“На двадцять шість марок здоби накупили! Цікаво, хто це у вас там все поїдає?! Для директора водокачки і то стільки не замовляють! А вже у них в сім’ї люблять поласувати – кому-кому, а мені це добре відомо!”
Я прасувала простирадла, а моя найкраща подружка Наталка з виразом читала вголос книгу, яку тато приніс напередодні ввечері – «Тім Талер, або Проданий сміх». Наташка відірвалася від книги і з подивом запитала:
– А хіба у водокачки буває директор?
Тут потрібно сказати наступне. У нашому місті всі називали «водокачкою» водорозбірні вуличні колонки. Причому так говорили і дорослі, і діти, і навіть думки не було, що водокачки це щось інше (далі так і буду називати колонки водокачки, добре?). Тому питання подруги було мені зрозумілим.
Я знизала плечима:
– Може, це спеціальні водокачки якісь?
Наташка продовжила читати, дійшла до місця, де Тім грозить «пограбувати директора водокачки» і в серцях закрила книгу:
– Ні, я не можу далі читати, поки не зрозумію навіщо водокачкам директор і чому він багатий?
Ми відкрили енциклопедію, але там слова «водокачка» не було. Ми почали дзвонити всім підряд – однокласникам, родичам і навіть на роботу батькам.
Допоміг тато. Ні, він не переконував, що ми помиляємося з приводу водокачки, він сам вважав, що “водокачка = колонка”. Він пояснив легко і просто:
– Діти, це книга написана німецьким письменником. У них там водокачки приватні, тобто належать не державі як у нас, а окремій людині. Ось він і наживається на інших людях, яким потрібна вода.
Таке пояснення ми прийняли беззастережно, що з цих буржуїв візьмеш! І навіть перейнялися великою теплотою до хлопчика, який бажає «пограбувати директора водокачки». Наташка досиділа у мене допізна, поки ми не дочитали книгу, потім за нею прийшов дідусь.
Ми жили в невеликому селі, але поруч був великий район з дерев’яними будинками. Навіть двоповерхівки там були частково впорядкованими, тобто було централізоване опалення, а всі зручності, в тому числі питна вода – на вулиці. На весь район була одна «водокачка», нерідко там збиралася черга, район був досить великий. Ми з Наташкою часто проходили повз і дико заздрили, коли в спеку діти запросто могли підскочити і пити прямо з крану. Нам це суворо заборонялося, і мені, і подрузі дозволяли пити тільки кип’ячену воду.
В одному з кам’яних будинків жив наш однокласник Едик. Був він хлопчик рослий, здоровіший від всіх в класі, мав величезні кулаки і дуже задерикуватий характер. Ім’я своє він дуже не любив, якщо хтось поруч з ним сміявся, то міг запросто заробити по носі: Едику весь час здавалося, що цей «хтось» римує його ім’я (не буду говорити як, всі і так зрозуміли). Правда, дівчаток він не ображав, адже ми, підлабузницьки, називали його виключно Едичок або Едюня.
І ось цей самий Едик унадився ходити в самий центр району. Наташка запевняла мене, що він закохався там в Анжелку, і ходить туди подивитися на об’єкт зацікавленості. Так це було чи ні, не знаю, але факт, що Наташка завжди була романтиком і запросто могла це придумати. Втім неважливо чому, але Едик знаходився там до пізнього вечора. Коли зустрічав бабусь з відрами, які йшли до водокачки, він у них ці відра відбирав, говорив: «Чекайте, я зараз» і сам йшов за водою – як я вже говорила, він був хлопчиком сильним. Начебто хороший вчинок?
Так, але при цьому він розпихав хлопчаків, які стояли в черзі, і набирав воду першим. Сперечатися з ним ніхто не наважувався, а потім якось звикли: побачивши Едика, хлопчики самі розступалися і без звуку пропускали його вперед. Якось цю картину, проходячи повз, побачили ми з Наташкою. Вона штовхнула мене в бік і кивнула в бік Едика:
– Дивись! Директор водокачки!
Ті, хто стояли в черзі, хлопчаки почули і тут же підхопили:
– Директор водокачки!
На загальний подив, Едику прізвисько сподобалося. Вже краще бути «директором водокачки», ніж римою до імені «Едик»! Іноді він сам вставляв своє нове прізвисько в розмовах і навіть, як нам здавалося, трохи пишався.
Взимку у нас дуже холодно. Водокачки восени утеплювали, щоб вони не перемерзли, інакше все, кранти. Ось і районну теж утеплили і більше половини зими вона працювала без особливих проблем. Едик так і продовжував допомагати тутешнім бабусям, з деякими так подружився, що вони навіть не виходили на подвір’я, він сам забігав до них за відрами. І ось якось лютневим днем Едик вкотре прийшов по воду, а там люди зібралися – замерзла-таки! Один чоловік притягнув з дому сухе пальне, пам’ятайте, такі кругленькі таблетки? (Тато їх підпалював, коли потрібно було обпалити качку або курку після общипування). Так ось, чоловік спорудив щось типу підігріву, утеплювач зірвав, щоб не загорілося і підпалив. Ніхто його чомусь не зупинив, може, вже робили так, не знаю. Вода пішла, всі задоволені стали набирати. Утеплювач ж ніхто назад прикріпити не здогадався (або не захотів). Настав вечір, Едик вже прямував додому. І ось тоді водокачку рвонуло. Поруч були хлопці, що катаються з імпровізованої гірки (водокачки завжди робили на височині, а пролита вода швидко схоплюється і перетворюється в лід), пара дівчат, які прийшли за водою і йде повз Едік.
Побачивши, що його улюблену водокачку практично розірвало навпіл, а з нижньої її частини б’є вода, Едик не роздумував. Він відібрав невелике цинкове відро у однієї з дівчаток, накрив ним трубу і сів зверху. Здивованим хлопчакам він крикнув, щоб покликали дорослих. Коли прибігли люди, Едик замерз ґрунтовно – він же промок, але все одно, сидів і не рухався. Його зняли з труби, приїхала «швидка допомога» і відвезла хлопчика в стаціонар.
Ми приходили відвідувати його, він ніяковів, але із задоволенням слухав оди на свою адресу. Коли його хтось запитав, навіщо він так вчинив, адже це було дуже небезпечно, Едик відповів просто:
– Навіщо-навіщо. Я ж все-таки директор водокачки!
В клас він більше не повернувся, довго нездужав, а влітку вони всією родиною поїхали на постійне місце проживання кудись в ближче до Києва.
У серпні цього року Наташка приїжджала в гості. Вона розповіла:
– Пам’ятаєш Едика? Уявляєш, я його знайшла в соціальній мережі. Такий огрядний став, поважний, про таких кажуть «змужнів». Але справа не в повноті і поважності, а в місці його роботи! Знаєш ким він працює? Ось вгадай з одного разу, – подруга хитро примружилася і засміялася, – Директором «Водоканалу». Виявляється, не дарма ми його прозвали колись директором водокачки!
Автор: Natalya Khikhidna.
Фото – ілюстративне(pexels).