів.

— Їдьте, друзі. Собака — це не просто тварина, це член родини. Я б на вашому місці зробив так само.

Ми мчали назад через засніжену країну. Дорога здавалася нескінченною. Кожен кілометр наближав нас до Барні, але водночас підсилював тривогу. Я мовчала, Ігор зосереджено дивився на дорогу. Ми обидва робили висновки.

Коли ми нарешті в’їхали в місто і під’їхали до дачі нашого сусіда, був уже вечір. Нас зустрів Василь. Він виглядав похмурим і втомленим.

— Ось він, забирайте, — сказав він, відмикаючи важкі двері дерев’яної будівлі. — Більше ніколи не просіть мене про таке. Це був найгірший Новий рік у моєму житті.

Я вбігла всередину. Там пахло сіном, старим залізом і холодом. У кутку, на своєму матрацику, стиснувшись у маленький клубочок, сидів Барні. Побачивши мене, він не почав гавкати. Він просто підвівся, підійшов до мене і буквально заліз на руки, ховаючи мордочку в моєму шарфі. Він тремтів — чи то від холоду, чи то від пережитого.

Ми загорнули його в теплий плед і віднесли в машину. Барні одразу заснув, відчувши рідний запах і тепло. Весь шлях до нашої квартири він навіть не ворухнувся.

Ця історія багато чому нас навчила. По-перше, ніколи не можна покладатися на людей, яких ти знаєш лише поверхнево, особливо у важливих питаннях. Те, що для нас є любов’ю і відповідальністю, для інших може бути лише прикрою перешкодою на шляху до їхнього комфорту.

По-друге, ми зрозуміли, що іноді навіть найближчі родичі можуть виявити несподівану жорсткість. свекруха мала право на свій відпочинок, але її відмова допомогти в такий критичний момент залишила глибокий слід у наших стосунках. Ми не сварилися з нею, але тепер знаємо, на кого можна розраховувати, а на кого — ні.

Досі не розумію, як так можна було. Як їм усім совість дозволила вчинити от так? Де їхня елементарна відповідальність?

Головна картинка ілюстративна.