Знаєте, коли я таки вмовила чоловіка взяти маля, то він сказав:
– Вона все одно колись піде від тебе і буде шукати свою рідну маму, яку любитиме понад усе, якби ти зараз її не любила і скільки душі не вкладала.
Він практично повторив слово в слово те, що говорила мені свекруха:
– Мій син достойний мати власну дитину. Скільки б ти не доглядала і не любила – вона чужа дитина. Скільки вовка не годуй – він все в ліс дивиться. Так само буде й з нею. А ти будеш сидіти сама. То нащо брати чуже, яке ніколи не буде твоїм?
Але я затялася. Яка різниця чия це дитина, якщо вона буде моєю? Я буду її любити і вона буде любити мене.
Що тут такого складного?
Хоч Алінка не була на нас схожа, я казала всім, що вона пішла в бабусю і отак всім знайомим закрила роти, а родина поговорила і перестала.
Чим старшою ставала Алінка, тим менше я їздила в гості до родини, щоб дитина випадково не дізналася правду.
Ми жили добре, попри те, що чоловік на початку був проти. Він був зі мною попри те, що у нього час від часу з’являлися якісь любки.
Я не знала про це на сто відсотків, але просто відчувала, що щось нависає над нами – він починав більше доглядати за собою та затримуватися допізна, часто їздити у відрядження…
Я не горда людина, не могла виставити його речі з хати. Він був мені більше як друг, ніж як коханий. Та й, зізнаюся, дитину ростити не так легко, як здавалося на початку.
Мені потрібні були гроші і його вміння не йти на поводу у Алінки, бо ця манюня крутила мною, як хотіла.
Мені було п’ятдесят два роки, коли Алінка сильно змінилася і справа була не лише в тому, що вона вступила в виш у іншому місті.
Я відчула, що вона знає, знає і шукає.
Цей час був просто нестерпним для мене. Тепер чоловік мене підтримував і казав, що дитина ж не може раптово забути всі добрі справи.
– А погані? Скільки я на неї сварилася? Скільки заставляла на англійську ходити?
– Ну ти геть зовсім, як піде, то піде… Головне, що ми разом…
Він це сказав, а я аж розплакалася. Я не відчувала, що ми разом багато років. Я тепер знову відчула, що я така самотня, як палець. Як та билиночка, яку вітер нагинає, дощ періщить, а сонце пече.
Всі мої страхи виникли переді мною – я сама, хоч поруч чоловік і теоретично є донька.
Алінка рідко приїжджала, все говорила, що має багато вчитися, щоб мати стипендію. Але я знала, що донька шукає матір і я теж вирішила знайти ту жінку.
В мене було прізвище і ім’я і я знову була в стінах того дитбудинку.
Мені хотілося дати доньці адресу і сказати: «Ось, бери. Я знаю, що ти її шукаєш».
Але не витримала і поїхала сама.
Господа була типових неблагополучних людей, забиті клейонкою вікна і перекошений паркан. Тієї жінки не було вдома, але добра сусідка повідомила, що вона десь в іншій хаті зараз.
– А вона буває вдома.
– Та рідко, – каже сусідка.
– А вона з кимось живе?
– Та то з одним, то з другим – отак все життя.
– А діти?
– А що діти? Одних забрали, від інших сама відмову писала.
– А шукають її діти?, – питаю, а серце тьохкає.
– То й що? Кого шукати?
Я йшла, а в голові отак і тукало: «Кого шукати?». Якщо я своїй доньці не мати, то хай собі її і шукає. Адресу я порвала і викинула геть.
Фото Ярослава Романюка.
