Далі я перестала відвідувати зал аби подивитися телевізор.
– Мамо, Сергій з роботи хоче відпочити, а тут ви зі своїми серіалами. Ось вам телевізор маленький, будете дивитися.
Далі мені й на кухню не можна було заходити, бо Сергій приходив з роботи і хотів «спокійно поїсти».
– Ну чого ви насупилися? Я ж вам приношу в кімнату і відношу, чого так реагувати?
Далі до мене мали перестати приходити сусідки.
– Мамо, чого вони тут ходять і за всім зиркають? Я не можу спокійно на дивані полежати, бо вони тут-як-тут і не замовкають!
Далі донька почала мені робити зауваження, що я вічно з тисками і ніхто мене не буде зводити і виводити на поверх, щоб я погуляла.
– Мамо, у всіх робота і свої клопоти, вже лягли і лежіть!
Я лежала і з кожним днем відчувала, що не довго мені лишилося. Стала геть забудькувата, руки почали труситися і від кожного зауваження, що я щось пролила чи за собою не змила, я почувалася так, наче мій вчинок висвітлюють на всю країну.
В такому стані мене й побачила моя давня подруга, яка приїхала в місто і руками сплеснула:
– Дівонько, та тобі тільки сімдесят, а ти дивися на що перетворилася!
Донька принесла нам чаю в мою комірчину, поставила піднос на диван, бо більше не було куди і пішла геть.
Подруга дивилася на мене дивним поглядом, а я так була рада її бачити, що нічого не помітила, все розпитувала про спільних знайомих, про озеро, про ліс, який я пам’ятала ще змалечку.
Подруга задумалася, а тоді й каже:
– Думаю, що ти маєш те все побачити на власні очі.
А тоді вона звернулася до моєї доньки:
– Я матір твою чекаю в гості, так що привезете її до мене, адресу ти знаєш. І відмовок я чути не хочу, сама бачиш, що мати слабка, хоче побачити давні місця, а тобі буде на совісті і поки я жива я тобі про це буду нагадувати.
Донька так бурчала, що прийдеться зі мною возитися, далі долучився зять і діти, бо ж треба було речі мої знести і мені помогти спуститися.
Я дуже всіх перепрошувала, що завдаю стільки клопоту і молилася аби я вже з села не вернулася, щоб діти знову не тривожилися.
Подруга виділила мені простору кімнату, похвалилася, який діти ремонт зробили і запросила до столу.
– Та я в себе поїм, не зручно ж…
– За столом люди їдять, Маргарито, – відказала безапеляційно подруга.
Далі виявилося, що я можу сама ходити і на вулицю, сидіти на лавочці, можу допомагати готувати їсти, можу дивитися телевізор з усіма і обговорювати новини чи серіал…
З кожним днем я наче струшувала з себе неміч, міцніла і оживала. Літо пролетіло непомітно і я вже не хотіла обтяжувати свою подругу, яка не просто вернула мені сенс життя, але й вернула мені саму себе!
Думала я над тим, як маю вернутися і не хотіла там бути, не хотіла бачити ні доньку, ні онуків і Олена мені сказала:
– Тут сусід є, Федір, хату продає за розумні гроші, купуй та живи біля мене. Ти ще міцна жінка і можеш прожити років десять або й п’ятнадцять. Тільки ти маєш вибрати, де проживеш – тут чи в тій комірчині.
Що тут було думати? Я зателефонувала доньці і сказала або вони вибираються або дають мені гроші на будиночок. Ви б чули, які там вирували емоції!
– У неї там що, мозок відмовив, – верещав зять.
Вони приїхали того ж дня, всією родиною.
– Мамо, ти їдеш додому, бо ти не в собі, – почала зверхньо донька.
Яким же її було подивування, коли я встала на повен ріст і своїм звичним голос, який вже не лебедів та перепрошував, сказала:
– Ти їдеш жити до свого чоловіка, де й жила всі роки або робимо так, як кажу я. Вибирати тобі.
Я купила хату, а донька пообіцяла ніколи й кроку до мене не ступати і про ложку води теж згадала. Бог їй суддя, а я вже такого догляду не хочу.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
