Марта погано бачила з дитинства, тому батьки віддали її в інтернат для слобозорих дітей, не тому, що не любили, а тому, що така дитина потребувала більшого піклування, ніж могли дати сільські трударі, які днями трудилися в колгоспі, а ще ж треба було й свою господарку тримати.
Дитину забирали на вихідні і то не завжди, але Марта ніби все розуміла, поруч були люди, які були такі ж, як і вона. А батьки, завжди в роботі. Марта знала своє подвір’я, мов власні п’ять пальців і допомагала то води принести та живність напоїти, їсти дати. Хто бачив її в роботі, то ніколи б не сказав, що вона погано бачить.
Далі доля подарувала їй доброго чоловіка Івана, що став її очима та сенсом життя. Як вона мріяла про дитинку, щоб любити, щоб піклуватися, щоб життя завжди продовжувалося.
Наталочка з’явилася на світ сонячною дитиною. Ця звістка село просто розірвала, мовляв, сама така, то навіщо дітей на таку ж долю на світ приводити.
Як добре, що Марта не ходила на село і не чула тих слів, а Іван чув та мовчав і жодним словом не говорив дружині, що про їхню донечку кажуть люди. Не міг казати, коли бачив, як його жінка просто світиться біля немовляти, для неї її дитина була найкращою в світі.
Бажаючи зробити добро чи просто аби впхати свого носа, люди домоглися того, що прийшла комісія до Марти та постановила віддати дитину в школу спеціалізовану для таких дітей. Гірко їй було відпускати донечку, але зі свого досвіду знала, що, головне, аби рідні хотіли забирати додому якнайчастіше дитину, а вона хотіла. Кожної п’ятниці Іван їздив по дитину, а в понеділок відвозив.
Роки летіли, люди ростили власних дітей і різне випадало на їх долю – були діти й не дуже тямущі, деякі похворіли в зрілому віці, деякі стали недобрими людьми… Різне було в людей та не пхалася до них Марта, бо ясніла своєю сонячною дитиною, яка була і залишилася доброю та щирою.
Фото Ярослава Романюка.
