fbpx
Історії з життя
Справляють весілля і молода наречена стає господинею в його квартирі. А тут починається те, що непомітний Ігор в усьому, окрім контролю. Де була, чого запізнилася, що купила, чому купила, де зарплата. Спочатку Валерія подумала, що то її так кохають і за неї переживають

Валерія мала претензії до мами щодо свого росту, ріденького волоссячка і носа картоплинкою.

– То ви вже мене вивдавали! І як я маю собі чоловіка знайти? – відповідала матері на «пора заміж».

– Я тебе доню, виховувала доброю дитиною. А добре серце завжди в ціні, – гордо відповідала мама.

Попри претензії Валерії, вона виглядала гарно – надто висока, худа, завеликий ніс компенсували величезні блакитні очі, які вона підкреслювала такими ж тінями. Волосся хоч і не густе, але кучерявість цю хибу маскувало. Одним словом, приємна, симпатична дівчина.

Школа не минулася їй даром, тому будь-які шпильки про свою зовнішність, вона випереджала тим, що обзивала себе першою. Щось на кшталт: «Мені з моїм слонячим розміром, взуття не знайти», «Маю пару волосків, але й з ними парить голову», «Всюди впхаю свого бараболячого носа»… І так далі, і втому ж дусі.

Зрозуміло, що дівчата таку самокритику вважали дуже милою і не вважали Лєру своєю конкуренткою, а хлопці бачили в ній надто просту дівчину, яка не дуже й цікава, проте з нею весело. І отак «другом» вона протрималася до того часу, коли вже всі по парах, а вона лиш ходить то на одну реєстрацію, то на іншу.

Ось чому розмови про одруження все наполегливіші і наполегливіші. В квартирі бути просто нестерпно через вічне запитання і надію в маминих очах. Залицяється до неї один хлопець, але менший за неї. Ходить шнурочком і в рот заглядає. Давно вона його знає і якось так, що нічого поганого не скаже і нічого доброго.

Якийсь він непомітний – от правильне слово. Вирішує Валерія, що нема куди далі тягнути, бо вже тридцять і погоджується на одруження з Ігорем.

Справляють весілля і молода наречена стає господинею в його квартирі. А тут починається те, що непомітний Ігор в усьому, окрім контролю. Де була, чого запізнилася, що купила, чому купила, де зарплата.

Спочатку Валерія подумала, що то її так кохають і за неї переживають. А про гроші піклуються, бо хочуть купити машину, от і треба старатися обом. Нема чого нове взуття купувати, бо на твою ногу треба шукати імпортне, дороге. Переб’єшся вітчизняним чи підшитим. Теж і щодо одягу – носи старе, хто тебе бачить, от які часи настають, невідомо що буде…

З’явився у них синочок, то для Ігоря додаткова графа витрат. Вираховує чи вигідніше їй піти на роботу, а малюка в ясла, бо ж втрачається дохід в сім’ю!

Не витримала Валерія і з висоти свого росту, і з всією силою материнської любові сказала Ігорю, що про це думає. Перша сварка Ігоря ошелешила, бо він був впевнений, що все йде по плану, а тут така реакція. Нічого, дитина підросте, нікуди не дінеться, але своєї поразки не забув. З того часу, так випадково і ненароком, став дивуватися, що її взуття більше за його.

– Сподіваюся наш синочок буде мати твою ногу, буде справжнім чоловіком!

– О, з тебе волосся сиплеться, і так його не багато…

– Який в тебе гарний носик, синочку, добре, що не мамин…

І так капля точила камінь, а Валерія впевнювалася, що таку, як вона можна показувати в цирку. Як добре, що їй на шляху попався Ігор. Треба його триматися якнайміцніше. Як добре, що є дитинка, вже її Ігор не кине, але як буде впиратися, то так і буде. Треба вийти раніше? Вийде! Садочок недалеко від дому, то й він зможе забирати. Біжить Валерія зранку на роботу, синочок тримається за сорочку і не відпускає, не хоче в садок. «Нічого, синку, як ти будеш плакати, як татко нас лишить?», думає про себе. З роботи в магазин, далі по сина і додому готувати щось смачненьке для Ігоря.

Крутиться сама, бо бабуся не припала Ігорю до душі. Він не забороняє з нею бачитися, просто потім, то їжа йому не подобається, то малого сварить, то в Валерії знову щось не так з лицем.

Дивиться тепер мама на свого онука лиш біля садочка, інколи забирає, підводить до під’їзду, але так аби Ігор не побачив. «От тобі й тихоня»,- думає зі сльозами на очах.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page