Спитала я доньки, як у неї справи, а так як давай жалітися, то я аж хрестилася. А як себе згадала в її роки, то й сльози на очі навернулися, які ми різні покоління і за все я вдячна Богові

– Маринко, як справи, дитино, – питаю я звичне в єдиної доньки.

– Ой, мамо, та не питайте, проблема на проблемі! Та скільки може те все на мене сипатися і чому?

Я вся аж застигла, серце стиснулося, адже донька у мене єдина, скільки я в Бога вимолюю для неї долі доброї і що знову трапилося?

Як згадаю, коли я до своїх батьків телефонувала, то ніколи їм і не казала, що у мене щось не гаразд, хоча таке вже у мене було, що й не хочу згадувати.

Вийшла заміж за коханого, все у нас було просто чудово, вчилися і жили в гуртожитку. Коли ж я зрозуміла, що при надії, то нас попросили з гуртожитку, а сімейний не дали. Ми тоді були змушені знімати квартиру, а на які гроші? Петро працював після занять, а я йому конспекти переписувала і собі, курсові йому писала та реферати. Годинами сиділа згорблена за тими книжками, але не відчувала втоми, хоч ноги вже й нили і спина.

З’явилася на світ донечка – дуже з того раділа, а ще більше, коли прийшов Петро з новиною, що їде по обміну за кордон.

– Я там залишуся, а через кілька років вам виклик зроблю, а до того буду гроші пересилати. Заживемо, Оксанко, мов у Бога за пазухою!

Я батькам телефонувала, хвалилася, що все у нас добре, що в Петра такі перспективи і скоро й ми з Маринкою переїдемо.

– Ой, донечко, – казали батьки, – як ми без вас будемо сумувати…

Петро поїхав, але грошей від нього не було. Батьки в гості напрошуються, а я ні копійки не маю. Тоді й пляшки здавала, курсові писала дівчатам аби на стіл накрити, а сама потім на хлібі й чаї жила два тижні, лиш би батькам не показати, як мені погано живеться.

Забув за нас Петро і ні копійки не пересилав. Я тоді Маринку в ясла, а сама поновилася на навчанні, а ввечері то прибирала в лікарні, то йшла на випічку в пекарню, то сторожувала на підприємстві… Дуже мені було важко, але для батьків я завжди мала веселу історію і посмішку.

Я б давно сказала, що Петра нема, але ж як собі сказати, що вже всьому кінець? Я не хотіла вірити в це, я мріяла, що ось він приїжджає на великій машині з букетом квітів і ми їдемо до нього в квартиру, простору з гарним краєвидом.

Й досі не приїхав…

Заміж я не вийшла більше, все віддала своїй доні, і свою молодість і красу, думала, що так куплю їй кращу долю. А вона он мені що каже, що аж вухам своїм не вірю.

– Мамо, в Остапа знову зламалася машина, вже вдруге за місяць, ми не поїдемо через це на озера! В Назарка знову нога виросла, а я лиш навесні купила дуже дороге взуття, три тисячі дала і тепер знову? Наталка вже не хоче ходити на теніс, їй подавай танці, а ти знаєш, які там костюми дорогі?

Донька говорить і говорить, а я лиш хрещуся – дякую, Боже, що все у моєї дитини добре. Що не знає вона біди і такі дрібні негаразди для неї є проблемою. Дякую, що у неї добрий чоловік. який заробив на машину, що у неї здорові діти, які ростуть і розвиваються, що чогось прагнуть у житті, хай нові кросівки чи танці.

Виходить, не дарма я щастя своє упустила в житті і все передала дитині, що тепер у неї є все і з надлишком, а мені більше нічого й не треба. От, що значить бути мамою, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page