Після cмеpті Любці Михайло довго не міг прийти до тями. «Чому?» – так і гепало у скронях. Хіба 55 літ – то вік? А смepть так нaгло її забрала. «Обірвався тpoмб», – коротко повідомив лiкар. А для нього ніби весь світ згас. Вдень ще нічого – був заклопотаний вічною сільською роботою. А от увечері тоскно. Не почує вже теплого Любціного голосу: «Михайле, мий руки, вечеря на столі. Я приготувала для нас смачненьке…»
Поки жива була Любця, Михайло й не задумувався, наскільки щасливий. Вони побралися, як тільки він з армії прийшов. Двох діток, сина й дочку, на ноги підняли. Як закінчили школу, полетіли з батьківського гніздечка у місто. Там свої сім’ї створили, п’ятьох внуків татові й мамі подарували. Одне тільки засмучувало – приїжджали рідко. Та поки жили вдвох, не відчував Михайло такої нудьги. Хоча, чого гріха таїти, були між ними дрібні непорозуміння, сварки. Та яким же солодким було примирення!
За матеріалами – Вісник.К, автор – Марта ДИМИДІВСЬКА.
Тепер – пустка у хаті, на подвір’ї, в душі.
Діти майже щовечора телефонували батькові. Приїжджали зрідка. Своїх клопотів вистачало.
І от минуло місяців сім після смepті Любці, як на її ім’я прийшов лист з Миргорода. У тамтешній санаторій вона їздила взимку три роки тому – путівку у соцстраху виділили.
Спочатку у Михайла всередині все опустилося – це ж хто міг його коханій писати? Невже таємного залицяльника мала?
Кілька днів не наважувався того листа відкрити. Не хотів, щоб пам’ять про його дорогоцінну Любцю була чимось затьмарена. Все ж не витримав, й одного вечора тремтячими руками дістав листа. Пробіг його очима – і з їхніх кутиків тихенько покотилася сльоза.
***
Це писала мeдсестра із санаторію, Тая. Любця розповідала, що здружилася з жіночкою, яка працювала у кабінеті фізпроцедур.
«Доброго дня, Любонько! Давно не отримувала від тебе вісточки, аж засумувала. Може, ти мені дзвонила, та я мобілку свою загубила. А в ній – твій номер. Тож вирішила написати, щоб дружбу нашу поновити. Як твій Михайло? Знаєш, дуже мені сподобалось, як ти про свого чоловіка з повагою і любов’ю говорила. У санаторії майже всі жінки на своїх нарікають. А знаєш що? Приїжджайте до мене у гості. Разом. От попораєте на городах – і приїжджайте. Думаю, що за корівкою і свиньми якийсь добрий сусід нагляне. Жити є де, а в санаторій на процедури ходитимете. Мені все веселіше буде. Бо ж не маю нікого – ні чоловіка, ні дітей. А ти мені, Любонько, як сестра. Мій новий номер телефону…
Твоя подруга Таїса».
Михайло витер очі, акуратно склав аркуш паперу, заховав у конверт і поклав у шухлядку. Кілька днів вагався, чи набрати номер невідомої йому Таї. Але лист був дуже вже щирим. На дзвінок він так і не наважився. А от лист відписав. Його рядки кpичали розпачем: «Шановна Таїсо! Ваш лист прочитав я, Любин чоловік Михайло. Ніколи вам моя Любця не напише і не подзвонить. Бо немає вже моєї дружиноньки на цьому світі!»
Написав, і ніби легше стало. А вже через два тижні знову отримав від Таї листа. Вона писала про його Любцю так, що він pидав і сльози капали на аркуш паперу. В кінці несміливо запропонувала Михайлу дзвонити, коли захоче. Якось він набрався сміливості і зателефонував Таї. Хоч ніколи не бачив цієї жінки, але поговорили так щиро і тепло, ніби з Любцею. Власне, вони й розмовляли спершу переважно про неї.
А потім Михайло і сам не помітив, як почав ділитися своїми господарськими проблемами, питати у Таїси поради стосовно дітей. Дуже вже його турбувало, що вони вкрай рідко приїжджають.
Несподівано Таїса стала для нього дуже близькою людиною. Бо з дітьми так відверто не поговориш. А у сусідів тільки й мови: «Як знаєш, а маєш жінку собі якусь знайти. В селі сам не виживеш».
***
Наближався серпень, який забрав у Михайла його Любцю. Довгим був цей рік без неї. Якось зловив себе на думці, що якби не розмови з Таїсою, то, напевне, вже давно пішов би слідом за дружиною. І якось само собою вийшло, що в останній розмові запросив її подругу на роковини. Вона промовчала, нічого не відповіла. А Михайло, як тільки поклав слухавку, почав сумніватися, чи правильно зробив. Переживав, як діти поставляться до того, що тільки рік після маминої смepті минув, а до батька вже якась Тая приїхала? А що люди скажуть?
Аж раптом, коли увечері вже спати лаштувався лягати, пролунав дзвінок від Таї.
– Ви пробачте мені, Михайле, але я тут подумала і вирішила, що не приїду, – розважливо мовила жінка. – І ви, і я почуватимемося без вини винними. Та й вашим дітям, певно, буде неприємно бачити чужу жінку. А я в нашу церкву сходжу, пом’яну Любоньку, вже й панахиду замовила.
Михайло не знав, що й відповісти. «Яка ж розсудлива і мудра ця Таїса!» – тільки й подумав.
Наступного дня приїхали діти з онуками. Спогади, сльози каяття, що так мало приділяли часу матері, поки жива була.
Син із сім’єю поїхав наступного дня, а дочка затрималася на тиждень. Вичистила хату, перепрала одяг, а вечорами довго говорили про маму, про життя. Непомітно промайнув час, і вже внучата на прощання обнімають та цілують діда. Михайло розчулився і заплакав.
А його Ганнуся несподівано випалила:
– Знайшов би ти собі, татку, добру жінку і одружився. Ми би проти не були. Я ж розумію, як тобі самому важко. Сидіти біля тебе в селі не можу ні я, ні Вітя. Бо у нас робота, сім’ї. До нас ти не хочеш переїжджати. Дякуємо, що ти любив нашу маму, що нас виховав, на ноги поставив. Але маєш право на своє життя. Ти ж іще такий молодий чоловік! Тільки 60 літ минуло.
***
Знову один залишився Михайло. І самотніми вечорами не раз пригадувалися доччині слова. Ось уже й дерева листя поскидали, зів’ялу траву сніжок присипав. Одного разу несподівано сам для себе вирішив їхати до Миргорода. Попросив сусіда кілька днів за господаркою наглянути – начебто давнього товариша надумав навідати..
І от у грудні без попередження подався на Полтавщину. Знайшов потрібну вулицю, будинок. От тільки квартира виявилася зачиненою.
– А Таїса ще на роботі, буде після обіду, – пояснила сусідка і запропонувала почекати жінку у неї.
Михайло відмовився і пішов на вулицю. Через деякий час до під’їзду звернули дві жінки. Обличчя однієї раптово засвітилося усмішкою:
– Михайле? А ви чому не попередили, що приїдете?
– А як ви мене впізнали, – здивувався чоловік.
– Не знаю, саме таким вас і уявляла з розповідей Любоньки, – зашарілася, як юна дівчинка, Таїса. – Чого ж ми стоїмо? Ходімо до мене, я вас нагодую! Ви ж з дороги!
І вона з таким теплом на нього подивилася, як колись це робила його Любця.
…Більше року минуло від тієї першої зустрічі. Михайло і Таїса повінчалися у церкві. Вона переїхала жити до нього в село. Михайлові діти були дуже щасливі, що батько житиме не сам, а внуки стали Таю називати бабусею.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
