Мені було 20, коли з’явилась моя Соломія. Ми завжди були нерозлучні — разом мандрували Карпатами, сміялися над дурними жартами, ділилися таємницями.

Подруги казали, що ми більше схожі на сестер, ніж на маму й доньку. Жили ми удвох у двокімнатній квартирі в центрі Львова, яку я отримала у спадок від бабусі, заробляла гроші працюючи адміністратором у готелі.

Життя було легким і радісним, поки Соломія не привела додому Богдана.

— Мамо, це Богдан, — сказала вона одного вечора, сяючи від щастя. — Ми плануємо одружитися.

Я глянула на нього: високий, з акуратною бородою, 30 років, розлучений, має сина. Мене насторожило, чому розпався його перший шлюб.

— Богдане, що сталося у твоїй попередній сім’ї? — запитала я, намагаючись звучати невимушено.

— Просто не склалося, — відповів він, знизивши плечима. — Так буває, Олено Петрівно.

Його холодна відповідь мене збентежила, але Соломія була щаслива, тож я посміхнулася й запросила їх до столу.

— Розкажи, Богдане, чим займаєшся? — запитала я, наливаючи чай.

— Я інженер в ІТ-компанії. Зарплата стабільна, 30 000 гривень на місяць, — відповів він коротко, ніби не хотів розмовляти.

Соломія додала, що він дуже відповідальний. Я кивнула, але в душі відчула тривогу. Щось у його тоні змушувало мене насторожитися.

Соломія не захотіла переїжджати до Богдана, який жив із матір’ю на околиці. Тож після весілля вони оселилися в нас. Я була рада, адже не хотіла відпускати доньку. Але дуже швидко я вже мало раділа такому сусідству.

Богдан почав встановлювати свої правила. Спершу дрібні: сніданок рівно о 7:30, тільки сирники чи омлет із беконом. Соломія не любила готувати, тож я взяла це на себе, щоб її шлюб був щасливим. Але Богдану було мало.

— Олено Петрівно, а можна вечерю планувати заздалегідь? — спитав він якось за столом. — Наприклад, у вівторок борщ, а в п’ятницю рибу.

— Добре, подумаю, — відповіла я, хоча всередині закипала. Він поводився так, ніби я його кухарка.

Потім він почав указувати, де сушити речі. У ванній? Надто волого. На балконі? Некрасиво. Я поставила сушарку у своїй кімнаті, хоч це було незручно. А одного дня він заявив:

— Олено Петрівно, не варто ходити вдома в халаті. Треба виглядати пристойно, ви ж жінка. Светрик і джинси буде саме те. Просто халат – неповага до оточуючих.

Я стиснула губи й пішла перевдягатися. Не хотіла сперечатися заради доньки.

Через кілька місяців Богдан став ще вимогливішим. Його коментарі про мою зовнішність ставали дедалі уїдливішими.

— Олено Петрівно, вам не здається, що ви трохи погладшали? — сказав він якось за вечерею. — У вашому віці треба стежити за собою.

Я відчула, як обличчя запалало від сорому. Соломія опустила очі в тарілку. Я промовчала, але його слова засіли в голові. Я вважала себе привабливою: у 45 виглядала молодше, любила яскраві сукні й легкий макіяж. Але після таких зауважень почала сумніватися.

Моя подруга Марта помітила зміни. Ми зустрілися в кафе на площі.

— Олено, що з тобою? Ти якась пригнічена, — сказала вона, тримаючи чашку лате. — Це через Богдана?

— Та ні, просто багато справ, — збрехала я.

— Не бреши, — Марта нахилилася ближче. — Він тобі життя псує. Ти готуєш, прибираєш, а він ще й критикує? Це твоя квартира! Чому ти дозволяєш йому так із тобою?

— Не хочу, щоб Соломія мала через мене непорозуміння в сім’ї, — тихо відповіла я. — Вона його любить.

— Ти не повинна забути про себе і кинути себе на поталу тільки заради її шлюбу, — зітхнула Марта. — Поговори з нею. Або нехай з’їжджають!

Я кивнула, але знала, що не готова до такої розмови.

Через рік я познайомилася з Тарасом, 46-річним архітектором із чудовим почуттям гумору. Ми зустрілися на концерті у Львівській філармонії.

— Олено, часто буваєте на таких концертах? — спитав він із посмішкою під час антракту.

— Не так часто, як хотілося б, — відповіла я. — Але музика завжди надихає.

— Тоді, може, підемо разом наступного тижня? — запропонував він.

Я відчула, як душа радісно затріпотіла. Ми почали зустрічатися: гуляли вечірнім Львовом, пили глінтвейн на ярмарку, їздили на вихідні в Трускавець. Я знову відчувала себе молодою. Але вдома мене чекав холодний душ.

— Олено Петрівно, як ваш відпочинок? — насмішкувато спитав Богдан, коли я повернулася. — Думаєте, ваш новий друг оцінить вас, коли придивиться?

— Це не твоя справа, — відповіла я, стримуючи обурення.

— Я просто хвилююся, — він знизав плечима. — Ви ж не дівчинка, щоб вірити в казки.

Його слова були неприємним холодним душем. Я почала сумніватися: може, я не варта Тараса? Перестала відповідати на його дзвінки, і наші зустрічі зійшли нанівець.

Два роки з Богданом виснажили мене. Я помічала, як змінююся: з’явилися зморшки, погляд потьмянів, я перестала носити улюблені сукні. Соломія нічого не помічала, занурена у своє життя.

Але одного вечора я почула, як Богдан розмовляє по телефону:

— Уявляєш, моя теща зібралася заміж, — сміявся він. — Але я швидко її осадив. Де я ще знайду таку безкоштовну помічницю? Готує, слухається, квартиру орендувати не треба. Ідеально!

Я стояла за дверима, і руки тремтіли. Він бачив у мені служку і все. Усе, що я робила для доньки, він сприймав як належне. Тієї миті щось у мені надломилося.

Того ж вечора я покликала Соломію на кухню.

— Соломіє, нам треба поговорити, — сказала я. — Це моя квартира, і я більше не можу так жити. Твій чоловік і я, ми не зійшлись характерами. Я хочу, щоб ви з Богданом з’їхали.

Вона дивилася на мене з широко розкритими очима.

— Мамо, що ти кажеш? Богдан тебе поважає, він ніколи про тебе слова кривого не сказав.

— Не сказав? — перебила я. — Каже, що я погладшала? Сміється з мого віку? Сказав, що я його безкоштовна помічниця?

Соломія замовкла. Богдан, почувши розмову, увійшов на кухню.

— Олено Петрівно, що за нісенітниці? — почав він. — Я лише правду кажу, а ви ображаєтеся!

— Правду? — я встала. — Ти назвав мене безкоштовною помічницею, слугою фактично. Збирай речі, Богдане. І ти, Соломіє, вирішуй, з ким ти. Я більше не терпітиму.

Вони з’їхали через тиждень. Соломія обрала чоловіка, і відтоді ми майже не спілкуємося — лише короткі дзвінки раз на місяць. Я залишилася сама, але вперше за довгий час відчула свободу.

Одного дня я випадково зустріла Тараса в кафе.

— Олено? — він посміхнувся, але в очах була обережність. — Ти виглядаєш чудово.

— Дякую, Тарасе, — відповіла я, відчуваючи, як тремтить голос. — Вибач, що тоді зникла. Усе було складно.

— Розкажи, — запропонував він, і ми сіли за столик.

Я розповіла про Богдана, Соломію, про те, як усе змінилося. Він слухав уважно, не перебивав. А потім тихо сказав:

— Шкода, що ти тоді не розповіла мені все одразу. Я чекав. Думав, що ми могли б мати майбутнє.

Я усміхнулася крізь сльози:

— А ще не пізно?

Тарас узяв мене за руку:

— Ні. Якщо ти готова почати спочатку, я теж.

Ми почали бачитися знову. Повільно, обережно. Я була щаслива — вперше за довгий час не від страху чи тривоги, а від справжнього відчуття тепла поруч.

І от, коли ми з Тарасом уже планували весілля, зателефонувала Соломія. Її голос був тремтячим:

— Мамо, у нас усе розвалилось. Я при надії. У нього проблеми на роботі, а в мене ні житла, ні роботи. Чи можемо ми повернутись до тебе?

Я довго мовчала. Перед очима спливли ті два роки з Богданом, коли мене зневажали у власному домі. І Тарас, мій шанс на спокійне життя. Але ж це — моя донька. І вона при надії.

— Мамо, я знаю, що завинила. Але мені лячно і важко, — додала вона тихо.

Я стояла біля вікна, дивилася на Львів, який уже вкривався вечірнім світлом. Думки бігали, я ніяк не могла зосередитись.

Але ж це — моя дитина. І моя майбутня онука або онук. Чи я маю право відмовити?

Я подзвонила Тарасу. Розповіла все як є.

— Якби це був твій син? — спитала я.

— Я б не залишив його, — відповів він. — Але я б поставив умови. Щоб захистити себе.

Я кивнула, хоча він не міг мене бачити.

Наступного ранку я сказала Соломії:

— Ти можеш приїхати. Але тільки ти. Без Богдана. І ми домовимось про правила. У мене теж є життя.

— Тобто, ти хочеш аби я покинула чоловіка, чи як? Така ти мама?

Нині я розгублена і не знаю як мені бути. Що порадите у цій ситуації?

Головна картинка ілюстративна.