– Та тебе якось вибавила, чого ти так кажеш, – не звертала я уваги на слова доньки і леліяла онучку.
– В тому й справа, що «якось»! А моя донька заслуговує на більше.
Поки я мовчки відкривала та закривала рот, бо навіть повітря не мала аби вдихнути, то вона продовжувала.
– Мамо, не приходь, мені допомагає свекруха, вона в цьому більше має досвіду, ніж ти та й у неї геть інший підхід до виховання дитини, ніж гугукати їй в обличчя і казати, хто тут такий гарний.
Думаєте, то був кінець в претензіях? Виявилося, що ні.
Знаєте, коли я була молодою, то нас вчили, що дитину не треба привчати на руки, бо тоді нічого не встигнеш. І я на собі зрозуміла, що це працює, моя дитина бавилася в манежику, а я все встигала зробити по дому і вечерю приготувати і з чоловіком мати гарні відносини.
Принаймні, мені тоді так здавалося.
Але в чоловіка почала часто ламатися машина, а далі я й побачила ту «поломку». Куди йти з немовлям на руках? До матері моєї не варіант, бо місця нема, у свекрів ми жили в трикімнатній квартирі і я прийняла єдине правильне рішення – зробити вигляд, що нічого не відбувається.
Ірину віддала в ясла, а сама на роботу, подумала, що куплю собі квартиру і заживу і тільки про це я думала.
Мої свекри дуже добре виховували доньку, сиділи з нею, замість того аби я брала лікарняний, у неї все було в порядку до мого приходу з роботи: уроки, портфель складений і форма випрасувана. Я могла похвалити її малюнки чи віршик і все.
Але чоловік таки наважився привести в дім нову жінку і я мала піти. Грошей було лиш на оренду квартири і мені не лишили вибору.
– Іринка буде у вас, а я їду за кордон, – сказала я свекрам і вони погодилися, чоловік теж не мав нічого проти.
Роки мені минули там, на чужині, в чужих родинах, де була й приязнь і любов, а у мене лиш обов’язки.
Проте, я таки купила нам з Іринкою квартиру, вона так раділа, що матиме власну кімнату, але продовжувала бігати до діда і баби, хвалитися успіхами. Я не заперечувала, я їм була дуже вдячна.
Далі Ірина пішла вчитися і я їй оплатила навчання, далі справила весілля, а далі вирішила, що не мають молоді жити на копійки, тому й поїхала заробити їм на квартиру. Купила на ім’я доньки і вона знову була безмежно щаслива з того, що матиме щось своє.
Я чомусь дуже чекала, коли вона скаже, що буде дитина. А, коли побачила Віточку, то не хотілося мені її з рук спускати, я навіть те почуття описати не можу, яке то щастя просто дивитися на неї.
Я почала приходити до доньки, щоб їй допомогти, дати виспатися, просто полежати. Але вона наче за мною слідкувала, підглядала, розумієте? Я кладу дитину в колиску, а вона вже тут як тут – не правильно, говорю до дитини – не так, співаю – бризкаю слиною на дитину.
Я вже й в масці, я вже й руки до червоного мию, лиш гойдаю… і тут Ірину й прорвало.
– Ти думаєш, що як купила мені квартиру, то я маю бути тобі довіку вдячна і тим користаєшся? Ти робиш все не правильно, а я маю очі закривати, бо я маю бути тобі вдячна. Але я не маю за що тобі бути вдячною, не маю. Ти не була мені мамою, справжньою мамою і це вже не виправиш. Мені не потрібна твоя допомога, мамо, не приходь більше. Ти не допомагаєш, розумієш? Не допомагаєш.
Я не знаю, як вийшла з квартири.
В голові лиш одне – я й справді така мати? Така, яка не заслуговує на вдячність? Так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
