Чорно-сірою хмарою насунулися на країну темні часи з тривожними звуками й темрявою, коли на кілька годин вимикали світло.
У глибокому тилу, у віддаленому від міста невеликому селі, на вулиці, де проживали в основному немолоді люди, серед яких були найповажніші господарі в статусі прадідусів і прабабусь, гріх було скаржитись. Але довгими зимовими вечорами дошкуляла нудьга.
Спати ще не хотілося, читати, вишивати, плести при свічці чи ліхтарику – то не для їхніх очей. То й вирішили збиратися на посиденьки, як у них кажуть, погостини. І починалися розповіді, смішні й страшні, як коли.
Цього вечора страшними історіями ділилася наймолодша із гостей, але вже давненько як пенсіонерка, Орися, колишня ветлікарка, що й зараз ще бігала по селі, щоправда, вже не з такою швидкістю, як у молодості, допомагати корівці-первістці отелитися, поросятко чи телятко вколоти…
Всі вже наслухалися її розповідей про нічні виклики до худібки, коли по дорозі їй щось привиділося, щось причулося й налякало. Одні їй вірили, інші сміялися, казали, щоб дорожчу плату брала за страшно-шкідливі умови праці.
Цього разу Орися молодість свою студентську згадала.
– Коли я вчилася у Львові в парнокопитному інституті… – жінка не закінчила, бо слухачі розреготалися.
– То такі інститути бувають?
– То ми так наш зооветеринарний називали, – усміхаючись відповіла Орися, – смійтеся, смійтеся, зараз вам смішно не буде. Прийдеться дідові Петрові кожну молодицю додому провести, аби не боялася. А він у нас парубок бойовий, озброєний, від будь-якої чупакабри тростиною відіб’ється.
– Ой, Орисько, минулися часи, коли я міг молодиць водити, – захіхікав дідусь. – Розказуй вже, що там у великому місті таке страшне могло бути.
– Жила я ще з трьома дівчатами на квартирі. Тетяна Сергіївна, господиня ще працювала в бухгалтерії на автобусному заводі, була розлучена, дорослий син одружився та жив окремо. Коли ми після першого курсу були на канікулах, вона взяла до себе маму, яка почала хворіти й потребувала догляду.
В кінці серпня ми повернулися на квартиру і побачили господиню в жалобі. Вона сказала, що нема ще й місяця, як не стало іі мами Зіни. Звісно, ми поспівчували, говорили «Царство Небесне», «хай з Богом спочиває», але Тетяна Сергіївна сказала, що вона в Бога не вірить, щоправда, буркнула «земля їй пухом» і пішла в свою кімнату.
Мої співмешканки вірили у всяку містику, всього боялися, щось собі нафантазували, що чути якісь кроки чи стукіт паличкою, чиєсь дихання чи сопіння, ще й мене лякали. «То прийшла баба Зіна», казали. Я про себе думала, що нічого не боюся, бо в надприродне не вірю.
Наближався сороковий день після того, як не стало баби Зіни. Ми перед тим розговорилися з Сергіївною про її маму, чим хворіла, чому пішла передчасно, в 70 років, роздивилися світлини в альбомі, на останньому фото вона була з тростиною.
Жінка сказала, що в мами були хворі легeні, вона все життя дуже багато куpила. Дівчата пожаліли, що запропонували господині, щоб її маму разом пом’янути. Вона здивувалася, чому сороковий день такий важливий, чому не 30 днів, тобто місяць. Але що візьмеш з неї.
Сороковини припадали на п’ятницю. В цей день у нас було чотири пари. Додому цього тижня ми не їхали. Запланували піти в кіно на «Фантомаса». На останній парі лекцію читав професор, який мав звичку зажмурювати очі. Розповідав він цікаво, але таким голосом, як робот без емоцій, що можна були заснути.
То щоб цього не сталося, щоб не захропіти, студенти по одному, тихенько, почали з аудиторії виходити. Подружки мене агітували також втекти, щоб перед походом у кіно встигнути навести марафет. Я відмовилася, хотіла все за професором законспектувати, а в кіно йти, не повертаючись у квартиру, бо я файна й без марафету. Дівчата образилися й сказали, що підуть без мене.
Тому я додому вже й не спішила, сама йти на «Фантомаса» не хотіла, заходила в магазини, в парфумерному купила дуууже дефіцитні духи «Być może» і була така щаслива навіть без улюбленого актора Луї де Фюнеса.
Прийшовши додому, перед дверима квартири побачила трьох страшенно переляканих, на лиці сполотнілих, змерзлих від осіннього холоду подружок. Кажуть: «Баба Зіна приходила». Я навіть не сумнівалася, що вони цілком серйозно говорять, але чомусь зовсім не боялася.
Зі мною дівчата осміліли, ми разом зайшли до квартири. Наша кімната була сива від диму. Я стала шукати джерело того задимлення. Ніде нічого не тліло. Ми повідчиняли вікна й двері на балкон. Я почала думати, що то дим із іншої квартири. Ми опустилися поверхом нижче, потім піднялись на вищий. З-під жодних дверей не було чути запаху.
Поки Тетяна Сергіївна не повернулася з роботи, чого тільки я не говорила, щоб заспокоїти дівчат: що то господиня із співробітником приходила, що син її був. Коли господиня прийшла й сама ніби дивувалася, звідки дим, і синові телефонувала, сказав, що не приходив.
Я хоч і сумніви мала, що хтось із них неправду говорить, але страх мене пробирав все сильніше, що то була гостя із потойбіччя.
– І більше не приходила баба Зіна, – з насмішкою запитав дід Петро.
– Не знаю, – сказала Орися, – ми поміняли квартиру. Але я й дотепер не знаю, що думати. А як гадаєте ви, чи відпускав хтось із того світу бабу Зіну в квартирі покуpити?
