Я й не зрозуміла коли Ольга встигла те все зробити. Ми ж по-сусідству живемо, мої вікна у її двір виходять. Ніби, як на долі одне в одного.
Я точно знала, коли вона прокидалась і о котрій лягала. Мені чутно було навіть, як вона у своїй хаті з дітьми балакає, тож думала, що все про цю людину мені відомо.
А тут, заходжу до неї на подвір’я а мені на зустріч незнайомець:
— Я вас слухаю. – каже мені. – Чого ви хотіли?
Я й стала.
— Ой, а Оля не попереджала, що в неї гості будуть, – кажу розгублено, – А ви ким їй доводитесь?
— Ніким, – каже той, – Я власник будинку. Приїхав підготувати дім, тут батьки мої житимуть.
Мені й мову відняло, бо я такого зовсім не очікувала. Спершу думала – жартує. Однак, коли зрозуміла, що жартів там немає, мені аж зле стало. От тобі і “повік буду вдячна”.
Оля мене знайшла через соцмережі. Рідна сестра мого першого чоловіка. Ми втратили зв’язок одразу після того, як я від Макара пішла.
Розлучались ми із ним дуже не гарно, та й свекруха там вмішалась, ділила і ложки, і сірники з крупами, тож із тією сім’єю я нічого спільного мати не хотіла зовсім.
Спершу я Олі відповідати наміру не мала, але потім в душі сама над собою посміялась: ні свекрухи, ні Макара на цім світі давно немає.
Та й Оля під час тих подій ще дитиною була малою. Зараз їй 37, то вона мені точно нічим не завинила. Почала таки із нею спілкуватись.
Спершу, то були такі собі безневинні привітання зі святами, переписка ні про що: погода, новини, обговорення покупок. Якось я так втягнулась, що вже щоденно з нею спілкувалась.
А потім, десь за рік, Ольга приїхала до мене на поріг несподівано. Вона була не сама а з усіма своїми дітьми, а їх у неї 5-ро:
— Ларисо, виручай, – хлипала вона, – Ти пробач що от так, без попередження і такою компанією. Я інакше не могла. Тільки ти із близьких в усьому світі і лишилась. Бачиш як життя обернуло – нема куди податись, хоч під паркан іди з дітьми.
Ну звісно, я їх усіх прийняла. Дім у мене великий, умови такі, що всі розмістились із комфортом. Нагодувала напоїла, поплакала із Ольгою, бо доля в неї після того, як матері не стало і справді не легка.
— Чоловіка лиш у суботу відспівали, – хлипає вона, – а вже сьогодні зранку мама його прийшла і виставила мене із того дому. Бачте, ми ж не одружені були, діти не його, а той дім їй належав. Ніякого жалю: “Я тобі не рідня, йди туди звідки прийшла”. А те, що я мамину хату продала аби в тім домі ремонт зробити? Де нам усім тепер жити?
Оля в мене два місяці жила. Дуже добра, хазяйновита і скрізь мені допомагає:
— Дітям до школи треба, – каже одного дня, – Як бути, я не розумію. У тебе жити ми вічно не можемо, і так дякую що прийняла і не женеш. Житло нам своє треба. Я б і на заробітки поїхала, так діти ж.
Ситуація і справді була безвихідна у неї. 5-ро дітей найстаршому із яких лиш 11. Ні про яку роботу і мови не могло бути, бо я добре бачила, що тим дітям мама треба.
От тоді я й прийняла рішення придбати Олі будинок що поруч мене на продаж виставили. Я ж на заробітках була 10 років. Гроші розійшлись звісно, та й дітей у мене двоє, хай і дорослих, але 5 тисяч євро у мене лежало “золотим” запасом.
Глянула я на ту купку і вирішила, що ніякий запас не вартий, аби оці дітки жили от так – без свого власного дому. Та й Оля стала мені як рідна сестра. Тож навіть не думала.
Документи я одразу на Ольгу оформила, аби не було ніяких питань. Все ж я хоч і повна сил, але не молода. Якщо що, хоч і добрі в мене діти, та хотілось, щоби Ольга більше ніколи світом не блукала.
Все ми оформили, і землю, і будинок, зробили ремонт, я меблі які свої віддала у той дім, що придбала у подарунок, бо ж 5 дітей. І ліжка треба, і шафи, і килими, і люстри.
Оля коли заїжджала, то слізьми умивалась. Дякувала, казала, що повік мого добра не забуде.
— Скільки житиму, скільки добро твоє пам’ятатиму. Ти ж мені як мама рідна, як сестра.
Так ми собі 2 роки і прожили по-сусідству. Оля новий будинок обживала, діти на два двори бігали. Якось ми були як сім’я справжня, бо не було між нами ні “твого”, ні “мого”, а все спільне.
Вечеряли разом і обідали. Як на город, то вдвох. То у мене, то в неї що зробимо. Я їй і картоплі дала посадити і слоїки аби урожай на зиму у погріб спустити.
Думала я собі, що все про Ольгу знаю, та от не вгадала. Бачте, поки я у хмарах собі літала, то Ольга хату продала швидко. З ремонтом і з меблями, та ще й урожаєм що у погребі був складений у наш час вона її за 12 тисяч євро швидко збула.
— А в батьків нічого не лишилось. – каже мені сусід новий. – Ми так зраділи, що з усім віддають, ще й зручності у будинку.
Ольга мене скрізь заблокувала і номер свій старий узагалі вимкнула. Лиш через рік мені донька скинула посилання на її новий профіль у Норвегії вона нині.
Що я їй писала, а та знову мене у чорний список:
— Яке вам діло як я живу. Подарували дім то він мій став, як хотіла то так і розпорядилась. І не руште мене більше.
Дивлюсь я на хату сусідів і все себе картаю: ну от воно мені було треба? Прожила до 60 років а так і не зрозуміла у цім житті нічого.
Маючи двох дітей придбати дім незнайомці за всі свої гроші. Ну от скажіть – розум є?
А Ольга? О, як можна жити спокійно після такого вчинку? Ще й вважає, що нічим не завинила.
Головна картинка ілюстративна.
