Я поверталася з відрядження, настрою не було, бо вже давно зрозуміла, що в свої сорок п’ять туди-сюди їздити і ночувати не у своєму ліжечку, то вже не моє. Мріяла про гарячий душ і щоб чоловік не бубнів та було щось перекусити в холодильнику, йти в магазин вже не хотіла, навіть по дорозі.
Але мої мрії були намарно. Спочатку я не зрозуміла, чому двері не відкриваються, а далі зрозуміла, що вони відкриті. Ноги мої стерпли і я кинулася до свого сховку. Під ногами були розкиданий мої одяг, взуття, але я не звертала уваги, бо ж чи є гроші і золото.
Слава Богу, все було на місці, не вистачало кілька срібних речей, які мені дарував чоловік та його мати на ювілей, але це не рахувалося.
Я полегшено пішла на кухню випити води і побачила там чоловіка. Він виглядав геть розгубленим.
– Василю, що це таке в квартирі?
– Ти не повіриш, але нас, тобто, тебе пограбували, – пробелькотів він.
– Ні, моє все на місці.
– Чого ж, вкрали ту шубу, яку я тобі дарував на тридцятиріччя, чобітки, які ти хотіла дуже сильно, але тепер вони не модні, сукні, які тобі мама дарувала, парфуми, які я тобі купував.
– Господи, яке ж це пограбування! То ж клінінг та ще й безкоштовний. Я давно те все хотіла викинути. Я ж тим всім давно не користуюся.
– Знаєш, Віро, вони й мене хотіли забрати…
Я замовкла. Як це мого чоловіка та забрати. Не те, щоб він аж так мені треба, але я не дуже й хочу сама жити, хто мені буде гріти ліжко, чекати мене вдома?
– Чого ж не забрали, – раптом в горло перехопило.
– Не знаю, ти мені скажи…
Багато того дня довелося мені складати і сортувати, чоловік допомагав, тішився, що його одяг весь цілий: улюблений синій светр і джинси та дві куртки і три сорочки…
А я думала, що не туди я першою побігла перевіряти згубу. Треба було найперше піти на кухню…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
