Степан Семенович дивився на дружину з явною неприязню. « Да-а-а-а! – думалось все частіше, – Не та вже Лідка-квітка, яку під вінець повів. Сорок п’ять, хай що там кажуть, для жінок практично старість».
Степан Семенович дивився на дружину з явною неприязню.
— Да-а-а-а! – думалось все частіше, – Не та вже Лідка-квітка, яку під вінець повів. Сорок п’ять, хай що там кажуть, для жінок практично старість.
Он і у його, колись тендітної дружини звідкись узялись обвислі боки і чималенький животик. Риси, колись прекрасного обличчя якось огрубіли. Погляд, колись променистий і відкритий, став сумним з якоюсь поволокою.
Поглянув в дзеркало на себе. Та він в свої 50 майже парубок. Так трохи сивого волосся є, але ні живота, як у його однолітків, ні зморщок. Легко сплутати з молодиком, та й чого плутати – молодик він і є.
Рішення прийняв одразу і без сентиментів. розлучення і поділ майна єдиний варіант. З Людією їх більше нічого не пов’язує. В кінці – кінців навколо повно молодих і красивих. Чому він повинен скніти біля не любої дружини.
— Лідо, я ще молодий і гарячий! Ти, сама розумієш, втратила свої принади. Я не хочу більше жити з тобою в одному домі. Розлучаємось.
Лідія Іванівна лиш криво усміхнулась:
— А ти не забув скільки тобі років, кавалер! Ти ринок моніторив? Там такі, як ти ще комусь потрібні?
Степан Семенович сприйняв слова дружини, як комплімент. Розлучились. Отримали кожен по однокімнатній квартирі і машині.
— Ну нарешті, – радо відкоркував улюблений напій в компанії друзів, – нарешті я жити почну, без якоря!
Наступного ранку прокинувся значно пізніше запланованого. Шеф дзвонив не перестаючи – зривалась важлива угода. Потрібно було швидко прийти до тями. Жінка завжди робила якусь шипучку, після неї одразу відпускало. Ледь добрівши до кухні зрозумів – окрім посуду нічого не має. Робити рятівний напій ні з чого. Ледь той день пережив. Вперше отримав від шефа догану, але то нічого. Головне він вільний.
За старою звичкою приїхав додому з порожніми руками, адже його завжди чекала гаряча вечеря. Відчинив двері – пустка. Швидко замкнув їх знову, ніби мало що на нього звідти скочити, побрів до найближчого кафе.
Коли побачив рахунок за таку-сяку вечерю, ледь не зомлів. Залишився голодним і без значної суми. Доведеться готувати самому.
На роботі спробував “підкотити” до нової молодої секретарки шефа. Дівчина гонорово повела плечем і чітко дала зрозуміти – шукає багатшого і молодшого. Розведений чоловік зобов’язаний віддавати третину своєї зарплатні на аліменти, її не цікавить.
Степан Семенович все ж знайшов собі співмешканку про яку мріяв: молода, гарна. Але майже одразу зрозумів – дівчина не його колишня. Готувати прати і прибирати вона навіть не бралась. Кафе нічні гульки, від яких у Степана аж в голові усе обертом ішло, салони, ось вузьке коло її інтересів. Не міг забезпечити все більш зростаючі потреби нової коханої. Заліз у борги, довелось навіть квартиру в банк закласти, але дівчина все одно пішла. На останок назвала його скупим і старим.
Степан після такого “молодого” життя надовго потрапив на лікування. В його віці таких перевантажень організм не прощає. Квартиру забрали за борги. З роботи звільнили. Найняли молодого і енергійного співробітника.
Степан Семенович був подався знову до своєї Ліди, але та навіть на поріг не впустила. Мусив повертатись на батьківщину.
Живе зараз у старій батьковій хаті, точніше у літній кухні, бо хата до життя не придатна. Подвір’я заросло бур’янами, адже доглядати за ним сил у Степана немає. Раз на місяць приходить поштарка, приносить пенсію. Він спробував до неї позалицятись, але й тут нічого не вийшло. Лиш те, що й досі у вікні самотнього будиночка хтось вмикає світло і говорить про те, що “кавалер” ще живий.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.«
