Степан повернувся додому. Двадцять років він працював по всьому світу, де більше платили, а тепер нарешті вдома. За цей час він заробив на гарний будинок, машину, допоміг дітям стати на ноги і розумів, що має цьому всьому завдячувати своїй дружині. Саме для неї він придбав неймовірної краси діамантове кольє.
Його вірна і віддана дружина заслуговувала на це і навіть не більше. Стільки років вона економила, керувала і забувала за себе. Він бачив, що вона все віддає дітям, має одяг лише практичний, в салонах буває хіба підстригтися.
Де ділися її русі коси, адже скоро їй шістдесят, а вона носить коротку стрижку і не зафарбовує сивину, бо навіщо.
Але він покаже їй, що життя ще попереду. Вони будуть тепер відпочивати та насолоджуватися життям. За ці роки і він, і вона заслужили на це.
— Степане, навіщо такий розмах? — бідкалася Анна, дивлячись, як чоловік замовляє ресторан «Кристал» та домовляється з музикантами. — Дома б посиділи. Картоплі наварили б, діти б приїхали та й усе.
— Мовчи, Аню. Ти тридцять років мене чекала з рейсів, з будівництв, з полів. Хоч раз відчуй себе королевою.
На ювілей з’їхалося багато людей. Степан не жалів грошей: на столах ікра, дорогі напої, тамада, що не давав нікому всидіти. У розпал вечора він піднявся, трохи ніяковіючи від уваги, і відкрив коробочку. Кольє засяяло під лампами ресторану. Гості ахнули. Анна почервоніла, її руки затремтіли, коли Степан застібав замок на її шиї.
— Це тобі, рідна. За все, — коротко кинув він.
Свято тривало. Степан вийшов на терасу подихати свіжим повітрям. А заодно знайти Анну, яка кудись пропала.
Прходячи повз альтанку він побачив і сина, і доньку.
Вони не бачили батька, а музика з зали тут вщухала, дозволяючи почути кожне слово.
— Ти бачила, скільки воно коштує? — почувся голос Лариси. — Це ж як мінімум десять тисяч доларів. Може, й більше.
— Та бачив, — похмуро відповів Ігор. — Батько зовсім з глузду з’їхав. Так розкидатися грошима на старості років.
— Треба матері сказати, щоб сховала і не носила. А краще взагалі — завтра поїхати й здати в ломбард чи назад у магазин, якщо чеки є. Навіщо їй те золото на шиї в нашому селі?
— Ти права, — погодився Ігор. — Батько думає, що в неї там гори золоті в заначці. А вона ж нам усе до копійки віддавала, що він за ці роки присилав. Тобі на машину, мені на квартиру… У неї ж нуль на рахунку.
— Отож. Якщо він зараз усе розтринькає на ці витребеньки та музикантів, то за місяць прийде до нас гроші просити на ліки. Треба кольє забирати, поки не подряпала. Воно нове дорожче піде.
Степан стояв нерухомо. Його пальці мимоволі стиснули холодні перила тераси.
— Вона йому нічого не каже, — продовжувала Лариса. — Боїться, що він кричатиме. Думає, що він ще заробить. А він уже он який, ледь ноги тягає. Треба справу в свої руки брати. Завтра приїду до неї, поговорю «по-жіночому». Скажу, що зараз грабують часто, хай віддасть мені в сейф на зберігання. А там побачимо.
— Давай. Бо з такими темпами він нам нічого не залишить, — підсумував Ігор.
Діти повернулися в залу.
Він зайшов до ресторану пізніше. Анна сиділа за столом, сяючи від щастя.
Наступного ранку в хаті було тихо. Степан сидів на кухні, пив міцний чай. Анна поралася біля плити, збираючи гостинці дітям, які ще спали в сусідній кімнаті.
— Аню, — тихо покликав він.
— Що, Степане? Втомився вчора?
— Де ті гроші, що я з Канади передавав весною? На ремонт даху мали бути.
Ганна завмерла з рушником у руках. Вона не дивилася йому в очі.
— Та… пішли, Степанчику. Знаєш, зараз усе так подорожчало.
— Куди пішли?
— Ларисі треба було зуби вставляти, а Ігорю в машині коробка полетіла… Я думала, ти приїдеш, ще заробимо.
Степан глянув на її натруджені руки. На них не було навіть обручки — пальці тиснула, тому вона зняла і не носила, навіть вчора на свято не змогла одягнути. «Руки загрубіли», – виправдовувалася перед гостями.
— Тобі діти нічого не казали про подарунок? — запитав він.
— Та хвалили. Казали, дуже гарне. Лариса каже, щоб я його на полицю поставила, щоб не згубила випадково. Каже, в місті безпечніше буде, у неї…
Вона не договорила, бо на кухню зайшла Лариса. Вона вже була вбрана, готова до від’їзду.
— Мам, ти зібрала коробочку? Давай я заберу, мені ж по дорозі.
— Яку коробочку? — Степан підвів голову.
— Та ту, з кольє, — Лариса намагалася говорити невимушено. — Мамі воно ні до чого тут, у грядках. А в мене в сейфі полежить. Спокійніше буде.
Степан повільно підвівся. Він підійшов до серванта, дістав оксамитовий футляр і поклав його до кишені.
— Не треба сейфа, Ларисо.
— Тату, ви не розумієте…
— Я все розумію. Ви вчора на терасі дуже голосно розмовляли.
В кухні запала така тиша, що було чути, як дзижчить муха на шибці. Анна сіла на стілець, прикривши рот рукою. Ігор, що якраз з’явився на порозі, зупинився.
— Ви вирішили, що я старий дурень? — спокійно запитав Степан. — Що я не бачу, як ви з матері останнє тягнете? Я ці гроші не в лотерею виграв.
— Тату, ми ж як краще… — почав Ігор.
— Для кого краще? Кольє я заберу. Поїду в місто, здам.
Лариса перезирнулася з братом. В її очах промайнула іскра надії.
— О, це правильно, тату. Навіщо ті гроші в цяцьці тримати? Краще розділити…
— Розділити? — Степан гірко посміхнувся. — Я здам кольє і куплю нам путівку в санаторій. Найкращий. На місяць. А на решту — найму бригаду, щоб дах перекрили. А ви… ви дорослі люди. У вас у кожного по дві руки.
— Ми ж сім’я, — пискнула Лариса. — Ви не можете так…
— Сім’я — це коли бережуть, а не коли чатують, як швидше прикрасу з живої матері зняти, щоб у ломбард віднести.
— Степане, не треба, — тихо промовила Анна. — Вони ж діти.
— Оце й біда, Аню, що вони діти. Все життя діти. Скільки їм не дай — усе в прірву. Бо не своє, не зароблене. Не вміла ти гроші рахувати, і вони не вміють. Тільки різниця в тому, що ти віддавала, а вони — забирали.
Діти поїхали швидко. Без обіймів і без гостинців, які Ганна так дбайливо пакувала. Навіть «до побачення» кинули крізь зуби.
Аня і Степан поїхали в санаторій, були щасливі, наче молодята. Жінка зізналася, що заощаджень немає, все віддала дітям.
– Ти ж іще поїдеш на заробітки?, – спитала чоловіка, – Відпочив трохи і вдома ще побудеш, сили наберешся…
Вона дивилася на нього так благально, що Степан зрозумів – вдома його старість не зустріне. Проте, він тепер гроші їй не передаватиме. Хай сама попробує прожити рік без його грошей, хай сама зрозуміє, що діти не допоможуть. Може, й зрозуміє його.
А ви як думаєте – зрозуміє чоловіка чи ні?
