– Сорок років, хто б міг подумати, що я з тобою проживу. Але ти мені годила, нічого не скажу, тому маєш такого гарного чоловіка, – ось так він привітав маму.

Коли я виходила заміж, то мама мені тільки одне казала: «Не йди моїм шляхом» і це викликало в мене суперечливі відчуття, адже, скільки себе пам’ятаю, то тато завжди казав, що в молодості мама сама за ним бігала.

– Та ти сама мене хотіла, – казав він одне й те саме, лиш мінялася інтонація та привід.

Наприклад, коли він не хотів щось робити і ігнорував мамині прохання, а мама, в свою чергу, скаржилася, чого ж їй такий чоловік дістався, то він казав:

– Ти ж сама мене хотіла!

Коли були родинні застілля, то тато, перехиливши. Починав розповідати, як мама за ним бігала:

– Вона за мною бігала, куди я, туди й вона, – гиготів він.

Мама червоніла і починала виправдовуватися, що колись вони йшли чи не всією вулицею на фабрику працювати, йшли потемки, ні в кого не було ліхтарів, тому йшли гусаком за тим, хто йшов попереду.

Тоді хлопці й жартували – йшли прямо, а потім різко завертали і наступні летіли чи в корчі чи в кучугури.

– Потім всю зміну була в мокрих чоботах, – казала мама і голос її був геть не радісним.

Тому ви самі розумієте, як це так могло бути, що мама тут за татом бігала, а тут вже мене просить не повторювати її долю?

– Головне аби тебе любили. Дитино, а все інше, ти вже й сама знаєш, не маленька, – так вона мені казала перед весіллям.

Бо й вона соромилася щось конкретніше говорити і я соромилася слухати.

Йшли роки, мої батьки й далі жили разом, вже й сорок років минуло і тато на річниці так само гордо сказав тост:

– Сорок років, хто б міг подумати, що я з тобою проживу. Але ти мені годила, нічого не скажу, тому маєш такого гарного чоловіка, – ось так він привітав маму.

Коли гості розійшлися, я пішла допомагати їй збирати зі столу, батько вже хропів, мій чоловік був на вулиці з дітьми, на кухні були лише ми. Тоді я й побачила, що в мами очі червоні.

– Мамо, ви чого? Свято ж…

– Яке свято?, – буркнула вона, – Сорок років коту під хвіст… Казала я тобі доню аби ти не брала з мене приклад, аби не любила сильно, аби не догоджала занадто, аби не розчинялася в чоловікові, але не казала ніколи тобі правди. А правда в тому, що я собі на свою голову батька знайшла і вже сорок років спокутую ту свою закоханість…

Мама почала розказувати, що справді кохала батька першою чистою любов’ю. Тато красень і веселун мав багато претенденток, але звернув у вагу на маму і та була на сьомому небі від щастя.

– Він старший від мене на п’ять років, а я в такій родині строгій виховувалася. Він добре знав, чого від мене хоче, а я думала, що після такого вже й женяться. Він казав, що так я покажу чи його справді люблю. А потім він зник, уявляєш, як мені було? Поїхав на тиждень, ніби в відрядження з бригадою і ні словах, ні записки. Коли вернувся, то я його мало не в ноги благала на мені женитися, бо як я далі буду така? Хто мене заміж візьме. «Мені годити треба», – казав він мені, а я клялася, що те й робитиму, лиш хай посватає. На весіллі така була щаслива, весела, думала що мені гора з пліч впала, – гірко усміхнулася мама.

Через короткий час вона зрозуміла, що закоханість, як корова язиком злизала. Залишився лише обов’язок і вічні нагадування, що вона сама собі таке наробила.

Я не знаю, як мамі зарадити і чи й є на таке якась порада. а ви як гадаєте?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page