Прожила Наталя життя своє – гріх нарікати, багатьом важче було. Чоловік не пив, не гуляв, тихий, роботящий. Жаль пішов рано, та ще Бог доньку не дав, зате син онукою порадував.
Доньку вони з чоловіком дуже хотіли, Наталя навіть за профспілковою путівкою їздила до санаторію, сподівалися – допоможуть чарівні мінеральні води, але на жаль. Там, біля мінеральних джерел, і почалася ця історія.
Звичайно, як і всі відпочивальники, Наталя в перший же день купила спеціальний поїльник з носиком. Темно-кобальтовий колір із золотим написом.
З ним ходила вранці – пити свою норму чудотворної води. У нього злодійкувато кинула знайдену біля джерела брошку.
Золота гілочка з трьома квіточками, як маленький букет. Квіти з різнокольорового каміння. По центру кожної квітки виступав прозорий камінець, але іскристо-осяйний, такий, що й безбарвним не назвеш. Чистої води діамант – вирішила Наталя.
Він був обрамлений фіолетовими камінцями, що вечорами відливали синявою. А листочки з металу золотистого, але з вкрапленням менших камінців, такого глибокого смарагдового кольору, що не у кожної весняної трави буває.
Спокуса залишити собі знахідку була надто великою і Наталя з нею не впоралася. Відмовку знайшла – шукатимуть, віддам, а так, осяде у чергової чи хтось заздрісний привласнить, як свою. Зачекаю. Але ніхто не шукав згубу.
Своєю знахідкою Наталя нікому не хвалилася, окрім чоловіка. Чоловік її захоплень не поділяв. Сказав, навряд чи хтось носив діаманти в санаторії, де відпочивають робітники заводу.
Зовсім не схожі ці камінці на дорогоцінні. Та й золото, воно з клеймом має бути, з пробою, а тут ніякої проби, тільки букви дві якісь. Напевно біжутерія, дрібничка.
Оцінкам чоловіка Наталія не довіряла, той крім обручки золота в руках не тримав, але перевірити в ломбарді побоювалася. Або на сміх піднімуть, або запитають – звідки у вас, жіночко, такі цінності? Тоді з нетрудовими прибутками було суворо.
І лежала брошка у коробочці з нехитрими іншими прикрасами. Іноді внучка Олксандрочка – улюблениця бабусина, з нею гралась, коли ляльок у принцес вбирала.
А ось Наталя помітила – варто їй одягти брошку, як починають неприємності сипатися. Раз в століття у театр квитки взяли, то каблук у чобота підвернувся. І до театру не дійшли, і в гіпсі місяць стрибала.
Потім були ще кілька випадків, що важко назвати збігом. Кран прорвало і сусідів затопили також після того, як вона “вигуляла” свою прикрасу.
Обібрали їх теж після ювілею свахи, Наталя тоді брошку приколола до сукні. За день злодії всю квартиру обмели. Думала і брошка «пішла», але ні.
Ця непосида Олександрочка напередодні крадіжки брошкою бабусиною спідничку ляльці зібрала з хусточки старої. Непомітною вона для злодіїв була. Брошка залишилася, а ось Миколи не стало.
Він тяжко переніс те, що квартиру порожню побачив. Серце прихопило, до лікарні не довезли.
Залишилася одна. Брошку заховала подалі в кут. Носити більше не носила, але легендами прикраса обросла.
Що брошка сама Олександру обрала, Наталі ж щастя не принесла. Виросте онука, сама розпорядиться прикрасою. Рідня посміювалася, але сильно не сперечалися.
На той час син із сім’єю давно окремо жили, але матір не покидали. Онуки і невістка забігали, син навідувався по дому допомогти, Олександра частенько у бабусі вихідні проводила. У неї й кімната навіть своя у бабусиній квартирі була.
Хіба багато Наталі одній треба? Нехай внучечка тішиться. Коли Олександра віддалятися стала, було трохи прикро, але розуміла – дівчинка дорослішає, інтереси свої, он уже й залицяльники з’явилися. Все одно ближче за онуку нікого серце не приймало.
А потім онука виросла зовсім і заміж збиралася. Лисицею до бабусі лестилася. Мовляв, чому б тобі, бабцю Наталю, до батьків не переїхати? А ми б тоді з Сергійком у твою квартиру, га?
Треба то треба, брати Олександри теж з гнізда випурхнули. Один у сусідньому обласному місті у гуртожитку студентському, інший вже й на роботі. Але знала Наталя, що дві господині на одній кухні, це крах усім добрим стосункам, та й звикла вона одна.
Але головна причина була все ж таки в іншому. Не пожити просилася Олександрочка, а квартиру на неї переписати одразу. “Щоб потім ні в кого не було претензій”.
Несправедливо це стосовно хлопчиків. Та й наречений Сергій Наталі не припав до душі. Ні, щоб турботу про сім’ю взяти на свої плечі, він наречену до бабусі послав – домовлятися. Його це слова про претензії. Олександрочка б не додумалася сама, та й братів любила.
Ох, і злилася Олександра, коли бабця остаточно їм відмовила! Вони з Сергієм заяву до РАЦСу зібралися подавати, вирішила, що бабуся не посміє в такий день настрій їй псувати, і спеціально заїхала разом із нареченим.
А вона засунула їй свою біжутерію в подарунок, з запиленої комори, з старого пальта – брошку свою легендарну, якою Олександра в дитинстві ляльок прикрашала!
Хоч би не ганьбилася перед Сергійком. Він – то толк у прикрасах знає, недарма мистецтвознавець майбутній.
Не чекала Олександра такого від бабусі, думала все-таки, що любить вона єдину онучку.
Жбурнула на стіл журнальний брошку, вискочила з квартири, грюкнувши дверима. Сергій вибачився, газетки на столику поправив, брошку підняв і поклав у кишеню. Мовляв, біжу, наздожену і сам віддам, як заспокоїться. Ви головне не ображайтеся.
На другий день спробувала Наталя з невісткою поговорити, подзвонила, але тій не до розмов. У Олександри розпач – Сергій пропав. Навіть на орендованій квартирі не з’являвся. На дзвінки не відповідає. До РАЦСу так і не дійшли.
– Господи, а раптом це я на хлопця лихо навела, – думала Наталя. Взяв він цю брошку і з ним щось сталося. Якщо навіть Олександрочку не наздогнав тоді!
Коли всі заспокоїлося, образи забулися. Сергій наче живий, довідалися, що документи він забирав сам із інституту.
Може на характер Олександри подивився, та передумав одружуватися, а може зрозумів, що бабусиної квартири не бачити йому, як своїх вух. Про це вони з сином розмовляли, коли той помітив глибоку дряпину на скляній стільниці.
– Мам, ти що склорізом алмазним пиляла чи що? Це скло має бути вічне – сам вибирав.
– Та ні, з’явилося як Олександра брошку жбурнула на стіл.
Обоє замовкли, осмислюючи очевидне.
– Ну, хоч раз користь ця брошка принесла, внучку від пройдисвіта вберегла. Ти, сину, не говори вже нікому. Як прийшло, так і пішло. І як я так не встояла тоді перед спокусою? Може, і Коля був би живий.
