Це сталося в обідню перерву. Я сиділа за своїм столом, занурена в документацію, коли до мене підійшла Катерина — моя колега, відома своїм гострим язиком і неймовірною обізнаністю в особистому житті всього офісу. Я тоді щойно повернулася із короткої відпустки, яку провела разом із Романом.

— Соломіє, привіт, — Катерина сперлася на мій стіл, її очі випромінювали неприховане задоволення від майбутнього розіграшу. — Ти щось останнім часом світишся, як нова копійка. Чи не вирішила ти бува, відвести Романа від його дружини?

Я завмерла. Моя ручка, щойно робила позначки у блокноті, випала з рук на стіл.

— Катю, про що ти говориш? — моє здивування було настільки щирим, що, мабуть, його можна було відчути на дотик. — Роман одружений? Я не знала!

Вираз мого обличчя був таким явним, що навіть Катерина, ця вічна цинічка, здається, трохи зніяковіла.

— Ти справді не знала? У нього ж троє дітей, Соломіє! Про це знає вся наша філія! Він про них постійно розповідає.

Я непевно знизала плечима. Мені стало фізично зле. Всі наші зустрічі, наші розмови, наша спільна поїздка — все це тепер здавалося брудною, огидною брехнею.

— Дякую, Катю, — я насилу видавила ці слова, відчуваючи, як у мене пересохло в горлі.

Я не могла чекати. Я кинула роботу і пішла шукати Романа. Він був у переговорній кімнаті. Я зайшла без стуку, мої щоки палали.

— Романе, — я навіть не намагалася приховати емоції, — нам треба поговорити. Негайно.

Він підвівся, намагаючись зберегти свій завжди спокійний вигляд.

— Соломіє, що сталося? Чому ти така засмучена?

— Я засмучена? Я здивована! Я просто хочу почути від тебе: ти одружений?

Роман на мить опустив погляд, а потім глибоко вдихнув.

— Так, Соломіє. Але.

— Жодного «але»! — я перебила його. Я відчувала себе ошуканою і приниженою. — Ти усвідомлюєш, що весь цей час ти не просто приховував ключовий факт, а фактично маніпулював мною? Ти говорив про наші почуття, про майбутнє, а сам повертався до сім’ї! Як ти міг? Я думала, що ти порядна людина, Роман!

Він почав виправдовуватися, його голос звучав щиро, навіть розпачливо.

— Соломіє, послухай мене. Так, я одружений. Але наші стосунки з дружиною давно згасли. Я справді закохався в тебе! Ти інша! Ти мене надихаєш! Я хотів розповісти тобі, але боявся. Будь ласка, дай мені шанс пояснити.

— Не треба, — я рішуче похитала головою. — Я не хочу бути частиною цього. Я не хочу руйнувати чужу сім’ю, і я точно не хочу ділити тебе з кимось. Ти можеш забрати свої квіти, подарунки та будь-які знаки уваги. Більше не переслідуй мене. Наші стосунки закінчені.

Я вийшла з кімнати, залишивши його на самоті. Хоча мої слова були рішучими, всередині я відчувала хаос. Частина мене горіла від образи, а інша, не менш значна, болісно усвідомлювала, що я теж в нього закохана.

Роман не здався. Його залицяння набули обертів справжньої облоги. Він надсилав мені делікатні, але постійні повідомлення, залишав на моєму столі маленькі, але продумані сюрпризи. Весь офіс, здається, перетворився на театральну ложу, спостерігаючи, чим закінчиться ця драма.

Я намагалася ігнорувати його, але щодня ставало все важче. Я розуміла, що не можу більше там працювати. Не через його увагу, а через те, що це місце постійно нагадувало мені про мої власні почуття до нього.

Я закохалася, і це було гірко усвідомлювати, коли я не хотіла мати нічого спільного з чоловіком, який обдурив мене, приховавши свій статус.

Через місяць після тієї розмови я звільнилася. Я придумала цілком логічну причину для керівництва: шукала нових професійних викликів. Роман намагався мене відмовити, обіцяв, що вирішить усі проблеми, але я була непохитною.

— Романе, я бажаю тобі щастя у твоїй родині, — це були мої останні слова йому в тому офісі.

Час лікує, але повільно. Я почала працювати в іншій компанії, змінила коло спілкування, поринула з головою в нові проєкти. Минув майже рік. Я почала забувати про інтрижку з одруженим чоловіком. Роман став частиною мого минулого, хоча і дуже яскравою частиною.

І тут мені зателефонувала Лілія. Ліля — моя давня шкільна подруга, з якою ми ніколи не втрачали зв’язку. Проте останні місяці вона кудись зникла, не відповідала на дзвінки. Я хвилювалася.

— Соломіє! Привіт! — її голос був надзвичайно радісним. — Ти повіриш? Я виходжу заміж!

Я щиро зраділа.

— Ліліє, це неймовірно! Чому ти мовчала? Хто цей щасливець? Розкажи все!

Ліля в двох словах розповіла, що познайомилася з ним випадково.

— Він тільки-но розлучився, — щебетала вона. — У нього було дуже складне розставання, але ми зустрілися, і це була іскра! Ми шалено закохалися. Весілля через місяць!

Я, звичайно, погодилася бути присутньою. Весь наступний місяць ми з Лілею були на зв’язку, обговорюючи деталі її свята. Я була щаслива за подругу, навіть не підозрюючи, який «сюрприз» чекає на мене в день церемонії.

День весілля. Це був сонячний, весняний день. Я прибула до Палацу урочистих подій, привіталася з гостями та пройшла до зали. Я чекала на появу наречених.

Коли двері відчинилися і Лілія з’явилася під руку зі своїм обранцем, у мене на мить перехопило подих. Час ніби сповільнився, а потім різко зупинився. Серце забилося з шаленою швидкістю.

Нареченим Лілії був Роман. Той самий Роман, який обіцяв мені кохання, якого я рік тому залишила, щоб не руйнувати його шлюб.

Він теж побачив мене. Його обличчя, зазвичай таке впевнене, миттєво зблідло. Він змішався, спробував зробити вигляд, що не помічає мене, але було вже пізно. Навіть Лілія, моя захоплена подруга, помітила зміну в його поведінці.

— Ви знайомі? — Лілія зупинилася і підозріло подивилася то на нього, то на мене.

Ми з Романом відповіли практично одночасно, і обидва голоси звучали непереконливо.

— Так, працювали разом.

— Це мій колега колишній колега.

Лілія насупила брови. Вона уважно оглянула мене, потім Романа, але поспіх церемонії не дозволив їй розвинути цю тему. Вони продовжили йти.

Я ледве дочекалася кінця офіційної частини. Моє тіло було ніби кам’яним. Почуття, які я так ретельно приховувала майже рік, вирвалися на волю. Я зрозуміла: я досі його кохаю. І, судячи з його реакції, він відчував те саме.

Але чому, якщо він розлучився, він одразу одружився з Лілією? Чому він не знайшов мене?

Я не змогла залишитися на святковому бенкеті. Я мусила бігти. Я тихо вийшла із зали, навіть не попрощавшись із нареченими.

— Бігти! — ця думка знову зайняла мої думки.

Цього разу бігти з міста було недостатньо. Я вирішила, що мені потрібна кардинальна зміна декорацій. На щастя, моя компанія мала філію в сусідньому регіоні, на досить значній відстані.

Я попросила про переведення, мотивуючи це бажанням очолити новий напрямок роботи. Через два тижні я вже була на новому місці.

Свою квартиру у рідному місті я здала в оренду, залишивши собі можливість повернутися. Перший час я жила в готелі, відклавши придбання нового житла на потім.

У перші місяці на новому місці мені доводилося зрідка їздити у відрядження до мого рідного міста, аби вирішити питання, що стосувалися моїх старих проєктів.

Щоразу, приїжджаючи туди, я відчувала ірраціональний страх. Мені здавалося, що Роман чекає на мене за кожним кутом. Я буквально шарахалася від будь-якого чоловіка, який несподівано з’являвся з-за рогу.

— Ти повинна забути його, Соломіє, — щодня повторювала я собі, дивлячись на відображення у дзеркалі. — Він тепер чоловік твоєї подруги.

Але життя, як виявилося, мало на нас інші плани.

Пройшло ще пів року після мого переїзду. Це був уже майже рік, як Роман одружився з Лілією. Я приїхала на вокзал у рідному місті, вийшла на перон. Я була зосереджена, очікувала на таксі.

І тут я побачила його.

Він ішов мені назустріч. Він був одягнений у світлий плащ, а в руці тримав величезний букет темно-червоних, оксамитових троянд.

— Соломіє! — він посміхався тією самою посмішкою, яка колись підкорила мене.

Я завмерла. Він підійшов і простягнув мені букет. В іншій руці він тримав складений документ.

— Що це? — я запитала, з подивом приймаючи квіти.

— Це? — він показав на документ, його посмішка стала ще ширшою, — Це свідоцтво про розірвання шлюбу з Лілією. Ми розлучилися.

Я дивилася на нього, на троянди, на папір. Усе це здавалося неймовірним.

— Романе, як.

— Ти не втечеш від долі, Соломіє, — він обережно взяв мою вільну руку. — Я намагався. Двічі. Я думав, що якщо я повернуся до звичного життя, а потім швидко створю нове, то забуду тебе. Але це неможливо. Я усвідомив це досить швидко після весілля. Я шукав тебе, Соломіє. Усі ці місяці. Я знав, що ти тут.

Він зробив паузу. На пероні було багато людей, але я відчувала, що ми залишилися самі.

— Виходь за мене заміж, Соломіє. Тепер я вільний. Я розірвав стосунки і з першою родиною, і з другою. Тепер ми можемо мати наше спільне, чесне майбутнє.

Я мовчала, на моєму обличчі розквітла та сама, віддзеркалююча його посмішка. Я відчувала, як мої думки нарешті знайшли гармонію з тим, що було в моєму серці.

— Гаразд, Романе, — сказала я, і ми поїхали подавати заяву.

Того ж вечора мені зателефонувала Лілія.

— Соломіє, — її голос був швидким і енергійним, як завжди. — Не переймайся. Ми б однаково розлучилися. Я не змогла б ужитися з твоїм Романом. Він увесь час був у думках про тебе. Ти йому потрібна. Тож, бажаю вам всього найкращого, живіть, множтеся і радійте!

Я засміялася від цієї щирої і такої ємної фрази. Ми ще трохи поговорили, а коли я відключилася, я, посміхаючись, сказала Романові:

— Твоя колишня дружина дзвонила!

Він відповів мені жартом, яким я тепер часто його дражнила:

— Перша, чи друга?

Зараз ми з Романом вже чекаємо на поповнення у нашій родині. Я вірю, що тепер у нас справді все буде добре, як і бажала моя подруга. Адже від долі не втечеш.

Лиш перша його дружина нам спокою не дає. Каже що не буде мені щастя, бо я забрала тата у трьох дітей. Але скажіть, хіба я когось забирала? Це просто доля, я так вважаю.

Головна картинка ілюстративна.