— Соломіє, ти кинула університет заради нього, а тепер він чекає від мене 20 тисяч гривень на ваше нове житло! — я ледве стримую сльози, дивлячись на дочку.

Вона благає мене зрозуміти її кохання, але я бачу лише повторення власних помилок, і попереду — невідомість.

Я стою в передпокої нашої квартири в Івано-Франківську, тримаючись за дверний одвірок так, ніби він може врятувати мене від того, що сталось. Моя дочка, Соломія, навпроти, тримає маленьку валізу. Сльози течуть її щоками, розмазуючи туш.

— Мамо, благаю, вислухай мене! Я знаю, що помилилася. Не мала їхати з ним, не сказавши тобі. Але я його кохаю! І він мене кохає.

— Кохає? — я гірко пирхаю. — Він покинув дружину з двома дітьми! Йому сорок, а тобі лише двадцять два! Ти розумієш, який сором ти на мене накликала? Усі сусіди шепочуться! А на роботі? Знаєш, що сказала мені Галина Іванівна? Що яблуко від яблуні.

Я замовкаю, але пізно. Соломія відступає, наче почула щось неприємне. Яблуко від яблуні — це про її батька, який кинув нас, коли їй було чотири. Пішов до молодої касирки, навіть аліменти не платив.

— То ти так про мене думаєш, — шепоче Соломія. — Що я така, як він.

— Я цього не казала.

— Але подумала! Мамо, я не така! Тарас не кидав сім’ю, він давно розлучений. Я не знала, що він був одружений, коли ми познайомилися. А коли дізналася, було пізно — я покохала.

— От, а я про що! Ти навіть не поцікавилася, з ким зв’язуєшся! Кинула університет, кар’єру, мене! І заради чого? Заради зустрічей з одруженим!

— Я його кохаю! — вигукує Соломія. — Чому ти не можеш зрозуміти? Мені двадцять два, я доросла! Маю право жити, як хочу!

— Поки ти під моїм дахом, житимеш за моїми правилами!

— Але я вже не живу під твоїм дахом! Я з Тарасом, і я щаслива!

Я хитаю головою.

— Щаслива? Подивіться на себе. Знімаєте квартиру на околиці, бо на краще в твого Тараса грошей немає. В університеті тебе скоро відрахують. Сидиш у чотирьох стінах, поки він заробляє копійки. Це ти називаєш щастям?

— Так! Бо я з коханою людиною!

— Кохання не годує, Соломіє.

— А гроші не гріють, мамо! — Соломія ступає до дверей. — Я думала, ти зрозумієш. Ти ж казала, що любила тата, попри все. Що ніколи не шкодувала, навіть після його зради.

— І що мені це дало? — я гірко всміхаюся. — Ростила тебе сама, на копійки, життя не бачила. І що? Ти повторюєш мої помилки. Я не для того тебе ростила!

— Ні, мамо, — тихо каже Соломія. — Ти ростила мене не для себе. Для життя. І це моє життя.

Вона повертається й іде до дверей. Я дивлюся їй услід, стиснувши губи.

— Не приходь більше, — кидаю услід. — Не хочу бачити, як ти руйнуєш своє життя.

Соломія обертається, її обличчя кривиться від почутого.

— Як скажеш, мамо. Але колись ти пошкодуєш про ці слова.

Двері зачиняються. Я стою ще хвилину, слухаючи, як гудить ліфт. Потім зачиняю двері й притуляюся до них спиною. Ноги не тримають. Я сповзаю на підлогу, обіймаю коліна й плачу — голосно, відчайдушно, як не плакала відтоді, як пішов чоловік.

— Оксано, ти нам увесь вечір псуватимеш настрій чи таки підіймеш тост із нами? За ювілей Івановича! — Марія, колега по роботі, струснула фарбованим волоссям і підсунула мені келих із ігристим.

Я здригнулася, виринувши з думок. У ресторані гуділо. За нашим столиком гомоніли колеги — святкували 60-річчя начальника відділу. Усі вже добряче залили за комір, розчервонілися, голосно сміялися. А я сиділа, крутячи в руках серветку.

— Вибач, Маріє, задумалась, — я через силу всміхнулася й підняла келих. — За Богдана Івановича! Здоров’я, щастя, довгих літ!

Усі загалдели, почали цокатися. Марія нахилилася до мене:

— Ти в порядку? Увесь вечір сама не своя.

— Просто, — я запнулась. — Сьогодні я вирішила, що поїду шукати Соломію. Сім років минуло, як ми не спілкуємося. Це забагато.

Марія кивнула зі співчуттям. Вона знала про наші стосунки — я не раз скаржилася на “невдячну дочку”.

— І правильно! Пора миритися. Соломія, мабуть, давно покинула свого Тараса, вийшла заміж, має дітей. Зрадіє, коли тебе побачить.

— Не знаю, — я потерла скроню. — Боюся, вона не захоче мене бачити. Я ж… наговорила їй багато неприємних речей.

— Та годі! Дочка є дочка.

— Сподіваюся, ти права. Але я не знаю, де вона. На старій адресі її немає, телефон давно змінила.

— А подруги? Однокласниці? Хтось же має знати.

Я кивнула.

— Знайшла Христину, вони з Соломією в університеті вчилися. Домовилися завтра зустрітися.

— От і чудово! — Марія посміхнулась. — Усе буде добре, побачиш!

Сім років без дзвінка, без вісточки. Я сама обірвала зв’язки. А потім гордість не дозволяла зробити перший крок. Чекала, що Соломія одумається, повернеться. Але час ішов, а дочка не поверталася.

Спочатку я стежила за нею через спільних знайомих. Знала, що Соломія таки закінчила університет, щоправда, заочно. Жила з Тарасом. Потім зв’язки обірвалися — остання подруга, яка спілкувалася з Соломією, переїхала.

Напередодні, на свій п’ятдесят третій день народження, який я святкувала самотою з тортиком і келихом ігристого, я раптом зрозуміла — не можна чекати. Треба знайти дочку, попросити пробачення. Поки не пізно.

Того ж вечора я зайшла на Facebook, де мала профіль, але майже не користувалася. Знайшла Христину — наші профілі були в друзях. Написала, і вона відповіла майже одразу. Ми домовилися зустрітися в кафе неподалік мого дому.

Уранці я довго вибирала, що вдягти, зупинилася на простій синій сукні — Соломія колись казала, що вона мені пасує. Годину сиділа перед дзеркалом, маскуючи зморшки й темні кола під очима. Зрештою махнула рукою — кого обманювати? Роки беруть своє.

У кафе прийшла за двадцять хвилин до зустрічі, сіла біля вікна, замовила чай. Руки тремтіли, чашка дзенькала об блюдце. Я дивилася на двері, здригаючись щоразу, коли дзвонив дзвіночок.

Христина прийшла вчасно — висока, струнка, з коротким світлим волоссям. Я одразу впізнала її, хоч минуло багато років.

— Добрий день, Оксано Василівно, — вона сіла навпроти, поклавши на стіл сумочку.

— Добрий, Христинко, — я нервово всміхнулася. — Дякую, що погодилася зустрітися.

— Нема за що, — Христина знизала плечима. У її голосі відчувалася настороженість. — Ви хотіли поговорити про Соломію, так?

— Так, — я стиснула руки, щоб не видавати тремтіння. — Хочу її знайти. Ми не спілкувалися багато років. З моєї вини.

Христина дивилася уважно, примружившись.

— Чому ви вирішили шукати її саме зараз?

Питання застало зненацька.

— Я зрозуміла, що помилилася. Не можна так довго тримати образу. Особливо на рідну дитину.

Христина зітхнула, дістала телефон.

— Оксано Василівно, я не знаю, як це сказати.

Мені зле стало від поганого передчуття.

— Що сталося? З Соломією, — я не змогла договорити.

Христина похитала головою.

— Давайте я розповім, як усе було. Соломія дійсно зустрічалася з Тарасом. Жили разом чотири роки. Потім розійшлися — мирно, без сцен.

Просто не підійшли одне одному. Соломія закінчила університет, працювала в рекламному агентстві. Вона змінилася — стала впевненішою, самостійною. Завела багато друзів, влаштовувала вечірки, подорожувала.

Я слухала, затамувавши подих. Ось якою стала моя дочка! Самостійна, успішна. Без моєї допомоги. Всередині ворухнулася гордість.

— Потім вона познайомилася з Юрієм. Він працював юристом, зустрілися в кафе. Через рік одружилися. Соломія так сяяла від щастя. Вона знайшла того самого, розумієте?

Я кивнула, відчуваючи, як сльози підступають до горла. Весілля дочки. Найважливіший день — а я не була там.

— У них з’явилась донечка, Оленка. Гарненька, вся в Соломію — темні кучері, ямочки на щічках. Соломія одразу після появи доньки вийшла на роботу, найняли няню. Усе було добре, — Христина запнулася, її голос затремтів.

Я помітила: вона говорить у минулому часі. “Було”, “сяяла”.

— Що сталося? — мій голос був хрипким.

Христина глибоко вдихнула.

— Рік тому в Оленки піднялася температура. Соломія повезла її до стаціонару. Була зима, ожеледиця — вона запнулась.

Я відчула, як усе всередині холоне. Голос Христини долинав здалеку.

— Оленку врятували. А Соломія, її немає.

Я сиділа, не рухаючись, дивлячись в одну точку. Усе застигло. Я не відчувала нічого — лише оглушливу порожнечу.

— Цього не може бути, — прошептала я.

Христина простягнула телефон. На екрані — темна гранітна плита, фотографія усміхненої Соломії. “Соломія Василівна Кравець. 2003–2024. Коханій дружині й мамі”.

Я дивилася, і реальність накрила мене важкою хвилею. Моя дівчинка. Моя єдина дочка. Її більше немає.

— Чому ніхто не сказав? — прошепотіла я.

Христина сховала телефон, глянула зі співчуттям.

— Соломія розповідала про ваші непорозуміння. Як ви її вигнали, не хотіли слухати. Вона переживала, особливо спочатку. Потім, мабуть, змирилася. Після весілля хотіла вас знайти, познайомити з Юрієм. Мабуть, у них не було ваших контактів.

— Але я живу там, де й раніше.

— Соломія казала, ви переїхали на пенсію в село. Мабуть, помилилася.

Я похитала головою. Соломія не помилилася. Їй легше було сказати, що я переїхала, ніж пояснювати, чому ми не спілкуємося.

— А Оленка? Моя внучка. Як вона? Де вона?

— Усе з нею гаразд. Живе з Юрієм і його батьками. Переїхали в Тернопіль після того. Там Юрієві родичі, помагають із дитям. Оленці три роки, ходить у садок.

Оленка. Трирічна дівчинка, яка ніколи не знатиме бабусі. Дівчинка, яка втратила маму. “І все через мене, — подумала я. — Якби я не була такою впертою”

— Я можу її побачити? — спитала, знаючи відповідь.

Христина глянула з сумнівом.

— Не думаю, що Юрій зрадіє. І для Оленки це буде важко — вона лише звикає до життя без мами.

Я кивнула. усе розумію. Не можливе вриватися в життя дитяти, яке й так пережило подібне. Але легше не ставало.

— Я могла б,— мій голос затримується. — Хоч на місце її вічного спочинку?

— Звичайно, — Христина написала адресу на серветці. — Місце 10. Недалеко від входу.

Я взяла серветку, обережно поклала в сумку. Треба було за щось триматися, щоб не розсипатися.

— Дякую, — прошепотіла я.

Христина накрила мою руку своєю.

— Мені дуже шкода.

— Мені теж, — я ледве встала. — Вибач, мені треба йти.

Я вийшла з кафе, не оглядаючись. Йшла вулицею, нічого не бачачи. У голові стугоніло: “Пізно. Запізно.”

Я йшла алеєю, стискаючи букет ромашок — Соломія завжди приносила їх мені на день народження. У душі було порожньо — усі сльози я виплакала вдома.

Ділянка 15, ряд 5, місце 10. Я повільно знайшла ту саму плиту. Темний граніт, фотографія усміхненої Соломії, дати життя. Унизу — ніжна гравіровка: ромашки, розсипані по каменю. Її улюблені квіти.

Я опустилася на коліна, поклала букет. Поруч стояли свіжі хризантеми — хтось нещодавно приходив.

— Здравствуй, донечко, — шепотіла я, торкаючись каменя. — Вибач мене. Вибач, що не прийшла раніше. Що не була поруч, коли ти потребувала. Що не сказала, як сильно тебе люблю.

Вітер шелестів листям. Я говорила з нею — тихо, плутано, розповідаючи про своє життя, про те, як сумувала, як шкодую за своєю гордістю.

— Мені сказали, що в тебе донечка. Оленка. Кажуть, схожа на тебе. Я так хотіла б її побачити, але, мабуть, не можна. Твій чоловік не захоче, і правильно. Я не заслужила бути у вашій сім’ї. Але знати, що я думатиму про неї щоденно.

Я замовкла, дивлячись на фотографію. Соломія усміхалася — молода, красива, повна життя. Такою вона залишиться назавжди.

Я сиділа годинами. Почало темніти, коли я піднялася. Ноги затекли, але я цього не помічала.

— Здравствуйте, — раптом пролунав голос.

За кілька кроків стояв чоловік — високий, із темним волоссям. В одній руці — букет ромашок, в іншій — маленька ручка дівчинки років трьох. Дівчинка з темними кучерями дивилася на мене з дитячою цікавістю.

— Ви, мабуть, Оксана Василівна? — він кивнув.

Я лише кивнула, не відриваючи погляду від дівчинки. Оленка. Моя внучка.

— Юрій, — представився чоловік. — Чоловік Соломії. Колишній чоловік, — уточнив із сумною усмішкою.

— Звідки ви знаєте, хто я?

— Христина подзвонила, сказала, що ви приїдете. Ми сьогодні також збиралися. Річниця.

— Оленко, поклади квіти.

Дівчинка серйозно кивнула, взяла букет і обережно поклала його біля мого. Погладила фото Соломії маленькою долонькою.

— Пливіт, мамочко, — тихо сказала вона. — Ми з татом плисли тебе побасити.

У мене перехопило подих. Цей дитячий голос, кучері, ямочки — усе нагадувало Соломію в дитинстві. Я мимоволі ступила до неї, але зупинилася.

Юрій помітив.

— Оленко, — покликав він. — Познайомся, це мамина мама. Твоя бабуся.

Оленка обернулась, глянула широко розкритими очима — темними, як у Соломії.

— У мене є бабуся? — спитала з недовірою.

— Так, сонечко, — Юрій присів біля неї. — Пам’ятаєш, я казав, що в мами була мама? Це вона. Твоя друга бабуся.

Оленка кілька секунд розглядала мене, ніби вирішуючи, чи варто довіряти. Потім ступила вперед і спитала:

— А ти павда мамина мама?

Я кивнула, в горлі ком.

— А чому ти ланіше не плиходила?

Це дитяче питання було прикрішим за будь-який докір. Я безпорадно глянула на Юрія.

— Бабуся жила далеко, — допоміг він. — І тільки зараз змогла приїхати.

Оленка кивнула.

— А ти лозкажеш мені пго маму? Вона була маленькою, як я?

Сльози текли по щоках. Я витерла їх, ледве дихаючи.

— Розкажу, дівчинко моя. Обов’язково.

Я обережно простягнула руку. Оленка, повагавшись, вклала свою долоньку в мою. Маленькі пальчики довірливо стиснули мою руку.

— Тато, — сказала вона, обернувшись до Юрія. — А бабуся піде з нами їсти молозиво?

Юрій глянув на мене — у його очах було суміш сумніву, співчуття, настороженості. Але потім погляд пом’якшав.

— Звичайно, сонечко. Якщо бабуся хоче.

— Я,— мій голос тремтів. — Із задоволенням. Якщо ви не проти.

— Я не проти, — тихо сказав Юрій. — Соломія хотіла б, щоб ви познайомились з Оленкою. Вона ніколи не говорила про вас погано, знаєте?

Ці слова накрили хвилею жалю. Моя дочка, попри образу, не тримала на мене зла. А я не змогла переступити через гордість, щоб сказати: “Пробач”.

— Дякую, — прошепотіла я.

Юрій знизав плечима.

— Життя надто коротке для образ. Я це зрозумів, коли втратив Соломію.

Ми пішли алеєю — Юрій попереду, я з Оленкою позаду. Дівчинка міцно тримала мене за руку й балакала — про садочок, про ляльку, про те, що тато обіцяв купити котика, коли вона піде до школи.

— А ти плидеш до нас у гості? — раптом спитала, піднявши голову. — У мене є фотки мамині. Тато каже, що я на неї схожа. А ти як думаєш?

— Дуже схожа, сонечко, — я з ніжністю дивилася на внучку. — Особливо усмішкою. І ямочками на щічках.

— А мама любила молозиво?

— Дуже. Особливо шоколадне, з горіхами.

— Я теж! — зраділа Оленка. — Тато, чуєш? Я схожа на маму! Я тоже хочу шоколадне!

Юрій обернувся, усміхнувся — сумно, але щиро.

— Звісно, схожа, зайчику. Ти ж її донечка.

Ми дійшли до кафе. Оленка, не випускаючи моєї руки, потягнула всередину. Ми сіли біля вікна. Юрій замовив морозиво — Оленці шоколадне, собі й мені — пломбір.

Поки чекали, Оленка засипала мене питаннями — які книжки любила мама, які мультики дивилася, які іграшки мала. Я відповідала, відчуваючи, як тане лід усередині.

Я розповідала про Соломію-дівчинку, про її перші кроки, перші слова, як вона любила малювати й вигадувати історії. З кожною розповіддю образ Соломії оживав.

— А у вас є її дитячі фотки? — раптом спитав Юрій. — Соломія казала, що всі альбоми залишилися у вас, коли вона пішла.

— Так, — кивнула я. — Ціла коробка. Від народження до того дня, коли вона пішла.

— Було б здорово показати їх Оленці, — Юрій повагався. — Може, заїдете до нас? Ми живемо недалеко, у Тернополі. Або, якщо вам зручніше, ми можемо до вас. Побачити, де росла Соломія.

Я завмерла з ложкою. Юрій запрошував до себе. Не відштовхував, не звинувачував — хоча мав право.

— Я була б дуже рада, — ледве промовила я. — Ви не уявляєте, як це багато для мене значить.

Юрій кивнув, дивлячись кудись повз мене.

— Знаєте, Соломія казала, що ви схожі. Обидві вперті, принципові. Готові стояти на своєму до кінця. Але обидві любите всім серцем, коли любите.

Я опустила очі. Так, ми з Соломією були схожі — більше, ніж я хотіла визнавати. Може, тому ми так часто не могли знайти спільної мови, коли вона подорослішала? Два сильні характери, дві гордості.

— Я винна перед нею, — тихо сказала я. — І перед вами. Я мала бути поруч. Підтримати її, коли вийшла заміж, коли з’явилась Оленка. Бути до кінця.

Юрій похитав головою.

— Не треба. Соломія не тримала зла, і я не тримаю. Вона завжди казала, що ви помиритеся. Що час лікує. Просто, часу було замало.

Оленка, слухаючи, раптом сказала:

— Мама тепел на небі, так, тато? Вона дивиться на нас і усміхається.

Юрій погладив дочку по голові.

— Так, зайчику. Вона завжди з нами. У твоїй усмішці, в твоїх очах.

Я дивилася на них, як багато я втратила, відмовившись від дочки! Як могло бути інакше, якби я переступила через гордість, сказала: “Я тебе люблю, попри все”.

Але минулого не повернути. Залишається майбутнє — з цією дівчинкою, такою схожою на Соломію, з цим чоловіком, який любив мою дочку й виховує їхню дитину.

Може, не все втрачено. Може, я ще стану справжньою бабусею для Оленки?

Головна картинка ілюстративна.