Дитячий садок «Сонечко» вже встиг затихнути від галасу хлопчиків і дівчаток, всі групи позачинялися, весь персонал пішов додому і прийшов сторож, а вихованка старшої групи Оленка все ще чекала маму або тата.
Молода вихователька Іванна Миколаївна, що працювала сьогодні в другу зміну, вже не встигала на останній автобус до села. Таке траплялося не вперше.
Здавалося, після того, як батько дівчинки одружився вдруге, дитина була нікому не потрібна.
Оленчиної мами не стало, коли дівчинці було кілька місяців. Два роки тому дівчинку віддали в садок. Іванна знала про нещасливу долю вихованки і ставилася до неї з особливою увагою і теплотою.
Переживання бабусі і тата, що прийдеться пройти важкий період звикання з плачем і вередуванням, виявилися даремними, так як в Іванни Миколаївни був рідкісний талант і вміння заспокоїти та зацікавити новеньких.
А ще Оленка просто відчула, що її ніби огортає материнська любов виховательки, вона подала руку та покірно пішла в ігрову кімнату.
Сьогодні знову все повторилося: минула вже восьма вечора, а ніхто не приходив. Іванна телефонувала на домашній, але слухавку не піднімали. Позаминулого разу примчала бабуся, так вибачалася, що геть забула про садок, просила синові не казати, а внучку випитувала, чи довго плакала.
Тиждень тому прибігла захекана друга дружина, але не стільки вибачалася, скільки виправдовувалася, що понадіялася на свекруху.
Іванна зняла в місті квартиру, бо всяке може трапитися: і батьки можуть запізнитися, і автобус може поламатися, і погода може різко погіршитися. Тож цього разу їй не доведеться пішки через ліс кілька кілометрів долати. Добре хоч, що дівчинка не плакала.
Вихователька не задумувалася, що саме завдяки їй Оленка була спокійна. Закінчивши малювати, дівчинка підійшла до неї й притулилася. Іванна в свою чергу обійняла дитину й погладила по голівці.
– Як вона схожа на Галю, – подумала дівчина, згадавши студентку останнього курсу, з якою вона часто їздила на автобусі до Львова.
Її постійно проводжав хлопець, що вже працював лікарем у пологовому будинку. Подруга Іванки розповідала про цю пару, яка то любов була, коли хлопець ще вчився в медінституті, а Галя захворіла(в неї була вроджена вада серця), взяла академку та майже рік лiкувалася в інститутській лікарні.
Коли Іванка влаштувалася на роботу, то почула від колег продовження цієї історії. Дізнавшись, що Галі лікаpі не рекомендували наpоджувати, хлопець не захотів з нею одружуватися.
– Зрозумій, в мене така робота, що я кожного дня бачу, як народжуються діти. Я також мрію, щоб наpоджувала моя дружина, але для тебе це небезпечно, – виправдовувався він і радив:
– Виходь заміж, а дитинку всиновіть, таких, що пишуть відмову ще вистачає.
І Галя справді невдовзі вийшла заміж. Чи говорила чоловікові про пересторогу, ніхто не знає. Коли вже була при надії, то майже весь термін була під наглядом лікарів, пoлоги приймав її колишній хлопець.
Він просто благав її берегтися від зайвих навантажень, хай постійно біля неї буде мама або чоловік, як щось турбуватиме – хай одразу зателефонує.
І вона подзвонила, коли залишилась сама, бо в той день у чоловіка та мами були якісь термінові справи, а їй, як на зло, стало погано. Він одразу примчав на кареті швидкої, але було вже запізно: на його руках вона зробила останній подих.
– Іванно Миколаївно, – тихенько почала Оленка, ніби відчувши думки виховательки, – а моя бабуся казала, що в мене була мама. Вона на біленькій хмаринці полетіла в небо. А ви її бачили?
– Так, Оленко, вона була дуже красива, і дуже тебе любила. І все про те знає, бачить, як ходиш у садочок, як бавишся.
Вони й не відчула, як тихо відчинилися двері та увійшов Оленчин тато. Чоловік на мить утратив відчуття реальності, йому здалося, що то його Галя пестить дівчинку і гладить їй волосся. Він не виправдовувався через запізнення, просив вибачити йому, запропонував відвезти її додому, так як вона живе в селі.
Іванка відмовилася, сказала, що орендує житло, але чоловік все одно взявся проводжати її, до квартири, яка була в сусідньому з ним будинку.
Він взяв донечку на руки, дитина обійняла татка за шию і всю дорогу щебетала про своє дитяче. Іванка та Оленчин тато ні словом не перекинулися між собою, лише щось запитували і відповідали дівчинці. І треба ж такому статися, що їх побачила завідувачка, і подумала про них так, як їй думати хотлося.
Іванна Миколаївна надіялася, що її стосунки з колективом склалися якнайкращим чином. Вона була дружелюбна й щира, дякувала за поради й спішила, кому було треба, на поміч, тож врешті молоду колегу належно оцінили, чого не можна було сказати про завідувачку.
Вчорашня вечірня прогулянка виховательки з батьком їхньої вихованки була кроком до збирання компромату на підлеглу.
Завідувачка приходила в кінці робочого дня другої зміни нібито перевіряти роботу виховательки Іванни Миколаївни. І вона бачила, що приходить Назар, батько Оленки, забирає дочку, але не спішить із нею додому, а чекає Іванну, і вони втрьох якийсь час гуляють вечірнім містом.
Коли втретє Назар, вже без Оленки, очікував Іванку, щоб провести додому, дівчина вирішила розставити всі крапки над і, мовляв, навіщо така увага, це може не сподобатися дружині.
Чоловік також вирішив не ходити колами, а все розповісти про своє життя. Офіційно його теперішня, Ірина, не є дружиною, це колишня дівчина зі студентських часів. Після того, як не стало Галини, за дівчинкою доглядала його мама, зрідка теща, яка винуватить його, що не вберіг її доньку.
Але мама роботу залишати не хоче, з тещею він спільної мови знайти не може. Тож більше з відчаю, ніж з великої любові, вирішили з Ірою жити разом, бо дівчинці потрібна мама, але Іра нею так і не стала. Недавно між ними відбулася серйозна розмова та визріло рішення: краще розбігтися і не псувати одне одному життя.
– Назаре, але я тут при чому? Ти знайшов дружину для себе, але виявилося, що вона не замінила дитині маму, тому між вами все скінчено. Тепер ти шукаєш маму для дитини, але чи стане вона для тебе коханою жінкою.
Чоловік не чекав так одразу такої відвертої розмови, думав, що проведе кілька разів додому, потім призначить зустріч, з часом вона зацікавиться ним і полюбить.
Він трохи розгубився, але, опанувавши себе, сказав, що коли вперше привів Оленку в садок, Іванка нагадала йому дружину, не зовнішністю, а манерами спілкуватися, що йому зразу спокійно за доньку стало, ніби віддав її в руки мами, що думав про Іванку ночами, але в той час з ним ще жила Ірина, тому він запрошує її на побачення і чекатиме її рішення.
Наступний день приніс Іванні сюрприз: на нараді завідувачка повідомила, що в старшій групі під керівництвом методистки працюватиме практикантка, тому Іванну Миколаївну вона переводить у молодшу, а ще рекомендує їй перестати зустрічатися з батьком їхньої вихованки.
Іванна відчула, що знову проти неї плетуться інтриги, але тривожно було за Оленку, адже її щире ставлення до дівчинки розцінюватимуть як намагання подобатися батькові, а сама дівчинка може плакати, не побачивши її. І справді, Оленка не хотіла залишатися в садку, плакала й питала, де Іванна Миколаївна.
При наступній зустрічі Іванка та Назар вирішили одружитися. Чоловікову давно пропонували гарну роботу в іншому місті, він відмовлявся, а зараз був не проти, якщо пропозиція ще в силі, бо не мав у рідному місті розуміння й підтримки.
Іванка також була не проти піти з колективу, де їй було не зовсім комфортно. Життя в іншому місті для родини протікало цікаво й щасливо.
