— Люба, ти бачила, хто на під’їзді? — почула я голос чоловіка з передпокою.

— Тільки не кажи, що знову… — я втомлено опустила ополоник у каструлю, відчуваючи, як по спині пробігає холодок передчуття.

— Саме так. Твій двоюрідний дядько з родиною. Кажуть, проїздом, але валіз у них стільки, ніби вони збираються зимувати.

— Але ж ми домовлялися! Тільки цей вечір для нас. Ти обіцяв, що ми просто подивимося фільм і замовимо піцу!

— Сонечко, ну як я їм скажу «ні»? Вони вже біля воріт. Дядько допомагав моєму батьку, коли той тільки починав працювати. Це ж родина! Ти ж не хочеш, щоб про нас пішли недобрі чутки?

Я подивилася на накритий стіл, де стояли дві свічки. Вони так і не будуть запалені.

— Родина… — прошепотіла я. — А ми з тобою — ми ще родина чи просто адміністратори безкоштовного готелю з повним пансіоном?

— Не перебільшуй. Просто постав ще кілька тарілок. І, будь ласка, посміхнись. Вони ж до нас із відкритою душею.

Я посміхнулася. Але всередині мене щось тихо надломилося. Знову.

Все починалося настільки ідеально, що я подекуди боялася наврочити. Ми з Артемом знали одне одного ледь не з пісочниці. Наше кохання росло разом із нами, міцнішало рік за роком, і весілля стало логічним підсумком довгих прогулянок під місяцем.

Мої батьки, люди небідні та впливові, вирішили не розмінюватися на дрібниці й влаштували нам свято, про яке ще довго шепотілося все наше містечко.

Родина Артема — зовсім інша. Прості, щирі люди, які все життя пропрацювали на заводі, заробивши собі бездоганну репутацію чесних трудівників. Вони прийняли мене як власну донечку.

У Артема велика сім’я — четверо братів і сестер, де найменшому ледь виповнилося чотирнадцять. Я завжди захоплювалася їхньою згуртованістю.

Спершу ми винаймали невеличку оселю на околиці. Там було тісно, меблі пам’ятали ще минуле століття, але ми були неймовірно щасливі. Те помешкання було нашою фортецею.

Ніхто не приходив без дзвінка, ніхто не перевіряв, чи помитий посуд у раковині. Ми могли вечеряти о другій ночі або проспати до обіду в неділю.

Аж ось на першу річницю мої батьки зробили нам королівський подарунок — власний капітальний будинок у сусідньому районі. Величезний, із садом, світлими кімнатами та просторою кухнею, про яку я так мріяла.

— Це для ваших майбутніх дітей, — сказав тато, вручаючи ключі. — У місті дитині нічим дихати, а тут — простір, природа.

Ми були на сьомому небі. Артем швидко знайшов нову посаду з кращими перспективами, я теж влаштувалася на роботу в місцеву адміністрацію. Життя заграло новими барвами. Я з азартом обирала фіранки, розставляла вазони з квітами, створюючи той самий омріяний затишок.

За кілька місяців, коли останній цвях був забитий, а кожна полиця знайшла своє місце, ми вирішили скликати рідню.

— Треба віддячити всім, — казав Артем. — Нехай подивляться, як ми влаштувалися.

Гостей було стільки, що стіл довелося виносити на веранду. Прийшли всі: мої батьки, батьки чоловіка, численні брати, сестри, тітки та куми. Сміх не вщухав до світанку, музика лунала на всю вулицю.

Я, хоч і була не надто досвідченою господаркою, намагалася приготувати все найкраще. Мене хвалили, обіймали, бажали, щоб наш дім завжди був повною чашею.

Якби ж я знала, що ці побажання справдяться буквально.

Після свята ми насолоджувалися спокоєм лише два тижні. А потім двері нашого раю почали відчинятися з підозрілою регулярністю.

Першим приїхав старший брат Артема. Без попередження. Просто в суботу вранці, коли ми ще розраховували поніжитися в ліжку.

— Привіт, молодята! — вигукнув він, заходячи до вітальні з дружиною та двома дітьми. — Вирішили на свіже повітря вибратися, дітям на траві побігати хочеться. Ви ж не проти?

Звісно, ми не були проти. Я побігла на кухню готувати сніданок на шістьох. Потім — обід. Потім — розважати дітей, поки батьки відпочивали в шезлонгах. До вечора я почувалася так, ніби відпрацювала зміну в шахті.

Не встигли вони виїхати, як наступного тижня на порозі з’явилися мої батьки.

— Ми просто мимо проїжджали, — запевняла мама. — Привезли вам саджанці. Треба ж город до ладу приводити.

Вони залишилися на вихідні. Мама почала переставляти мої спеції на кухні, бо «так зручніше», а тато взявся повчати Артема, як правильно обрізати дерева. Ми знову не залишилися наодинці.

Далі все пішло по колу. Свекри, троюрідні сестри, друзі дитинства, які «випадково опинилися поруч». Наш будинок перетворився на вокзал. Люди приїжджали без попередження, часто пізно ввечері, впевнені, що ми завжди їм раді.

І ми були раді… спочатку. Але поступово ця радість почала змінюватися глухою втомою.

Я почала ловити себе на дивній думці: я хочу назад, у нашу тісну орендовану квартиру. Там було холодно взимку, але там ми належали одне одному. Тут, у цьому розкішному будинку, я стала обслуговуючим персоналом.

Одного вечора, коли чергова група родичів пішла спати в гостьові кімнати, ми з Артемом зачинилися у ванній — це було єдине місце, де нас ніхто не міг почути.

— Артеме, я більше не можу, — прошепотіла я. — Мені здається, я живу в гуртожитку. Я не можу вийти на кухню в халаті, бо там обов’язково хтось сидить. Я не можу приготувати те, що хочу я, бо треба догоджати гостям.

— Люба, ну що я маю зробити? — Артем втомлено потер перенісся. — Це ж наші найближчі. Вони люблять нас. Як я можу сказати матері чи брату, щоб вони не приїжджали? Це ж буде особиста образа.

Я помітила, що Артем став затримуватися на роботі. Раніше він летів додому, а тепер брав додаткові завдання, аби тільки не повертатися до оселі, наповненої чужими голосами.

Обстановка в домі ставала все важчою. Ми перестали обговорювати наші мрії, ми обговорювали лише меню на наступні вихідні та хто де спатиме.

Я ніколи не вважала себе супер-господаркою, але за цей час я навчилася готувати обіди на десять осіб за годину. Але чи приносило це мені задоволення? Жодного.

Одного дня приїхала тітка Артема, Тамара Іванівна. Жінка вона добра, але неймовірно балакуча.

— Ой, Оленко, — прицмокувала вона, куштуючи мій пиріг. — Тісто трохи тугувате. Треба більше масла додавати. І навіщо ти ці сучасні приправи купуєш? Від них тільки печія. От у нас у селі…

Вона говорила три години без перерви. Я слухала, кивала і відчувала, як у мене починає боліти голова. Мені хотілося просто тиші. Просто сидіти в кріслі з книжкою і щоб ніхто не питав, де лежать чисті рушники або чому в нас немає домашнього молока.

Я часто ставлю собі це питання. Можливо, зі мною щось не так? Можливо, я егоїстка, яка не цінує родинні зв’язки? Адже в нас такий великий будинок, стільки місця…

Але з іншого боку — де закінчується гостинність і починається використання? Мої батьки подарували нам цей будинок для нашого щастя, а не для того, щоб він став безкоштовним готелем.

Ми з Артемом почали віддалятися. Наші розмови стали короткими і суто побутовими.

Якось я спробувала натякнути мамі, що нам важко приймати гостей так часто.

— Мамо, ми з Артемом майже не бачимося наодинці. Можливо, наступного тижня ви не приїдете? Ми хочемо просто відпочити.

— Доню, ти що, нас виганяєш? — мама відразу змінила тон на ображений. — Ми ж для вас усе робимо. Я ж тобі допомагаю, прибираю, готую. Ти ж сама ще така недосвідчена в господарстві… Хіба ми вам заважаємо?

Зараз я сиджу на терасі, поки в будинку чути гомін голосів — приїхав молодший брат Артема з друзями. Вони розпалили мангал, сміються, обговорюють плани на вечір. А я почуваюся зайвою у власному житті.

Мені хочеться встати і сказати: «Будь ласка, залиште нас у спокої! Дайте нам прожити хоча б тиждень як звичайна молода сім’я!» Але слова застрягають у горлі. Я боюся поранити їхні почуття, боюся стати тією «поганою невісткою» чи «невдячною донькою».

Артем повернувся додому о дев’ятій вечора. Він пройшов повз галасливу компанію, лише коротко привітавшись, і зайшов до нашої спальні. Я пішла за ним.

— Артеме, ми маємо щось змінити. Інакше ми просто перестанемо бути чоловіком і дружиною. Ми станемо сусідами, які разом обслуговують родичів.

Він сів на ліжко і закрив обличчя руками.

— Я знаю, Олю. Я теж втомився. Давай поговоримо про це іншим разом.

Я просто розгублена і не знаю як мені бути далі. Підкажіть, як це спинити і залишитись у добрих стосунках із ріднею.

Головна кратинка ілюстративна.