— Ти знову думаєш про розлучення? — Мамин голос тремтів від обурення, коли я заговорила про це три роки тому. — Соломіє, це ж не розумно! Люди й так косо дивляться, а ти ще хочеш ганьбу на нашу родину накликати! Твій батько б цього не схвалив!
Я тоді ледве стримала сльози. Мій чоловік, Роман, давно перестав бути тим турботливим хлопцем, за якого я вийшла заміж. Він став холодним, прагнув, аби я робила усе по його, а коли щось ішло не за його планом, починалась буря. Але мама, ніби не помічаючи цього, твердила своє.
— Мамо, ти ж бачила, як він змінився! — Я намагалася достукатися до неї. — Він на Софійку дивиться, наче вона йому зайва! Як я можу так жити?
— Соломіє, усі чоловіки такі, — відмахнулася мама. — Думаєш, твій батько був янголом? Але я залишилася – заради сім’ї, заради тебе. І ти мусиш думати не лише про себе. Будь сильною!
«Залишилася заради сім’ї» — ці слова стали її мантрою. Я відчувала холод, наче мої бажання для неї нічого не важили. Вона бачила в мені дитину, яку можна контролювати й звинувачувати, якщо я піду проти її «правил».
Тоді я зібрала всю волю в кулак і пішла від Романа. Життя із ним було нестерпним. Розлучення було важким – Роман не втрачав нагоди спробувати повернути все, як було, а підтримки від мами, на яку я так сподівалася, не було.
Вона поводилася так, ніби я її особисто образила, зруйнувавши її ілюзію «ідеальної сім’ї». Відтоді її образа тільки росла.
Я вирішила, що більше нікому не дозволю керувати моїм життям. Занадто довго я боялася відстоювати себе, але тепер була готова будувати життя, де ми з Софійкою будемо щасливі й спокійні.
Працюючи на двох роботах, я потроху відкладала на власне житло. Перший рік після розлучення ми з Софійкою знімали крихітну однокімнатку за 7000 гривень.
Стіни там тріскалися, вікна продували, але я намагалася зробити її затишною – купувала пледи, штори, вішала картинки. Та думка, що ми живемо «тимчасово», гнітила. Я мріяла про дім, де Софійка зростатиме спокійно, а не переїжджатиме з місця на місце.
Через два роки я внесла перший внесок за маленький будиночок у селі недалеко від міста. Це не був палац, але він одразу припав мені до душі: садок із кущами жасмину, світла кухня, дві кімнати. Софійка бігала по дому й радісно вигукувала:
— Мамо, у мене буде своя кімната? Правда-правда?
Я обійняла її, щаслива тому, що так усе склалось.
— Так, котику, своя, — пообіцяла я.
Ремонт став моїм головним викликом. Дім дістався у старому стані: стіни потерті, стеля в тріщинах, підлога скрипить. Я взяла кредит на 20000 гривень, відмовилася від відпустки почала все робити сама.
Вечорами, коли Софійка спала, я фарбувала стіни, замазувала щілини, лагодила підлогу. Це було виснажливо, але кожен новий штрих робив дім ріднішим.
Я уявляла, як ми з Софійкою сидітимемо за вечерею на цій кухні, як вона читатиме казки у своїй затишній кімнаті.
Одного вечора я зателефонувала двоюрідному братові Остапу. Ми давно не бачилися, але він завжди був для мене близькою людиною.
— Остапе, ти не повіриш, — сказала я, усміхаючись. — Я купила дім!
— Серйозно? — Його голос аж засяяв. — Соломіє, ти крута! Як будиночок?
— Старий, але милий. Зараз ремонтую, — зізналася я.
— Ну, ти давай, закінчуй, а я приїду перевірити, що там у тебе за палац, — засміявся він.
— Домовились! — Я відчула тепло від його підтримки. Хоч хтось у родині радів за мене без осуду.
Минуло кілька тижнів. Кімната Софійки стала казковою: рожеві штори, ліжечко з пухнастими подушками, полиця для книжок. У передпокої я повісила картину з квітами – мою давню мрію. Але одного вечора дзвінок від мами виніс мене з колії.
— Алло, мам? — Я здивувалася, побачивши її ім’я на екрані.
— Соломіє, ти що, навіть мені не сказала, що купила дім? — Її голос був сповнений докору.
— Звідки ти знаєш? — Я сторопіла. Про дім я розповідала тільки Остапові.
— Остап розповів, — холодно відрізала мама. — Знала б, що ти мене так за спиною залишиш. Добре, що в мене ще є родичі, які пам’ятають про сім’ю.
— Мам, я просто хотіла почати все з чистого аркуша, — спробувала пояснити я.
— Ну-ну, а мене в цьому твоєму «чистому аркуші» немає, — пирхнула вона.
Я зітхнула, не розуміючи до чого мама хилить.
— Хороший ти дім собі купила. Коли я можу переїхати? — раптом запитала мама.
Я застигла, не вірячи своїм вухам.
— Мам, ти серйозно? — Я ледве могла щось сказати і підібрати слова.
— А що такого? — Її голос звучав так, ніби це було само собою зрозуміло. — Моя квартира стара, а тітка Марія давно скаржиться, що їй ніде жити. Я віддам їй свою, а сама до тебе переберуся. Тобі одній із Софією стільки місця не треба.
— Мамо, ти хоч спитала, чи я згодна? — Я відчувала, як гнів підступає до горла.
— Ой, не будь егоїсткою, Соломіє, — зітхнула мама. — Я твоя мати! Я тобі ще й допоможу, із Софією посиджу. Ти ж одна, без чоловіка, яка в тебе сім’я?
— Мам, я купила цей дім для нас із Софією, — твердо сказала я. — Не для того, щоб ти вирішувала, як мені жити!
— Тільки я можу тобі допомогти, а ти цього не цінуєш!
Я стиснула телефон так, що пальці заболіли.
— Мам, я не хочу, щоб ти переїжджала, — сказала я якомога спокійніше. — Ми з Софією впораємося самі.
— Значить, так? — Її голос став крижаним. — Ти невдячна. З такими дітьми, як ти, і ворогів не треба.
Вона кинула слухавку. Я стояла, відчуваючи, як усе всередині кипить. Образи, гнів, полегшення – усе змішалося. Я знала, що цей розрив із мамою матиме наслідки, але відчувала, що так далі не можна.
Минуло кілька тижнів. Я ігнорувала дзвінки від родичів, які передавали мамині обурені слова. Одне повідомлення від тітки Марії – «Ти вигнала рідну матір, Соломіє, як тобі не соромно?» – було особливо прикрим. Мама розповідала всім, що я її «вигнала», і тепер половина родини вважала мене холодною й невдячною.
Але хіба я мала інший вибір?
Мама дійсно приїхала. Без попередження, без дзвінка. Стояла на порозі з двома сумками й холодною усмішкою на обличчі.
— Ну що, пустиш? — кивнула всередину. — А то на вулиці не надто весело, самій мусила таксі ловити.
Я впустила її — бо совість, бо сором, бо ми ж сім’я. Та щойно вона переступила поріг, почалося.
— Це що, шафа? Дешево виглядає.
— А ці штори. Невже кольору іншого не знайшлося? Як у палаті якійсь.
— І чому в Софійки ліжко біля вікна? Може ж протяг! Їй же ще в школу ходити.
Я стримувалась. Дуже старалася. Але коли мама почала говорити при дитині:
— Бідна дівчинка. Якби твоя мама не зруйнувала сім’ю, не довелося б і школу міняти, і по цих селах тинятися.
От тоді я вже просто не витримала.
— Досить! — навіть самій стало дивно, що можу бути такою. — Ти прийшла не жити, а командувати! Це мій дім. Моя дитина. Моє життя!
— І що? – мовила мама спокійно, – Бачу як ти живеш і явно не найкраще. Звісно, правду чути ніхто не хоче, але, доню, тобі повинен хтось цю правду сказати.
— Мені ні ти, ні твоя правда не потрібна. Їдь, мамо додому.
— Ти мене виганяєш? — вона ошелешено дивилась, ніби не вірила в те, що почула.
— Я тебе прошу — йди. Бо інакше вже ніколи не буде спокою ні мені, ні Софійці.
Вона пішла, залишивши валізи просто на ганку. Жила якийсь час у родичів, жалілася всім, кому могла. Розповідала, яка я безсердечна, як її «на вулицю вигнали», як вона «виховала, виростила, а тепер стала нікому не потрібна».
Телефон мовчав, але я бачила: родичі обговорюють мене у соцмережах, перестали відповідати на повідомлення, відмовлялися приїжджати навіть на свята. Навіть Остап зник — мабуть, почувся винним, що відкрив мамі мою «таємницю».
Я залишилася лише з донькою. Без родини. Без підтримки. Але зі спокоєм у душі. Бо знала — вперше в житті я вчинила правильно.
І от сиджу зараз на кухні, дивлюся, як Софійка читає книжку, обійнявши нашого кота, і думаю, що щастя буває різним. Моє от таке, хай навіть для когось це не є хорошим.
Скажіть чесно: я хіба мала інший вибір? Ви б на моєму місці інакше вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
