Маргарита Степанівна стояла біля вікна і дивилася, як її син з невісткою сідають в машину. Ілона емоційно жестикулювала, а Павло мовчки відкривав машину, опустивши голову. Машина не відкривалася і Ілона трималася за ручку, обличчя її було невдоволене.
Павлові рухи були нервовими, рвучкими. Маргарита Степанівна знала цей стан — так він поводився завжди, коли не міг суперечити дружині, але всередині в нього все клекотіло від безсилля.
У свої сорок років Павло так і не навчився бути головою власної родини.
Його життям керувала Ілона, як філією банку в якому працювала.
Жінка відійшла від вікна, вони поїхали, але розмова все ще стояла перед її очима.
— Ми вже все обговорили. Народити другу дитину — це наше спільне рішення. Медицина зараз дозволяє все, — говорила Ілона своїм звичним тоном.
Маргарита Степанівна зітхнула. Не треба було казати їй цього, але вона мусила, бо ще раз це все пройти сили не мала.
— Спільне рішення? Ви ставите мене перед фактом. Тепер ти хочеш повторити це, коли мені вже за шістдесят?
— Нічого не станеться, чому ви думаєте, що я не справлюся? Я банком керую.
І тут би їй промовчати, але вона вперше сказала невістці в очі все, що було її правдою. От вони й грюкнули дверима, а на прощання невістка сказала:
— Артем виріс прекрасною людиною. І я вдячна вам. Але цього разу ми наймемо професійну допомогу. Але й до вас ставлення буде відповідне.
Вони вискочили з квартири, син так у не став на її захист. Добре, що вдома не було Артема, вона не хотіла аби він це чув, аби ставав на чийсь бік.
Подружжя приїхало додому і Павло наважився продовжити розмову.
— Ти впевнена, Ілоно? Мама слушно каже, що в такому віці це… ну, ризиковано.
— Твоя мама застрягла у минулому столітті, — відрізала Ілона, не повертаючи голови. — Зараз інші технології. Я не збираюся кидати банк через декрет.
— Вона просто переживає. Хто буде з дитиною?
— Хтось буде. Світ не зупиниться.
Павло зітхнув. Він звик поступатися. У їхньому домі голос дружини завжди був важливішим, бо саме вона обирала курорти, машини та школу для старшого сина. Артем, якому вже виповнилося шістнадцять, взагалі рідко бував удома. Він змалку жив у бабусі, Маргарити Степанівни. Так було зручно для всіх.
Ілона вийшла на роботу, коли Артему було пів року. Її мати не могла допомагати з дитиною, жила в іншій області. А от свекруха засукала рукави та звільнилася з роботи, лиш би молодим допомогти.
Спочатку батьки ще забирали сина на вихідні, а потім перестали, щоб дитину туди-сюди не смикати, коли ж він пішов у садочок, то взагалі й мови не було аби забирати до себе, у них було своє життя, де дитина лише заважала.
Свекруха вклала душу в онука, він був центром її світу і вона пишалася тим, яким розумним та всесторонньо розвиненим вона його виростила.
Проте, коли невістка заявила, що чекає дитину, вона й миті не сумнівалася, що все знову впаде на її плечі. Але тієї сили вона вже не мала.
Невістка дотримала свого слова – вона викреслила свекруху з життя на всі ці місяці. Заходив лише Павло та Артем.
Проте, Маргарита Степанівна приїхала на виписку з ввічливості. Вона мовчки дивилася на сина, який ніяково тримав згорток, і на невістку, що вже перевіряла пошту в телефоні.
— Я допоможу перші кілька днів, — сказала Маргарита Степанівна, заходячи у квартиру. — Але, Ілоно, я попереджала. Моїх сил на другу дитину не вистачить. Я Артема на ноги поставила, поки ви кар’єру будували.
— Ми впораємося, — сухо відповіла Ілона. — Павле, прибери сумки.
За тиждень квартира перетворилася на хаос. Ілона звикла керувати відділом, де всі виконували накази. Маргарита Степанівна мовчки мила пляшечки, прасувала пеленки й бачила, як син ховається від плачу в гаражі або затримується в барі.
— Я повертаюся в банк з понеділка, — оголосила Ілона під час вечері.
— Дитині три місяці, — Маргарита Степанівна відклала виделку.
— Ти навіть не спробуєш бути мамою цього разу, — тихо сказала свекруха, піднялася і пішла до дверей. — Павле, я буду в себе. Якщо Артем захоче — нехай заходить.
Спочатку Ілона лютувала, вона розуміла, що краще за свекруху маля ніхто не догляне, але та її заувага про «бути мамою», вона її не могла стерпіти. Вона і є мама!
– Ми наймемо няню, – сказала чоловікові і так і зробила.
Няня, жінка з приємним голосом на ім’я Людмила, з’явилася в понеділок о восьмій ранку. Ілона відчула полегшення.
Робота була зрозумілою, логічною, передбачуваною. Дитина ж була джерелом постійної тривоги та втоми.
Того вівторка Ілона звільнилася раніше. Керівництво банку було задоволене її результатами, і вона відчувала піднесення. Підходячи до свого під’їзду, вона побачила синю коляску. Таку саму, яку вони купували за шалені гроші в елітному бутику. Поруч на лавці сиділа жінка в темному пальті, схиливши голову над телефоном.
“Дивно, — подумала Ілона. — Людмила мала бути в іншому сквері”.
Вона відчула раптовий порив. Їй захотілося показати самій собі, що вона — дбайлива мати. Вона підійшла до коляски, усміхаючись своїм думкам. Малюк всередині ворушився. Він був одягнений у такий самий синій комбінезон, який вона бачила вранці на пеленальному столику.
Ілона нахилилася. Вона простягнула руку, щоб погладити дитину по щоці.
— Привіт, маленький… — почала вона.
— Ви що коїте?! — різкий, майже тваринний крик змусив її здригнутися.
Молода жінка, яку Ілона спочатку не впізнала, підскочила до неї. Вона буквально вирвала ручку коляски з-під рук Ілони й відштовхнула її плечем.
— Відійдіть від моєї дитини! Ви нормальна взагалі? Хто ви така?!
Ілона завмерла. Її мозок гарячково намагався обробити інформацію.
— Це мій син… Денис… — пробурмотіла вона, дивлячись на розгнівану дівчину.
— Який Денис? Це мій Сашко! Подивіться на нього, жінко! Ви що, п’яна серед дня?
Ілона втупилася в обличчя немовляти. Великі сірі очі дивилися на неї з цікавістю, але в них не було нічого знайомого.
Вона дивилася на ніс, на лінію губ… і раптом усвідомила страшну річ. Вона не впізнає власного сина. Вона не знає, чи такий у Дениса розріз очей. Вона не пам’ятає, як виглядає її дитина без шапочки.
— Пробачте… я… — Ілона почала задкувати.
Холод, який вона так довго ігнорувала, нарешті просочився під шкіру. Вона стояла посеред двору, а навколо крутилася земля. Їй здалося, що вона впала в глибокий колодязь. Вона не просто переплутала коляску. Вона загубила саму себе.
Вона кинулася у під’їзд, ледь не збиваючи сусіда. Руки тремтіли так, що вона тричі не могла вставити ключ у замок.
— Людмило! — закричала вона, вриваючись у квартиру. — Людмило!
Тиша. Тільки цокання годинника на кухні. У квартирі пахло чистотою і дитячим порошком, але було порожньо. Ілона кинулася до дитячого ліжечка — воно було порожнім. Вона відкрила шафу — комбінезона не було.
Ілона почала дзвонити Павлу, але той не брав слухавку — знову був на якійсь зустрічі.
Вона побігла на вулицю, оббігала весь район, але ні няні, ні коляски. Вона набрала поліцію.
— Я не знаю… я була на роботі. Я бачила коляску на вулиці, але то був не він. Я не знаю, де мій син!, – розповідала вона патрульним, які записували свідчення.
– В чому був одягнений хлопчик? Особливі прикмети є?
Ілона не могла нічого сказати, вона навіть не купала сина, тільки давала пляшечку на ніч по черзі з чоловіком…
Поліція знайшла няню за двадцять хвилин. Людмила спокійно гуляла в дальньому кінці міського парку. Коли її оточили патрульні, вона ледь не впустила телефон від несподіванки.
— Що сталося? Я виконую свою роботу! — обурювалася жінка, поки поліцейські перевіряли документи.
Коли Ілона і Павло прибули на місце, Денис спав. Він був ситий і сухий. Людмила дивилася на Ілону з сумішшю презирства та подиву.
— Ви влаштували це шоу, бо я не почула телефон через вітер? — запитала няня, передаючи дитину батьку, бо Ілона боялася навіть протягнути руки.
— Ви не відповідали дві години! — вигукнув Павло.
— Я була в парку, як ми й домовлялися. Але знаєте що, пані Ілоно… — Людмила почала збирати свої речі з сумки на колясці. — Я працювала в багатьох сім’ях. Але вперше бачу матір, яка не хапає сина на руки, коли приходить додому. Я більше у вас не працюватиму. І знайомим своїм скажу, щоб не йшли. Це ж треба так — не впізнати власну дитину.
Вечір пройшов у важкій тиші.
Ілона сиділа в дитячій, на маленькому дивані. Денис спав у своєму ліжечку, а вона тримала його за руку, пильно дивлячись на його личко, аби запам’ятати кожну його рисочку. Маргарита Степанівна тихо поралася на кухні, готуючи вечерю на всіх. Павло і Артем сиділи у вітальні, вперше за довгий час розмовляючи не про школу чи гроші, а про те, як вони збираються жити далі.
Ілона підійшла до сина і вперше за багато років обійняла його — не формально, а по-справжньому, втиснувшись обличчям у його плече. Артем спочатку здригнувся, а потім міцно обхопив її руками.
— Я звільняюся, — сказала вона Павлу, який з’явився в дверях.
— Зовсім? — здивувався він.
— Зовсім. Я буду вчити обличчя свого сина. Я хочу знати кожну його вію. Бо інакше навіщо це все?
Маргарита Степанівна стояла в дверях кухні, витираючи руки рушником. Ілона підійшла до неї.
– Вибачте мені, будь ласка. Я навчуся бути мамою.
– Звичайно і я тобі допоможу. Але тільки інколи, – усміхнулася свекруха.
Маргарита Степанівна дивилася на них і відчувала, що нарешті вони стануть звичайною родиною, а не фото звітом подорожей та хобі, як було колись. Тільки одне її цікавило – чому цього не могло статися раніше? А ви як думаєте?
