— Спадок? — Артем примружився, розглядаючи папери в моїх руках. — І що там такого?

— Бабусин будинок у селі, — я обережно склала документи назад у теку. — У Рижавці.

— У Рижавці? — перепитав він із легкою насмішкою. — Це що, та стара хата на краю села? У всіх спадок — квартири в місті, а тобі дісталася якась халупа.

— Я її відремонтую, — твердо відповіла я.

— Та ну! — Артем розсміявся. — Ти бачила, в якому вона стані? Там же дах наскрізь дірявий!

— Підлатаю.

— На які гроші? — він скептично похитав головою. — Знаєш, скільки це коштуватиме? Мабуть, 100 000 гривень, якщо не більше.

Я зітхнула, але не відповіла. У цей момент двері відчинилися, і до квартири без стуку увійшла Соломія, Артемова сестра.

— Про що сперечаєтесь? — запитала вона, скидаючи черевики в передпокої.

— Та от, моїй Олені дісталася якась розвалюха в спадок, — хмикнув Артем. — І вона ще й ремонтувати її зібралася.

— Та хата в Рижавці? — Соломія сплеснула руками. — Олено, ти серйозно? Я туди якось проїжджала — там паркан ледь стоїть, вікна перекошені, підлога напевне прогнила!

— Усе можна полагодити, — тихо, але впевнено відповіла я.

— Полагодити? — до розмови долучилася Галина Іванівна, наша свекруха, що зайшла слідом за Соломією. — Оленко, та хто той будинок купить? Навіщо він тобі? Тільки гроші викинеш, та й усе. Хіба ти справді хочеш ту руїну ремонтувати?

Я мовчки дивилася на них. Вони стояли півколом, із однаковими поблажливими усмішками. «Нічого, — подумала я. — Ви ще побачите, що з цього вийде».

Наступного дня я вирушила подивитися на свій спадок. Старий автобус повільно торохтів розбитою дорогою через поля й переліски. З вікна я першою помітила покосжений дах — будинок стояв на самому краю села.

— Приїхали, Рижавка! — оголосив водій.

Скрипнула хвіртка. Я ступила на зарослу стежку. Будинок виглядав занедбаним: темні вікна з облупленою фарбою, дах, що провалився місцями, трухляве ґанок. Але в ньому було щось рідне, тепле, наче шепіт бабусиних казок із дитинства.

— Доброго дня, сусідко! — гукнув чоловічий голос.

Я обернулася. Біля сусіднього паркану стояв літній чоловік із сивою бородою.

— Добрий день, — відповіла я.

— Я Григорій Іванович. Вашу бабусю добре пам’ятаю, світла була людина. А ви, значить, онука?

— Так, я Олена. Будинок мені дістався.

— І що плануєте з ним робити? — він пильно глянув на мене.

— Ремонтувати буду.

Григорій Іванович усміхнувся в бороду.

— Роботи там море. Дах насамперед лагодити треба, бо все протікатиме. І підлога в багатьох місцях прогнила.

— Потихеньку впораюся.

— Ну-ну, — він доброзичливо кивнув. — Якщо що, звертайтеся. Підкажу, як і що.

Того ж вечора я сіла за стіл із калькулятором і блокнотом. Моя зарплата була скромною — 12 000 гривень на місяць, але стабільною. Якщо економити, можна назбирати на матеріали. Артем зазирнув мені через плече.

— Знову ту свою халупу плануєш? — запитав він із насмішкою. — Кинь цю дурну затію.

— Не кину. Це бабусин будинок.

— І що? Бабусі вже немає, а ця хата тільки гроші тягнутиме. Краще б путівку на море взяла.

— Це мій спадок, і я сама вирішу, що з ним робити.

Артем лише знизав плечима.

— Твоя воля. Але знай, я в це діло ні копійки не вкладу.

Я почала з даху. Взяла відпустку, купила руберойд і дошки за. Григорій Іванович підказав. кого можна попросити про допомогу, робітники правильно настелити покриття й укріпили крокви.

— А ти молодець, Олено, — казав він, спостерігаючи, як я допомагаю працівникам. — Не кожен за таке візьметься. От мій син у місті тільки й робить, що за комп’ютером сидить, а ти он — дах лагодиш!

— Дякую, — усміхнулася я. — Бабуся вчила, що руки боятися не мають.

Дах забрав майже місяць. Потім я взялася за вікна — міняла старі рами на нові, на металопластик грошей не було, тож місцевий майстер лагодив бабусині дерев’яні. З кожної зарплати відкладала 3000–4000 гривень. Довелося взяти кредит на 50 000 гривень, щоб прискорити ремонт.

Соломія приїхала, коли я фарбувала новий паркан.

— Справді взялася за ремонт? — здивувалася вона, оглядаючи свіжопофарбовані дошки. — І навіщо? Ти ж тут не житимеш.

— Приїжджатиму на вихідні.

— Аж за 40 кілометрів? — Соломія скептично скривилася. — Краще б машину купила чи в Туреччину з’їздила.

Я мовчки продовжувала фарбувати. Такі розмови вже стали звичними. Будинок поступово змінювався. Новий дах, міцні вікна, охайний паркан.

Усередині я здерла старі шпалери, вирівняла стіни, перестелила підлогу. Викупила меблі у жінки із села, що виїжджала. Витратила аж 10 000, але мала і кухню і два дивани з кріслами, та ще й шафу. Так не нове, не можне, але міцне і своє.

Навесні розбила город, посадила квіти. Сусіди вже віталися привітно, цікавилися, як просувається ремонт. Григорій Іванович радив, як доглядати за садом.

Галина Іванівна приїхала без попередження, коли основні роботи були завершені.

— Ого! — тільки й сказала вона, оглядаючи світлу кімнату з новими шпалерами й гарними фіранками. — А тут затишно вийшло.

— Так, вийшло, — спокійно відповіла я. — І город є, і клумби.

— А може, ти мені цей будинок віддаси? — раптом запропонувала свекруха. — Я б тут на пенсії жила, городом займалася. А вам із Артемом він же не потрібен, ви в місті працюєте. — Вона спробувала зазирнути мені в очі. — Віддай мені цей дім, Оленко, тобі він ні до чого!

Я аж розгубилася від такої нахабності.

— Що значить віддам? Це мій будинок.

— Ну як твій, — Галина Іванівна змахнула рукою. — Ти ж тільки відремонтувала. Я тобі за ремонт заплачу, скажімо, 30 000 гривень.

— Ні.

— Як це ні? — обурилася вона. — Я ж мати твого чоловіка! Як ти можеш мені відмовляти?

— Легко. Це мій дім, і я його не віддам.

Через тиждень Галина Іванівна повернулася. Цього разу з Соломією та двома подругами.

— Олено, ти подумай, — почала вона з порога. — Навіщо тобі цей будинок? Я б тут і город розвела, і квіти посадила.

— Галино Іванівно, я вже сказала — ні.

— Яка ти невдячна! — обурилася свекруха. — Я тебе як дочку прийняла, а ти!

— Як дочку? — перебила я. — Ви ж сміялися, коли я почала ремонт. Усі сміялися. А тепер будинок вам сподобався?

— Ми не сміялися, — втрутилася Соломія, червоніючи. — Ми хвилювалися, що ти гроші дарма витратиш.

— Справді? — я глянула їй у вічі. — А хто казав: «У всіх спадок як спадок, а тобі халупа дісталася»?

Соломія відвела погляд.

— Гаразд, — несподівано спокійно сказала Галина Іванівна. — Я все одно на пенсії. то буду тут із тобою жити. така краса, а в місті так спекотно.

— Ні.

— Тобто навіть на гостину не запросиш? – ображено кинула свекруха.

Здаватись так просто вона наміру не мала і почала діяти. Спершу телефонувала щодня з «вигідними пропозиціями». Потім скаржилася Артемові, що я, мовляв, зовсім совість втратила, матері рідній будинку шкодую.

— Уявляєте, — розповідала я Григорію Івановичу, — учора запропонувала мені 50 000 гривень за будинок. Каже: «Ти ж у кредит влізла, я тобі його закрию».

— А ти що? — сусід уважно слухав.

— Що я? Це бабусин дім. Я його для себе робила, не для продажу.

— Молодець, — кивнув він. — Тримайся свого. А то знаєш, як буває: спершу сміються, а потім заздрять.

Перед Новим роком Галина Іванівна з’явилася знову.

— Донечко, а де ключі від будинку, я гостей на Новий рік запросила, — заявила вона з порога.

— Що? — я не повірила своїм вухам.

— Ключі де, питаю?. Гості вже внизу чекають, із сумками.

— Ви при своєму глузді? Як можна запрошувати людей у чужий дім?

— Чому чужий? Ми ж одна сім’я!

— Ні, Галино Іванівно. Ми не одна сім’я. І гостей мені в домі не потрібно.

— Олено, там мама із кумами під під’їздом чекають, – зайшов чоловік до кімнати. – Де ключі. я винесу?

— Сказала їй і кажу тобі: ніяких ключів. В мене не запитували ні довзолу . ні згоди на те. аби запрошувати когось у мою хату. Повторю ще раз: я нікого туди впускати наміру не маю.

— Слухай. не перегинай, а! – раптом почав чоловік, – ти глянь, яка пані, прям маєток у неї відбирають. Стара хатинка у селі на дві кімнати. а гонорися так, ніби палац в оренду здаєш. Що вони там зроблять за тих два тижні. дай людям відпочити нормально.

— Я до чого і до чого їх відпочинок. Ти правий, не палац, але з якогось щастя всім він треба. То моя хата і я її сама до ладу привела. Ні ти, ні твоя мама нічим мені не допомогли. хіба насміхались. Чи ти забув, як розділив бюджет на час ремонту, аби я бува твоїми грішми не робила ремонт і не з’їла зайвого? Твоя мама отут із тобою разом сміялась коли питала чим я замасюю дірки в стінах, бо ви десь чули, що для того гній треба і глина. А тепер раптом як усе моїм коштом і руками зроблено вже й відпочити дай? То які питання тепер до мене? Придбай таку хатинку, там їх повно в селі, доведіть до ладу своїм коштом і своїми силами і віддавайте ключі кому хочете, а до мене вам зась.

Напевне,наші стосунки із чоловіком вже давнео мали тріщину, та я того не помічала. Після того випадку ми майже не розмовляли. Роздільний бюджет, постійна мовчанка, нічого спільного. Квартира у нас була в оренді, окрім штампу у паспорті нас по-суті нічого не об’єднувало.

Нині я живу у бабусиній хаті. Придбала авто на роботу їжджу із села. ;0 кілометрів то не так і багато. Розлучилась і ні про що не шкодую. Так я не заміжня, так, дім не палац, але саме тут у цій тиші я знайшла щастя і ні про що не шкодую.

Хіба я була не права?

Головна кратинка ілюстратвина.