— Ти справді вважаєш, що твій комфорт важливіший за мій спокій у власному помешканні? — Олена Петрівна стояла в дверях кухні, склавши руки на поясі. Її погляд був гострим, як лезо бритви. — Я дала вам дах над головою не для того, щоб ти тут цілими днями розкладала свої папери.

— Я готуюся до іспитів, — тихо відповіла я, намагаючись не дивитися на сковорідку, від якої йшов густий дух смаженого сала. Від цього аромату все всередині переверталося. — Мені зараз дуже важко переносити запахи, ви ж знаєте…

— Важко їй! — вона глузливо пирхнула. — У наш час ніхто не знав такого слова. Встала, приготувала сніданок на всіх, прибрала — і всю млявість як рукою зніме. А ти тільки книжками прикриваєшся.

У цей момент на кухню зайшов Дмитро. Я з надією подивилася на чоловіка, чекаючи хоча б одного слова на свій захист. Він глянув на матір, потім на моє зблідле обличчя і зітхнув:

— Софіє, ну справді. Мама ж хоче як краще. Хіба так складно піднятися раніше і зробити те, про що вона просить? Мені теж було б приємно поснідати разом, перш ніж бігти на роботу. Ти стаєш занадто егоїстичною в своєму стані.

Я відчула, як між нами виростає глуха стіна. Тепла кава в моєму горлі стала гіркою, як полин.

Моє подружнє життя почалося сонячного вересня, коли ми з Дмитром, ще студенти четвертого курсу аграрного університету, вирішили, що не можемо жити одне без одного.

Наша реєстрація була скромною, але сповненою надій. Новина про те, що скоро нас стане троє, здавалася нам тоді вінцем щастя. Дмитро обіцяв, що ми впораємося з усім, і я йому вірила.

Проте реальність постукала в двері швидше, ніж ми очікували. У гуртожитку, де ми мешкали в тісних кімнатах, правила були суворими: сімейним парам там не місце.

Адміністрація дала нам лише кілька тижнів на те, щоб зібрати речі й знайти інший прихисток. Грошей у нас було обмаль — лише стипендії та мої невеликі заощадження з літнього підробітку. Знайти житло в оренду в університетському містечку за такі кошти було майже неможливо.

— Не хвилюйся, Сонечко, — казав Дмитро, перебираючи оголошення в газеті. — Я знайду вечірню зміну на складі, будемо якось крутитися. Головне — знайти куток.

І тут, наче за помахом чарівної палички, з’явилася вона — його мати. Олена Петрівна ніколи раніше не виявляла до мене особливої симпатії, але дізнавшись про наші поневіряння, зателефонувала з несподіваною пропозицією.

— У мене стоїть порожня квартира моєї покійної тітки, — сказала вона по телефону. — Будинок старий, але міцний. Хотіла здавати людям за гроші, але рідня дорожча. Перебирайтеся туди, живіть, поки не станете на ноги.

Ми були на сьомому небі від щастя. Я щиро дякувала їй, вважаючи цей жест верховенством доброти. Тоді я ще не знала, що за безкоштовний сир завжди доводиться платити спокоєм.

Квартира виявилася занедбаною двокімнатною «сталінкою» з високими стелями, але облупленими стінами. Вікна пропускали протяги, а сантехніка пам’ятала ще часи відлиги. Проте це був наш простір.

Дмитро цілими днями зникав — зранку на парах, увечері на розвантаженні товарів. Я ж, борючись із постійною ранньою нудотою, намагалася привести оселю до ладу.

Відмивала вікна, заклеювала щілини, писала курсові роботи за себе і за чоловіка, щоб він міг спокійно працювати. Кожна копійка, яку він приносив, відкладалася на майбутнє маля. Ми не говорили про суми, ми говорили про можливості — купити візочок, ліжечко, пелюшки.

Минуло два місяці. Я звикла до ранніх підйомів — організм сам диктував графік. О п’ятій ранку я вже була на ногах, випивала склянку води і сідала за підручники, поки голова була свіжою. Це був мій тихий час, мій острівець спокою.

Все змінилося одного похмурого вівторка. Я почула, як у замку повертається ключ. Це було дивно, бо Дмитро мав бути на заняттях.

На порозі стояла Олена Петрівна. В кожній руці вона тримала по величезній торбі, а за її спиною виднілися ще коробки.

— Олено Петрівно? Що сталося? — здивовано запитала я, витираючи руки об фартух.

Вона пройшла повз мене, навіть не знявши взуття.

— Я вирішила, що вистачить тринькати ресурси. Свою основну квартиру я здала порядній родині під ключ, а житиму тут з вами. Так і за вами нагляну, і за комунальні послуги допоможу платити. Втрьох воно веселіше, хіба ні?

Мій дар мови зник. Я лише кліпала очима, дивлячись, як вона впевнено господарює в нашій вітальні. Тепер я розумію: це не був жест допомоги, це був стратегічний маневр.

З першого ж дня моє життя перетворилося на іспит, який неможливо скласти. Олена Петрівна знайшла «недоліки» в усьому.

— Ти чим підлогу миєш? — допитувалася вона, проводячи пальцем по плінтусу. — Хіба це чистота? Це лише видимість. У моєму домі завжди пахло свіжістю, а у вас — якоюсь пліснявою.

Я намагалася пояснити, що сантехніка стара, що труби потребують заміни, але вона не слухала. Кожне її зауваження було наче маленька голка. Вона критикувала те, як я готую, як складаю речі Дмитра, як сиджу і навіть як дихаю.

Найгірше було те, що Дмитро, повернувшись додому, замість підтримки ставав на бік матері. Він наче заново знайомився з нею і знаходив у її словах «мудрість досвідченої жінки».

— Соню, ну мама ж має рацію, — казав він увечері, коли ми залишалися вдвох. — Вона життя прожила. Якщо вона каже, що ти погано виполоскала сорочки, то так воно і є. Не треба ставати в позу. Будь гнучкішою.

Гнучкішою? Я відчувала, як моя впевненість тане, як весняний сніг. Мій стан ставав дедалі важчим. Організм реагував на кожен її крок, на кожен докір. Постійна напруга перетворила мою вагітність на випробування на витривалість.

Одного ранку, коли годинник ледь перевалив за шосту, я сиділа на кухні з конспектом з агрохімії. Олена Петрівна вийшла зі своєї кімнати, вже повністю одягнена і налаштована на повчання.

— Я бачу, ти знову байдикуєш? — почала вона замість привітання. — Книжки — це добре, але чоловік скоро прокинеться. Я вчора казала, що на сніданок хочу свіжих оладок з медом. Де вони?

Мене знову почало нудити лише від самої назви страви.

— Мені дуже зле від запаху розпеченої олії, — прошепотіла я. — Будь ласка, я можу зробити бутерброди або кашу.

— Кашу вона може! — вигукнула свікруха. — Я не для того вас пустила в цю квартиру, щоб харчуватися залишками. Тобі просто ліньки поворушити пальцем.

Дмитро з’явився на кухні, потираючи очі.

— Що тут знову за розмови зранку?

— Твоя дружина відмовляється готувати нормальну їжу, — поскаржилася Олена Петрівна. — Каже, що книжка їй важливіша за нас.

Дмитро подивився на мене з розчаруванням.

— Соню, ну це вже занадто. Мама просить таку дрібницю. Припини поводитися як дитина. Зроби ці кляті оладки.

Я відчула, як у мені щось обірвалося. Не було ні образливих слів, ні гучних розмов. Була лише тиша, яка заповнила все єство. Я зрозуміла, що в цій оселі я — не кохана дружина і не майбутня мати, а просто безкоштовний додаток до квартири, який має виконувати команди.

— Добре, — сказала я, підводячись. — Я зараз усе зроблю.

Я пішла до ванної, де провела наступні десять хвилин, намагаючись опанувати себе. З дзеркала на мене дивилася бліда тінь колишньої Софії. Зі згаслими очима, змарнілим обличчям.

— Які ж ви всі кволі зараз, — донеслося з коридору голосне зауваження свекрухи. — Ми в полі працювали до останнього дня, а ці від кожного запаху впадають у неміч.

Я витримала в такому режимі ще кілька діб. Кожна хвилина була наповнена очікуванням нового закиду. Я відчувала себе в пастці, де вихід був зачинений з іншого боку тими, кому я довіряла.

На четвертий день після «інциденту з оладками», коли Олена Петрівна пішла на ринок, а Дмитро був на парах, я зрозуміла: якщо я не піду зараз, я втрачу себе назавжди. А головне — я можу нашкодити тому маленькому життю, яке жевріло всередині мене.

Я не стала збирати все. Взяла лише найнеобхідніше — документи, кілька змінних речей, підручники та свій старий ноутбук. Мої руки тремтіли, коли я складала сумку.

Я зателефонувала Марії, своїй давній подрузі, яка мала авто.

— Марійко, мені треба на вокзал. Будь ласка, не питай нічого зараз. Просто заберіть мене.

Коли я виходила з під’їзду, я не озиралася. Старий дім з його високими стелями і важкою атмосферою залишився позаду. На автовокзалі я купила квиток у своє рідне містечко, до мами.

Дорогою в автобусі я дуже хвилювалася. Мама не знала про моє заміжжя — я хотіла зробити сюрприз, коли ми вже облаштуємося, але все пішло шкереберть. Я боялася осуду, боялася, що вона не зрозуміє.

Але коли я переступила поріг рідної хати і побачила мамині очі, всі страхи зникли.

— Господи, доню, що ж з тобою сталося? — вона миттєво все зрозуміла.

Не треба було жодних довгих розповідей про свекруху чи прохолодне ставлення чоловіка. Вона просто обійняла мене, і вперше за довгий час я відчула себе в безпеці.

Життя вдома повернуло мені сили. Мама оточила мене такою турботою, про яку я вже й забула. Вона готувала легкі страви, які не викликали відрази, вона розмовляла зі мною вечорами про квіти, про майбутнє, про те, що кожна хмара має сріблястий край.

Дмитро зателефонував лише через два дні.

— Ти де поділася? Мама каже, що ти пішла, навіть не помивши посуд після сніданку. Повертайся негайно, ми маємо серйозно поговорити про твою поведінку.

— Ми вже поговорили, Дмитре, — спокійно відповіла я. — Тільки ти не чув. Я подаю на розірвання нашого союзу. Ключі від квартири я залишила на тумбочці. Живіть з мамою довго і щасливо.

Він навіть не намагався мене повернути. У його голосі я почула лише полегшення, змішане з легким роздратуванням. Здається, перспектива жити з матір’ю без «проблемної» дружини його цілком влаштовувала. Олена Петрівна, певно, теж зітхнула з радістю, позбувшись невістки.

Мені довелося взяти перерву в навчанні — академічну відпустку. Я перевелася на заочне відділення, щоб мати можливість бути поруч із дитиною. Було непросто. Гроші? Ми навчилися обходитися малим.

Мама допомагала своєю невеликою пенсією, я почала брати замовлення на написання рефератів та перекладів онлайн. Ми не розкошували, але в нашій хаті ніхто не рахував кожну крихту з докором.

Коли народився мій син, Павлик, я зрозуміла, що прийняла найправильніше рішення у своєму житті. Він ріс у атмосфері любові та спокою.

Зараз, озираючись назад на ті тридцять років свого життя (а саме стільки мені виповнилося нещодавно), я не відчуваю гіркоти. Та історія зі свекрухою стала для мене жорстким, але необхідним уроком.

Вона навчила мене розрізняти справжню підтримку від маніпуляції. Вона навчила мене цінувати свій внутрішній спокій понад будь-які матеріальні блага.

Дмитро так і залишився жити з матір’ю. Іноді я чую від спільних знайомих, що він змінив кілька робіт, кілька дружин, але так і не знайшов собі супутниці. Мабуть, жодна «жінка» не виявилася достатньо «міцною» для стандартів Олени Петрівни.

А я? Я закінчила університет. Тепер я працюю у великій агрофірмі. У мене є свій дім, де я господиня і ніхто не вказує мені, як має бути.

Головна картинка ілюстративна.