Глибокої осені, коли холодний вітер гудів за вікном, я стояла посеред власного двору і не могла повірити своїм очам. Мій ретельно спланований сад, над яким ми з чоловіком працювали три роки, перетворився на хаос.

На газоні, де мали бути декоративні кущі, блукали кози, гризучи залишки моїх улюблених дерев, а на веранді валялися уламки розбитого скла. Гнів і розчарування кипіли в мені, коли я побачила свою зовицю, яка спокійно поралася серед цього безладу.

«Що ти наробила на моєму подвір’ї?» — Питаю і сльози мені щоками стікають.

Був пізній вечір, майже опівніч, коли тишу нашої квартири розірвав дзвінок домашнього телефону. Я зітхнула, натягуючи ковдру до підборіддя. Хто може дзвонити в таку годину? Це ж просто неввічливо!

— Хто там ще? — пробурмотіла я, відчуваючи, як сон відступає. — Люди зовсім втратили відчуття часу?

Мій чоловік, Тарас, ліниво підвівся з ліжка, потираючи очі.

— Спи, я розберуся, — кинув він, попрямувавши до телефону в коридорі.

Через кілька хвилин він повернувся, і за виразом його обличчя я одразу здогадалася: це була його мама, Галина Петрівна. Вона мала унікальну здатність змінювати настрій Тараса одним дзвінком.

— Що цього разу? — обережно спитала я, не впевнена, чи хочу знати відповідь.

— Нічого страшного, — відмахнувся він, але в його голосі відчувалася напруга. — Мама кличе нас завтра на обід. Сказала, що має важливу новину. Ми скасовуємо похід у торговий центр.

Я скривилася. Ми планували купити мені нову куртку на зиму, бо старий пуховик уже ледь тримався.

— Серйозно? І що, знову мерзнути всю зиму? — я саркастично підняла брову, але Тарас лише знизав плечима.

— Ти ж знаєш маму. Її не переконаєш. Сказала — обід о 12:00, і крапка.

Наступного дня ми приїхали до Галини Петрівни. Її затишна квартира пахла свіжоспеченим пирогом і трав’яним чаєм. За столом уже сиділи сестра Тараса, Юлія, зі своїм чоловіком Романом. Обід минув у теплій атмосфері, але напруга відчувалася — усі чекали на «важливу новину».

Коли ми закінчили їсти, Галина Петрівна відкашлялася і серйозно подивилася на нас.

— Діти, я вирішила повернутися до роботи, — заявила вона, і її слова повисли в повітрі.

— До школи? — здивовано перепитала Юлія. — Мамо, тобі ж уже не двадцять. Ти впевнена, що потягнеш? Дача, здоров’я. Це ж не жарти.

— Не перебивай, — строго відповіла Галина Петрівна. — Я не повертаюся до школи. Я влаштувалася репетитором з математики в центр підготовки до ЗНО. Мені подобається, і я скучила за роботою. Починаю за тиждень.

— Вау, це круто! — вигукнув Тарас, усміхаючись. — Вітаю, мамо!

— Дякую, синку, — вона кивнула, а потім її погляд став ще серйознішим. — Але є ще одна річ. Ви знаєте, як я люблю свою дачу. Це місце, де я провела найкращі роки. Я хочу передати її у надійні руки. Юля з Романом уже мають будинок від тітки Марії, тож дім моєї мами я передаю вам, Тарасе й Олено.

Я відчула, як у мене перехопило подих. Дача? У нас? Я кинула погляд на Тараса, який виглядав не менш розгубленим.

— Мамо, це несподівано, — пробелькотів він. — Я не знаю, що сказати.

— А я знаю! — втрутилася я, намагаючись приховати хвилювання. — Галино Петрівно, це надзвичайно щедрий подарунок. Ми дуже вдячні й обіцяємо доглядати за дачею з усією душею.

Галина Петрівна розпливлася в усмішці.

— Я знала, що ви не підведете. Олено, ти завжди була господинею гарною!

Юлія радісно плеснула в долоні.

— Олено, це ж чудово! Ми тепер сусідки! Ти знаєш, що будинок тітки Марії стоїть поруч із дачею мами? Між ними навіть є хвіртка через садок. Будемо ходити в гості!

— Справді? — здивувалася я. — Це ж ідеально!

— Ага, — додав Роман, усміхаючись. — Там так класно! Свіже повітря, тиша, природа. Ми з Юлею переїхали туди після весілля і жодного разу не пошкодували. Вам сподобається.

— Ну, побачимо, — задумливо відповів Тарас. — Я ще не уявляю нас із лопатами в городі.

— Лопати? — розсміялася я. — Хто сказав, що ми там город садитимемо? Я мрію про зону відпочинку: гамаки, мангал, маленький басейн. Уявляєш, як круто?

Тарас здивовано підняв брови, але його очі загорілися.

— Оце я розумію! Ти, як завжди, на крок попереду. Тоді я за!

Ми з Тарасом одразу закохалися в дачу. Село виявилося не просто «сільською глушиною», а сучасним і затишним місцем. Нові магазини, парк, навіть невеличкий культурний центр — усе виглядало так, ніби ми потрапили в інший світ.

— Пам’ятаю, як я тут у дитинстві нудьгував, — сказав Тарас, коли ми вперше гуляли ділянкою. — А тепер тут усе змінилося. Справжній рай!

— Бачиш, які крамниці! А парк який! — додала Юлія, яка приєдналася до нас. — Ласкаво просимо до нашого світу!

Ми одразу взялися за роботу. Дача потребувала капітального ремонту: будинок був старий, а ділянка заросла бур’янами. Ми склали детальний план: оновити будинок, зробити зону відпочинку, посадити декоративні дерева.

Підрахували витрати — вийшло, що потрібно 300 000 гривень і щонайменше два роки роботи. Але ми були готові.

— Нічого, — казала я Тарасу. — Це наша мрія. Ми все зробимо, і воно того варте.

Кожні вихідні ми мчали на дачу. Юлія з Романом часто приходили допомагати: то фарбували стіни, то виносили сміття. Юлія жартувала:

— Ми ж родина! А ще я мрію поплавати у вашому басейні, коли ви його встановите!

— Доведеться тобі почекати, — сміявся Тарас. — Але за допомогу спасибі!

Наші стосунки з Юлею та Романом ставали дедалі теплішими. Ми часто гуляли разом, пили чай на веранді, ділилися планами. Юлія навіть запропонувала влаштувати спільний пікнік, коли дача буде готова.

— Оце буде справжня родина! — радісно казала вона. — Мама молодець, що придумала передати вам дачу.

Ремонт затягнувся на три роки. Ми вклали в нього 400 000 гривень, узявши два кредити, але результат перевершив очікування. Ділянка стала справжнім оазисом: акуратний газон, декоративні кущі, маленький басейн і затишна тераса. Ми з Тарасом пишалися собою.

Але одного осіннього дня все змінилося.

Я занедужала, потрапила до стаціонару. Тарас саме був у відрядженні за кордоном, а дачу ще не встигли підготувати до зими. Я зателефонувала Юлії.

— Юлю, привіт. У мене невеликі проблеми зі здоров’ям, — обережно почала я. — Потрібно лягти в стаціонар на кілька тижнів. Чи могли б ви з Романом допомогти? Закрити басейн, накрити дерева. Я дуже хвилююся за все. Не можна все так просто покинути.

— Олено, ти що, навіть не питай! — вигукнула Юлія. — Головне, бережи себе. Ми все зробимо. Якщо що, дзвони, ми примчимо.

— Дякую, ти мене врятувала, — полегшено зітхнула я. — І, будь ласка, надішли фото ділянки, коли закінчите. Для мене це важливо.

— Без питань! Усе буде в порядку.

Через кілька днів Юлія надіслала фото. Дача виглядала ідеально: басейн закритий, дерева накриті. Я заспокоїлася і зосередилася на лікуванні. Я швидко відновлювалася. У листопаді минулого року я повернулася до роботи, вирішивши відкласти поїздку на дачу.

Але одного вечора пролунав дзвінок від сусідки, тітки Віри.

— Олено, добрий вечір, — почала вона. — Пам’ятаєш мене? Я живу навпроти вашої дачі.

— Звичайно, тітко Віро! — відповіла я, відчуваючи тривогу. — Щось сталося?

— У мене все добре, але у вас, здається, ні. Не хочу лякати, але твої родичі щось роблять на вашій ділянці. Ходять щовечора, щось будують. Якісь дерев’яні конструкції. Не знаю, що там, але виглядає дивно. Ви ж так дбаєте про дачу, тож я вирішила сказати.

— Юлія нічого не згадувала, — здивувалася я. — Дякую, що повідомили. Я розберуся.

— Тільки не кажи, що це я тобі розповіла, — попросила тітка Віра. — І заходь у гості, ми з дядьком Степаном будемо раді.

Я вирішила не чекати Тараса й поїхала на дачу того ж вечора. Машину залишила за рогом, щоб ніхто не помітив. Підійшовши до хвіртки, я остовпіла. Мій двір був невпізнанним: на газоні стояли загорожі з козами, дерева були обгризені, а на веранді лежали уламки скла.

— Що тут коїться? — вигукнула я, увірвавшись у двір. — Що ви наробили?

Кози заголосили, і я здригнулася від несподіванки.

— Юлія, поясни! — вимагала я, ледве стримуючи гнів.

— Тихіше, Олено, — зашипіла Юлія, виходячи з тіні. — Не кричи, сусіди почують. Усе нормально, я зараз поясню.

Роман стояв поруч, хмуро дивлячись на мене.

— Ми з Романом вирішили розводити кіз, — почала Юлія. — Це прибуткова справа. У нас на ділянці немає місця. Тож ми тимчасово поставили загорожі тут. Що такого?

— Що такого? — перепитала я, відчуваючи, як гнів наростає. — Ви без дозволу зайшли на нашу ділянку, за яку ми платили 400 000 гривень і три роки працювали! Ви все тут зруйнували! Це наш дім!

— Ми ж вам допомагали, — огризнулася Юлія. — Чи ти вже забула? Ми не чужі люди!

— Допомога не дає вам права псувати нашу власність! — вигукнула я. — Скло ще можна замінити, але дерева? Я замовляла їх за великі гроші!

— Посадиш нові, — байдуже кинула Юлія. — Не роби з цього незрозуміло що.

Я не витримала.

— У вас є дві години, щоб прибрати ці загорожі. І два дні, щоб замінити скло. Інакше я звернуся до поліції.

Юлія фиркнула.

— Оце родина! Ти готова писати заяву на нас через якусь дурницю? Ми все приберемо, але більше не хочемо вас знати.

Вони виконали мою вимогу: загорожі прибрали, скло замінили. Але дерева врятувати не вдалося — більшість пропала. Коли я розповіла про все Тарасу та Галині Петрівні, вони були приголомшені.

— Я ніколи не думала, що Юля так вчинить, — сумно сказала свекруха. — Я хотіла, щоб дача об’єднала нас. Але й ти відреагувала якось так надто різко. Все ж, ми сім’я треба було якось спокійніше.

— Тобто, мені треба було подякувати за все це? Як ви це бачите?

— Ти так поводишся, ніби дача тобі належить, – раптом сказала свекруха. – Так переймаєшся не за своє.

Ми з Тарасом переглянулись і все зрозуміли без слів. Про дачу ми не згадували більше, надто прикро було про це говорити.

Але цієї весни свекруха зателефонувала обурена: “Чого на дачу не їдете. Безлад треба прибрати.” “Мамо дача не наша” – сказав Тарас. “Ти ж сама нам про це казала. Краще ми придбаємо щось своє”.

Тепер з нами ні мама, ні сестра чоловіка не балакають – образились. Але скажіть, на що? Наша вина хоч у чомусь є?

Головна картинка ілюстративна.