— Софіє, ти що, зовсім совість втратила? — голос Ольги Павлівни дзвенів, наче розбите скло. — Я ж твоя свекруха! Я тебе в дім прийняла, як рідну дочку! А ти тепер від сім’ї відвертаєшся?
— Відвертаюся? — я ледве стримувала тремтіння в голосі. — А де ви всі були, коли мені допомога потрібна була? Де ви були, коли я ночами не спала, бо мамі ліки купувала за останні заощадження?
Віктор стояв осторонь, склавши руки на грудях, і мовчки дивився в підлогу.
— Ти ж знаєш, у нас тоді свої турботи були, — пробурмотів він.
Ірина, не витримавши, ступила вперед:
— Софійко, ну ти ж розумна жінка. Артемчику весілля через три місяці! Ми ж не просто так просимо — це ж свято для всієї родини! Ти ж не хочеш, щоб ми перед людьми соромилися?
— А я хочу, щоб ви хоч раз запитали, про що я мрію, — відповічила я тихо, але твердо. — Хоч раз запитали, а не просто прийшли з простягнутою рукою.
Павло, що досі сидів на дивані й крутив телефон у руках, підвів голову:
— Та що ти починаєш тут сцени. Просто допоможи рідним, і все. Ми ж тобі потім віддячимо.
Я глянула на них усіх — на Ольгу Павлівну з її піджатими губами, на Ірину з блискучими від сліз очима, на Павла з його байдужим виразом обличчя, на Віктора, який уникав мого погляду. І зрозуміла: це остання крапля.
— Ні, — сказала я. — Цього разу — ні.
Тиша впала важка, наче мокрий сніг.
Я ніколи не думала, що звичайний вісник долі може перевернути все моє життя з ніг на голову.
Але саме так сталося того осіннього ранку, коли я сиділа в нотаріальній конторі й слухала, як сухий чоловічий голос зачитує заповіт тітки Катерини.
Тітку Катерину я бачила всього кілька разів за все життя. Вона була далекою родичкою моєї мами — сестрою її двоюрідної тітки, самотньою жінкою, яка прожила свої роки в маленькій квартирі на околиці міста.
Ми з нею перетнулися випадково: я якось принесла мамі передачу в лікарню, а в палаті навпроти лежала саме вона.
Мама сказала: «Це ж Катря, пам’ятаєш? Поздоровкайся». Я поздоровкалася, посміхнулася, а потім, коли мама заснула, перейшла до неї й просто посиділа.
Послухала, як вона розповідала про свою молодість — про танці під патефон, про перше кохання, про те, як мріяла поїхати до моря й так і не поїхала.
Я принесла їй наступного разу її улюблені еклери з маленької пекарні біля дому. І ще раз прийшла.
І ще. Не тому, що хотіла чогось, а просто тому, що мені було приємно слухати її тихий, теплий голос. І тому, що ніхто інший не приходив.
Коли нотаріус назвав суму спадщини, я спочатку подумала, що осліпла. Потім — що він жартує.
Але ні. Тітка Катерина залишила все мені. Усьому, що накопичила за довге життя. Просто так. Бо я була єдиною, хто її слухав.
— Вітаю вас, — сказав нотаріус без жодної емоції й подав папери. — Кошти будуть доступні за кілька днів.
Я вийшла на вулицю, і світ довкола здавався якимось нереальним. Осіннє листя кружляло під ногами, сонце світило м’яко, а в голові крутилася одна думка: нарешті.
Нарешті я зможу здійснити те, про що мріяла ще з студентських років — поїхати до Італії. Побачити Венецію з її каналами, Рим із його фонтанами, Флоренцію з її мистецтвом.
Я вже уявляла себе на площі Сан-Марко, як годую голубів і п’ю каву в маленькій кав’ярні.
Двадцять років я відкладала цю мрію — то робота, то ремонт, то допомога рідним, то просто «не на часі».
Додому я повернулася з відчуттям легкої ейфорії. Але вона тривала недовго.
Віктор зустрів мене на порозі з хмурим обличчям.
— Ну що там? — запитав він, навіть не поцілувавши.
— Усе добре, — відповіла я обережно, знімаючи пальто. — Тітка Катерина… залишила мені спадщину.
Його брови злетіли вгору.
— Серйозно? І скільки?
— Достатньо, щоб… змінити багато чого.
Він сів на диван, потер долонею підборіддя.
— Слухай, це дуже вчасно. Мені якраз Сергій дзвонив учора.
Сергій — молодший брат Віктора, вічний мрійник, який змінював роботи частіше, ніж шкарпетки. Три дипломи, але жодного стабільного заробітку.
— І що Сергій? — запитала я, вже передчуваючи.
— Йому машина потрібна. Терміново. Дітям у школу возити, на тренування. Ти ж розумієш, з двома малюками на автобусах — це морока.
Я зупинилася на півдорозі до кухні.
— Вані вже дванадцять. Він сам може до школи ходити.
— Ну й що? Все одно дитина! — Віктор підняв голос. — Ти тепер маєш можливість допомогти сім’ї, то й допоможи.
— Це мої кошти, Вікторе.
— Наші! Ми ж подружжя!
Я мовчала. Рік тому, коли мамі знадобилися дорогі ліки, я просила в нього хоч трохи позичити.
Він тільки розвів руками: «Це твоя мама, ти й вирішуй». Я вирішила. Продала бабусину каблучку, взяла позику, ночами підробляла перекладами.
— Я подумаю, — сказала я спокійно.
Наступного дня зателефонувала Ольга Павлівна.
— Софійко, сонечко моє! — її голос аж медом капав. — Вітаю тебе від усього серця! Яка ж ти щаслива!
— Дякую, Ольго Павлівно.
— Знаєш, я все життя мріяла про власну квартиру в новому будинку. Щоб ліфт був, щоб балкон великий, щоб усе сучасне. Я б і тебе запрошувала на чай, і Віктора. Свіжим пирогом пригощала б…
Я слухала й відчувала, як усе всередині стискається.
— Ольго Павлівно, я…
— Та ти не хвилюйся, рідна! Я не прошу відразу все! Можна просто внесок зробити, а решту я якось… У мене ж руки золоті, я б усе сама доробила!
Золоті руки, які за дев’ять років нашого шлюбу ні разу не допомогли мені з прибиранням після сімейних свят, не зварили борщу, коли я хворіла, не погладили сорочку Віктору.
— Я подумаю, — повторила я.
— Що значить «подумаю»? — тон різко змінився. — Я ж твоя свекруха! Повага має бути!
— Повага взаємна, — відповіла я й поклала трубку.
Вечором увірвалася Ірина.
— Софіє, рятуй! — вона кинула сумку на підлогу й одразу сіла за стіл. — У Оксанки весілля навесні! Ти уявляєш? Сукня, ресторан, фотограф, тамада — усе треба на найвищому рівні! А ще медовий місяць — вони хочуть на море поїхати. Я ж обіцяла допомогти!
Я дивилася на неї й не могла повірити.
— Ірино, а де ж Роман? — Роман, її чоловік, мав непоганий бізнес.
— При чому тут Роман? У нього свої плани! А ти тепер маєш можливість — то чому б не поділитися з рідними?
— Поділитися? — я відчула, як у грудях піднімається гаряча хвиля. — А де ви всі були, коли я тітку Катерину в лікарні відвідувала? Де був Віктор? Де була Ольга Павлівна? Де був Сергій?
— У всіх свої справи! — Ірина махнула рукою. — А ти, виходить, спеціально до неї їздила, щоб спадок отримати?
— Геть, — сказала я тихо, але твердо. — Забирай сумку й іди.
— Оце так! Жадібна яка! — вона схопила речі й грюкнула дверима так, що стіни здригнулися.
Віктор повернувся пізно. Сів поруч, обійняв за плечі.
— Слухай, а давай ми собі новий автомобіль візьмемо? Великий, комфортний. Я давно мрію. На вихідні виїжджати, на природу…
— Вікторе, ти серйозно?
— А чому ні? Кошти ж є! Це ж для сім’ї!
— Для тебе, ти хотів сказати, — я відсунулася. — Я на риболовлю о п’ятій ранку не поїду.
— Ну й не їдь. Зате я відпочину, настрій буде хороший, на роботі краще працюватиму.
Я встала.
— Твоя мама просить квартиру. Твій брат — машину. Твоя сестра — на весілля. Тепер ти — автомобіль. Ви радилися між собою?
— При чому тут радилися? — він насупився. — Ти що, мені відмовити хочеш? Я твій чоловік!
— Саме тому ти мав би запитати, про що мрію я, — відповіла я. — А не відразу думати, як би витратити.
Він схопив куртку й вийшов, грюкнувши дверима.
Я сиділа на кухні довго. Дивилася на холодний чай і думала про те, як останні роки моє життя перетворилося на безкінечний цикл обов’язків. Робота, дім, готування, прання, покупки.
Коли я востаннє робила щось тільки для себе? Коли відчувала радість без відчуття провини?
Я дістала старий зошит, де ще в студентські роки намалювала маршрут своєї мрії: Венеція
— Флоренція — Рим. Гондоли, піца в маленьких тратторіях, запах моря й старовинних каменів. Я посміхнулася крізь сльози.
Наступного ранку я зателефонувала в туристичне агентство.
— Хочу забронювати тур до Італії. На два тижні. Найкращий варіант, який є.
Коли Віктор повернувся ввечері, я сиділа за ноутбуком і читала відгуки про готелі у Венеції.
— Ти ще сердишся? — запитав він, кидаючи ключі на стіл.
— Ні. Я планую відпустку.
— Яку відпустку? Ми ж збиралися до друзів на дачу!
— Ти збирався. Я їду до Італії.
Він завмер.
— На які кошти?
— На свої.
— Софіє, ти що? — він рідко лаявся, але цього разу не стримався. — Уся родина просить допомоги, а ти на відпочинок зібралася?
— Твоя родина, — відповіла я, закриваючи ноутбук. — Яка дев’ять років ставилася до мене як до сторонньої. Яка ніколи не цікавилася моїми турботами.
— Бо в тебе турбот не було!
— Не було? — я відчула, як голос тремтить. — А хто чотири роки тому позичав у мами гроші на твій «перспективний проєкт»? Хто потім повертав борг? Я! Бо проєкт провалився за місяць!
— Це була інвестиція в наше майбутнє!
— Це були мамині заощадження! А тепер твоя мама хоче квартиру на мої кошти!
Він схопив телефон.
— Мамо? Приїжджай. Терміново. Софія зовсім з розуму з’їхала.
Ольга Павлівна приїхала за пів години. Увійшла без привітання, сіла й одразу почала:
— Ну поясни мені, невдячна дівчисько! Як ти смієш відмовляти рідним?
— Добрий вечір, Ольго Павлівно, — відповіла я спокійно. — Проходьте, сідайте.
— Я постою! Відповідай: де кошти?
— Це не ваша справа.
— Не моя?! — вона сплеснула руками. — Я мати твого чоловіка! Я тебе в сім’ю прийняла!
— Прийняли? — я не витримала й усміхнулася. — Пам’ятаю, як на весіллі ви всім розповідали, що Віктор заслуговує кращу партію. Як казали, що я недостатньо гарна, недостатньо розумна, недостатньо…
— Я бажала синові кращого!
— Вашому синові було тридцять дев’ять! Він дорослий чоловік, здатний сам вирішувати!
Віктор встав:
— Софіє, досить!
Але тут увійшла Ірина — мабуть, Ольга Павлівна викликала підмогу.
— Ти егоїстка! — одразу розходилась вона вона. — Оксана через тебе плаче! Я їй обіцяла, що тітка Софія допоможе з весіллям!
То поясни доньці, що тітка Софія не зобов’язана оплачувати чужі свята.
— Не зобов’язана? — підхопила Ольга Павлівна. — Рідні мають допомагати одне одному!
— Саме так! — я підвелася. — А де ви були, коли я мамі ліки купувала? Де ви були, коли я після хвороби три місяці на лікарняному сиділа? Де ви були, коли я сама квартиру ремонтувала, бо Вікторові «не до того» було?
— Ми хотіли як краще! — пискнула Ольга Павлівна.
— Ви мене принижували! — я відчула, як голос дужчає. — Дев’ять років принижували! А тепер, коли в мене з’явилися власні кошти, ви всі прилетіли, наче бджоли на мед!
— Як ти смієш! — Ольга Павлівна почервоніла.
— Саме так смію! Кожен хоче шматок! Ніхто не запитав, про що мрію я!
— А про що ти мрієш? — єхидно запитала Ірина. — Сидіти вдома й витрачати чужі гроші?
— Чужі? — я відчула, як усе всередині кипить. — Я їх заслужила! Я слухала тітку Катерину, я з нею сиділа, я їй квіти носила! Де були ви всі?
Запала мовчанка.
— Ти спеціально до неї підлизувалася, — прошипіла Ольга Павлівна.
Це було останнє.
— Геть, — сказала я. — Усі. З мого дому.
— З твого?! — гаркнув Віктор. — Це й моя квартира!
— Чудово. Залишайся. А твоя мама й сестра — геть.
— Ми підемо! — Ольга Павлівна схопила сумку. — Але запам’ятай: ти ще пошкодуєш! Ці гроші тобі щастя не принесуть!
— Уже принесли, — тихо відповіла я. — Я нарешті побачила вас справжніми.
Віктор ходив по кімнаті, наче загнаний звір.
— Ти розумієш, що наробила? Ти мою сім’ю образила!
Твоя сім’я мене дев’ять років ображала.
— Вони тебе люблять!
— Вони мене терплять, Вікторе. Відчуваєш різницю?
— Софіє, давай заспокоїмося…
— Ні. Я втомилася заспокоюватися. Я втомилася бути зручною для всіх. Я хочу жити для себе.
— І що — поїдеш до своєї Італії?
— Так. Уже все заброньовано.
— На всі кошти?
— Ні. На частину.
— А решта? — в його очах спалахнула надія.
Я глибоко вдихнула.
— Решту я віддала мамі.
— Що?!
— Усе. Нехай зробить ремонт. Нехай поїде на відпочинок. Нехай поживе для себе. Вона це заслужила.
Він дивився на мене, наче я сказала щось неймовірне.
— Ти… віддала все своїй мамі?
— Так.
— І мені нічого?
— Тобі? — я відчула втому. — Твоя родина вважає, що я всім винна. Мама хоче квартиру. Брат — машину. Сестра — весілля. Ти — автомобіль.
— Я твій чоловік!
— Саме тому ти мав би підтримати мене, а не вимагати.
Він сів, обхопив голову руками.
— Що я тепер мамі скажу?
— Правду.
Наступні дні пройшли в холодній тиші. Віктор приходив пізно, йшов рано. Ольга Павлівна дзвонила безупинно — я не брала трубку.
Ірина слала гнівні повідомлення — я видалила чат. Сергій надсилав фото своїх дітей із сумними смайликами — я заблокувала.
А потім я стояла в аеропорту. Валіза. Квиток. Свобода.
Телефон задзвонив. Віктор.
«Ти справді летиш?»
«Так»
«І грошей справді немає?»
«Немає»
«Мама не вірить»
«Її право»
Довга пауза.
«Може, ми дарма так…»
Я дивилася на ці слова й згадувала, як дев’ять років тому я б розчулилася, побігла миритися, вибачалася б.
Але не тепер.
«Може. Але пізно»
«Софіє…»
«Мені на посадку. Бувай»
Я вимкнула телефон.
У літаку я дивилася у вікно й відчувала легкість. Вперше за багато років — справжню легкість.
Так, стосунки з родиною Віктора, мабуть, зруйновані назавжди. Так, навіть із самим Віктором усе невідомо.
Але я лечу до Італії. Здійснюю мрію, яку плекала двадцять років. Я допомогла мамі — людині, яка справді цього варта.
Я сказала «ні» тим, хто звик чути від мене тільки «так».
І я пишаюся собою.
Нехай Ольга Павлівна називає мене невдячною. Нехай Ірина говорить про жадібність. Нехай Сергій ображається. Нехай навіть Віктор злиться.
Я обрала себе. Нарешті.
І це не егоїзм. Це повага до себе.Під крилом літака пливли хмари. Попереду — два тижні в країні, про яку я мріяла все життя. Канали Венеції. Фонтан Треві. Сходи до собору Святого Петра.
А потім — побачимо. Можливо, щось можна буде виправити. Якщо мене перестануть бачити лише як гаманець.
А можливо, й ні. І це теж буде нормально.
Я посміхнулася своєму відображенню в ілюмінаторі.
Тітко Катерино, дякую. Не тільки за кошти. Дякую за урок — що кожна людина має право на щось своє. На мрію, якою не обов’язково ділитися.
Я відстояла своє. Показала родині чоловіка, що зі мною так не можна.
І найголовніше — довела це собі.
Головна картинка ілюстративна.
