— Я більше не можу так жити, Богдане! — вигукнула я, тримаючи в руках той лист, який перевернув усе догори дном. — Як ти міг приховувати від мене правду стільки часу? Я довіряла тобі, а ти
Він сидів на дивані, опустивши очі, і тихо відповів:
— Анно, заспокойся. Це не те, що ти думаєш. Я просто не хотів тебе засмучувати. Давай поговоримо спокійно.
— Спокійно? — перепитала я, відчуваючи, як голос тремтить. — Ти прикидався, що все гаразд, а насправді. Я не повернуся сюди. Забираю свої речі й іду геть!
Усе почалося кілька місяців тому, коли я помітила, що мій чоловік Богдан став якимось іншим. Ми були одружені вже п’ять років, і наше життя здавалося стабільним.
Я працювала менеджеркою в невеликій фірмі з продажу товарів для дому, а він — інженером на заводі. Ми жили в затишній квартирі на околиці Києва, мріяли про дітей і подорожі.
Але раптом Богдан почав скаржитися на втому, говорив, що йому важко зосередитися на роботі. Спочатку я думала, що це через стрес, але з часом ситуація погіршилася.
Одного вечора, коли я повернулася з роботи, він сидів за столом, тримаючи в руках якісь папери.
— Богдане, що трапилося? Ти виглядаєш таким втомленим, — сказала я, сідаючи поруч.
Він зітхнув і відповів:
— Анно, я думаю, що мені потрібно перевіритися у лікаря. Останнім часом почуваюся не дуже добре. Може, це просто перевтома, але краще перестрахуватися.
Я злякалася, але намагалася триматися.
— Звичайно, давай запишемося на прийом. Я піду з тобою. Разом ми все подолаємо.
Наступного дня ми пішли до сімейного лікаря. Після обстеження Богдану призначили аналізи, і результати виявилися не надто втішними — щось із імунною системою, але точного діагнозу не поставили.
Лікарі радили подальші тести, але Богдан раптом став опиратися.
— Навіщо все це? — сказав він мені вдома. — Я відчуваю себе нормально. Може, просто відпочину, і все мине.
Я не погоджувалася.
— Ні, коханий, ми не можемо ризикувати. Давай продовжимо обстеження. Я переживаю за тебе.
Його мати, пані Ольга, яка жила в сусідньому районі, теж втрутилася. Вона завжди була практичною жінкою, але іноді її поради звучали надто прямолінійно.
— Анно, не треба його кабінетами водити, — сказала вона по телефону. — Хай відпочиває вдома. А ти подумай про додатковий заробіток, якщо й справді про чоловіка переймаєшся.
Я мовчала, бо знала, що пані Ольга не дуже мене любила. На нашому весіллі вона шепнула подрузі: “Вона не та, кого я уявляла для свого сина”. Але я намагалася не звертати уваги.
Тим часом ситуація загострювалася. Богдан відмовився від подальших візитів до спеціалістів, і я відчувала себе безсилою. Кожного ранку я йшла на роботу, а ввечері поверталася до нього, намагаючись підтримати.
Одного разу, повертаючись додому, я вирішила прогулятися пішки, щоб провітрити голову. На вулиці до мене підійшла старша жінка в яскравій хустці — вона виглядала як мандрівниця.
— Дівчино, дозволь подивитися на твою долоню, — сказала вона лагідно. — Бачу, тебе чекає відкриття. Хтось приховує від тебе правду. Будь пильною, не довіряй сліпо.
Я посміхнулася нервово і пішла далі, але її слова засіли в голові. “А що, якщо справді щось не так?” — подумала я.
Минув тиждень, і мої сумніви тільки зросли. Богдан став ще більш відстороненим, а я шукала способи допомогти. Одного вечора я зустріла старого знайомого — Віталія.
Ми вчилися разом в університеті, а тепер він працював водієм на маршрутці. Я сіла в його автобус, і ми розговорилися.
— Анно, давно не бачилися! Як справи? — привітався він усміхнено. — Ой, Віталію, не дуже. Богдан нездужає, а я не знаю, що робити, — зізналася я.
Він уважно вислухав і сказав:
— Слухай, може, тобі потрібна допомога? Я маю знайомих лікарів, можу запитати. Або просто поговоримо, якщо хочеш виговоритися.
Його слова були як ковток свіжого повітря. Ми обмінялися номерами, і з того дня Віталій став моїм оплотом. Ми зустрічалися після роботи, пили каву в маленьких кафе, і він слухав мої скарги.
— Ти впевнена, що все так, як він каже? — запитав він одного разу. — Іноді люди приховують щось інше.
— Не знаю, Віталію. Він каже, що втомлений, але відмовляється від допомоги. Це мене лякає.
Віталій кивнув.
— Давай я поговорю з моїм другом-лікарем. Може, він порадить щось нове.
Його підтримка давала мені сили. Ми говорили про все: про дитинство, мрії, смішні історії з університету. Одного разу він розповів:
— Пам’ятаєш, як ми на лекціях грали в хрестики нулики? Ти завжди вигравала!
Я засміялася.
— Так, бо ти був надто передбачуваним. А зараз я відчуваю себе в грі, де не знаю правил.
Поступово наші розмови ставали глибшими. Віталій ділився своїми переживаннями — він розлучився рік тому і тепер шукав сенс у житті.
— Знаєш, Анно, іноді треба відпустити те, що не приносить радості, — сказав він. — Ти заслуговуєш на щастя.
Ці слова змусили мене замислитися. Тим часом удома ситуація не покращувалася. Богдан проводив багато часу за комп’ютером, кажучи, що “відпочиває”.
Я намагалася говорити з ним.
— Богдане, давай все ж таки підемо до спеціаліста. Я знайшла хорошого лікаря, — просила я.
Він відмахувався.
— Анно, не треба. Мама каже, що все мине само. А ти не переживай про гроші — якщо треба, візьмемо позику на 10000 гривень.
Але я не хотіла боргів. Пані Ольга дзвонила часто.
— Анно, чому ти не даєш йому спокою? — дорікала вона. — Знайди підробіток — і проблема вирішена.
Я кивала, але в душі кипіло. Чому вона не підтримує мене?
Одного дня я вирішила перевірити, чи все гаразд. Поки Богдан спав, я глянула в його телефон — і знайшла повідомлення. Виявилося, що його “втома” була прикриттям для зустрічей з іншою жінкою.
Це було несподівано. Я не вірила очам.
— Як ти міг? — запитала я, коли він прокинувся.
Він заперечував спочатку. — Анно, це не те. Просто подруга, ми говоримо про роботу.
Але докази були очевидні. Ми довго сперечалися.
— Ти обманював мене місяцями! А я думала, що ти хворий!
Він зізнався.
— Я не хотів тебе образити. Але з нею я відчуваю себе живим.
Я стояла посеред кімнати, дивилася на нього й намагалася зрозуміти, ким став мій чоловік, той самий Богдан, з яким ми колись мріяли про спільне життя, про дітей, про наш дім.
— Живим, кажеш? — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискає образа. — А я що? Я жила поряд із тобою, підтримувала, носилася з тобою, як із малою дитиною!
Він підняв голову. Його обличчя було сірим, винуватим, але в очах з’явилася якась дивна рішучість.
— Анноя мушу сказати тобі правду. — Він ковтнув, ніби слова застрягали в горлі. — Мене з нею познайомила мама.
Я остовпіла.
— Що? — не одразу зрозуміла, чи я правильно почула.
— Так, мама. — Він відвів погляд. — Вона хотіла, щоб я був щасливий. Сказала, що ти не та жінка, яка здатна зробити мене по-справжньому сильним. Що ти занадто багато думаєш про роботу, гроші, а не про мене. І та жінка зараз живе у неї.
Мене наче холодною водою злило.
— У неї? — повторила я. — У твоєї матері? Вона прихистила твою коханку?
— Не називай її так, — зітхнув він. — Мама каже, що вона добра, турботлива, вона мене розуміє.
Я більше не слухала. В голові дзвеніло: свекруха. Та сама, що дорікала мені за кожну копійку, за кожен мій крок. Вона ще й підібрала йому іншу жінку та поселила в себе.
— Тепер зрозуміло, чому ти звільнився, — видихнула я. — Це вона вмовила, правда? Вигадала всю цю історію про втому, про хворобу. Вона ж хотіла, щоб я сама пішла, з порожніми руками, щоб мені нічого не дісталося!
Він мовчав. Мовчання було гіршим за будь-яке визнання.
Я впустила листа на підлогу. Руки трусилися, ніби я стояла на морозі.
— Як ти міг дозволити своїй матері втручатися так у наше життя? Як ти міг сидіти й дивитися, як я одна тягну все — роботу, дім, тебе? А вона ще й дорікала мені, що я мало заробляю. — я говорила швидко. — Вона зруйнувала нашу родину власноруч. А ти — допоміг їй.
Богдан нахилив голову.
— Я не хотів цього так. Просто все закрутилося.
— Замовкни! — вигукнула я. — Не смій зараз виправдовуватися. У вас було все сплановано. І навіть не спробували зі мною поговорити.
Я відчувала, що не можу більше стояти в цій квартирі. Повітря стало важким, стіни ніби тиснули. Я схопила сумку, ключі й кинулася до виходу.
У під’їзді було тихо. Тільки мої кроки лунали сходами вниз. Вийшовши на вулицю, я вдихнула холодне повітря й нарешті розридалася.
Як вони могли? Людина, з якою я ділила життя, з якою планувала дітей. І жінка, яку я називала «мамо», навіть якщо крізь зуби — вони об’єдналися, щоб мене позбутися.
Телефон задзвонив. На екрані — «Пані Ольга». Я не відповіла. Сльози застилали очі, але серце тверділо. Я знала: назад дороги немає.
Я дійшла до Віталія. Він відчинив двері й одразу зрозумів, що сталося.
— Анно що трапилося? — тихо спитав, обіймаючи мене.
Я не могла говорити. Лише повторювала крізь схлипування:
— Вона поселила її в себе.
Він мовчки тримав мене, поки я не заспокоїлася. Потім приніс води, посадив на диван.
— Чуєш, ти сильна, — сказав він. — Дуже сильна. Але пам’ятай: ти не одна.
Я дивилася на нього й думала: можливо, вперше за довгий час, що в мене ще є майбутнє. Але в душі і досі сум’яття. А може це я винна? Можливо треба було бути кращою дружиною?
Досі не розумію. як людина з якою ти живеш може дивлячись тобі в очі оворити не правду. Як може матір планувати майбутнє життя сина замість нього? Чого він і слова їй не сказав?
Але найголовніше: чого я не бачила цього всього раніше.
Головна картинка ілюстративна.
