— Ти розумієш, що це просто ілюзія безпеки? — голос Марини звучав різко, вона нервово розмішувала цукор у чашці, хоча кава вже давно охолола. — Сьогодні він надсилає тобі ці суми, а завтра його нова пасія скаже: «Досить», і ти залишишся на вулиці з дитиною, не маючи навіть запису в трудовій книжці за вісім років!
— Марино, він переписав на мене свою частку квартири ще під час розлучення, — я намагалася говорити спокійно, хоча слова сестри завжди зачіпали живу струну. — Комунальні рахунки оплачуються автоматично, Денис має все найкраще. Хіба це схоже на ілюзію?
— Це схоже на утримання! — сестра майже не стримувала емоцій. — Він виставив тобі умови: не працювати, не приводити чоловіків. Ти ж молода жінка, Наталю! Тобі потрібно будувати кар’єру, мати власний ґрунт під ногами. А якщо його бізнес просяде? Якщо він просто передумає бути «шляхетним лицарем»? Ти ж не знаєш, скільки там нулів на його рахунках насправді, і на якому етапі він вирішить, що ти обходишся йому занадто дорого.
— Поки що суми, які він перераховує, дозволяють мені не думати про цінники в магазинах, — я відвела погляд до вікна. — І Денис бачить батька, вони їздять у гори, на море. Який сенс мені зараз бігти на роботу за мінімалку і бачити сина лише перед сном?
— Сенс у свободі, — відрізала Марина. — Але ти занадто звикла до солодкого життя за чужий рахунок. Тільки не кажи потім, що я тебе не попереджала, коли цей потік ресурсів раптом пересохне.
Вісім років минуло відтоді, як наші з Артемом шляхи розійшлися. Причина була до болю банальною — інша жінка. Тоді Денису було лише півтора року, і я відчувала, як світ руйнується навколо мене.
Проте Артем виявився людиною слова. Під час розлучення він повівся не просто коректно, а навіть щедро.
— Я не хочу, щоб мій син відчував нестачу в чомусь через наші помилки, — сказав він тоді, підписуючи документи у нотаріуса. — Квартира залишається тобі. Я буду забезпечувати вас усім необхідним. Але маю дві умови.
Перша умова була ревною: жодних сторонніх чоловіків у домі, де росте його син. Друга — більш дивна: я не повинна виходити на роботу.
— Ти маєш присвятити себе вихованню Дениса, — наполягав він. — Його розвиток, секції, освіта — це твоя головна праця. Я оплачую твій час.
Спочатку це здавалося подарунком долі. Після важкого розриву мені не потрібно було кидатися в пошуки заробітку. Я занурилася в материнство. Денис ріс оточений увагою: найкращі приватні садочки, басейн, заняття з іноземних мов, музеї щовихідних.
Фізично і духовно він розвивався ідеально. Артем справно перераховував кошти — суми були настільки солідними, що я могла дозволити собі не лише якісні продукти та брендовий одяг, а й щорічні поїздки до моря на цілий місяць, а іноді й двічі на рік.
Моя старша сестра Марина завжди була моїм «сумлінням». У неї з чоловіком зовсім інше життя: іпотека, вічні кредити, робота від дзвінка до дзвінка і відпочинок на узбережжі лише тричі за десять років.
Вона крутиться як білка в колесі, і я бачу, як її дратує мій розмірений темп.
— Ти деградуєш, Наталю, — часто казала вона, коли заходила на каву. — Твій мозок зайнятий лише вибором кольору шпалер чи розкладом тренувань Дениса. Жінка має реалізовуватися в соціумі.
Я лише посміхалася у відповідь. Хіба реалізація — це обов’язково офісна метушня? Я бачила свого сина щасливим, я мала час на спорт, на читання, на догляд за собою.
Батьки іноді допомагали, забирали малого до себе, а кілька разів на рік Артем брав Дениса на гірськолижні курорти. У моєму житті були чоловіки — для легкого спілкування та підтримки жіночої енергії, але я ніколи не дозволяла цим зустрічам перерости у щось серйозне, що могло б порушити крихкий мир із колишнім чоловіком.
Проте я не була такою безтурботною, як здавалося Марині. Десь глибоко всередині жив страх: а що як? Що як Артем знайде третю дружину, яка виявиться менш терпимою до витрат на колишню сім’ю? Або його бізнес зазнає краху?
Саме тому я створила свою «зону незалежності». Про це не знав ніхто: ні Артем, ні Марина, ні батьки. Вже п’ять років я працюю фрілансером у сфері графічного дизайну.
Я освоїла програми самотужки вечорами, коли Денис спав. Я «барабаню по клавішах», створюючи логотипи та ілюстрації для закордонних замовників.
Зароблені суми не можна назвати захмарними, але вони стабільно осідають на окремому рахунку, про який ніхто не здогадується. Це мій таємний фінансовий щит. Я відкладаю також частину грошей, які перераховує Артем, ведучи бюджет дуже ощадливо, попри видиму розкіш.
Нещодавно ми з Мариною знову заговорили про це під час прогулянки в парку.
— Поглянь на себе, — мовила вона, киваючи на мій дорогий плащ. — Це все — чужі гроші. Тобі не соромно бути настільки залежною?
— Марино, я не залежна, я забезпечена батьком моєї дитини. Це його обов’язок.
— Обов’язок — це аліменти за законом, — в’їдливо зауважила вона. — А те, що він дає понад те — це його примха. Ти ж розумієш, що без стажу ти ніхто на ринку праці?
— Можливо, ти права, — я вирішила не розкривати свої карти. — Але зараз мені важливо бути з сином. Він тільки-но пішов до школи, йому потрібна підтримка.
— Ти просто лінива, — зітхнула сестра. — Тобі подобається цей статус «леді на відпочинку». Але пам’ятай: коли пташка довго сидить у клітці, її крила слабшають.
Вечорами, коли вдома стає тихо, я іноді відкриваю свій ноутбук і дивлюся на графіки своїх доходів. Це дає мені дивне відчуття сили. Я не просто мама, яка чекає на сповіщення від банку. Я — професіонал, чиї роботи купують люди на іншому кінці світу.
Я розумію умови Артема. Для нього це спосіб контролювати моє життя, гарантувати, що навколо його сина не буде «чужих» чоловіків і що дитина отримає максимум моєї уваги. І я приймаю ці правила гри, поки вони мені вигідні.
Наташа з минулого, жінка з немовлям на руках, напевно, була б вражена моєю нинішньою виваженістю. Я не тримаю зла на Артема. Навпаки, я вдячна за цей ресурс, який він надає. Але я також вдячна собі за те, що не дозволила розслабитися повністю.
Мій фінансовий запас росте. Я вже можу дозволити собі невелику інвестицію в нерухомість у майбутньому. Але поки що я продовжую грати роль «домашньої мами».
— Денисе, ти зібрав рюкзак на завтра? — гукаю я сина. — Так, мам! І ми з татом домовилися, що на канікулах поїдемо дивитися на справжні вулкани!
Я посміхаюся. Нехай вони дивляться на вулкани. А я в цей час закрию ще один успішний проект і додам ще кілька цифр до своєї незалежності. Життя навчило мене однієї істини: сьогоднішній день — це подарунок, але завтрашній день — це результат твоїх прихованих зусиль.
Марина може продовжувати читати мені лекції про кар’єру. Артем може думати, що він повністю забезпечує мій спокій. А я просто буду жити, виховуючи сина і будуючи свій невидимий замок, який не зруйнує жоден шторм у стосунках.
Поживемо — побачимо, хто з нас виявиться більш підготовленим до неочікуваних поворотів долі.
Можливо, колись я розповім сестрі свою таємницю. Але не зараз. Зараз мені занадто подобається ця тиша, цей затишок і впевненість у тому, що мої крила насправді міцніші, ніж будь-хто може собі уявити.
Головна картинка ілюстративна.
