Щиро, прямо й без прикрас розкажу все, як є, бо вже сили немає це в собі тримати. Стою зараз на роздоріжжі й просто не розумію, куди мені далі ступити і де шукати свій куток.
Почалося все з того дня, коли я абсолютно випадково перетнулася в райцентрі зі своєю колишньою одногрупницею. Ми з нею не бачилися, мабуть, ще від випуску з інституту. Я пам’ятаю її ще з тих часів, коли ми разом за партами сиділи.
Вона ж тоді ледве на трійки перебивалася, постійно списувала у мене, з сесії на сесію ледь переповзала. А тут виходить з машини — уся сяє, доглянута, волосся вкладене, на пальцях золоті персні виблискують, одягнена по найновішій моді. Ми сіли з нею в кав’ярні, посиділи трохи, поговорили про життя. Виявилося, що вона вже багато років живе й працює в Італії, і взагалі ні в чому собі не відмовляє.
Поверталася я тоді додому, дивилася у вікно автобуса на наші сірі дороги й ледь не плакала від гіркоти. Прийшла до хати, глянула на свої руки. Шкіра суха, порепана від постійної роботи на землі, під нігтями земля не відмивається, бо ж щодня то город, то худоба, то хатня робота. Вся моя молодість і всі мої найкращі роки минули між кухнею та городом.
Працюю вчителькою за копійки, на уроках викладаюся повністю, а ввечері біжу господарку обходити, щоб хоч якось кінці з кінцями звести. Допрацювалася до того, що від тієї важкої господарки та постійного тягання відер собі тільки тяжкість у спині та здоров’я підірване настарала.
Напала на мене така туга, що я не витримала й вирішила виговоритися чоловікові.
Сів він вечором біля вікна, чекає на вечерю, а я стала перед ним і розказую все, що в мене на душі наболіло. Кажу йому, що подивися, як люди живуть, чому ми мусимо все життя з ранку до ночі гарувати, коли довкола стільки можливостей. А він навіть очей від газети не підвів. Послухав мене байдуже, знизав плечима й видав, що мені просто треба вгомонитися і переставати заздрити чужому щастю. Вона, мовляв, живе сама, без сім’ї, то й має гроші, а у нас зате хата повна чаша, городина власна і спокій.
Мене від тих слів така злість узяла, що аж у грудях подих перехопило. Оце так підтримка від рідного чоловіка! Замість того, щоб подумати, як нам разом розправити плечі, як заробити якісь додаткові кошти, щоб жінку порадувати, щоб купити мені бодай якийсь гарний одяг чи дати відпочити від щоденної важкої праці, він мене ще й звинуватив у заздрощах. Мій біль і мою втому він просто списав на банальну заздрість. Я зрозуміла, що йому так зручно: я тягну на собі все господарство, курей, свиней, город, хату й роботу, а він сидить собі у затишку й ні про що не турбується.
Того ж вечора у мене всередині щось остаточно обірвалося. Зібрала свої речі, докупила найнеобхідніше, оформила собі відпустку на роботі й прийняла тверде рішення їхати геть. Степан спочатку думав, що це якась моя тимчасова забаганка, що я передумаю й залишуся. Коли побачив валізи біля дверей, почав щось бубоніти, пробував мене зупиняти, але я вже нічого не хотіла чути. У мені вирувала така образа за всі ці роки байдужості, що я просто зачинила за собою двері й поїхала на станцію.
Приїхала я в Італію, і перші місяці були дуже важкими. Нова країна, чужа мова, зовсім інший ритм життя. Але я вчепилася за цю можливість зубами й руками. Влаштувалася на роботу, почала добре заробляти, навчилася дбати про себе. Через рік я вже мала зовсім інший вигляд: змінила зачіску, оновила гардероб, купувала собі гарні речі, доглядала за собою так, як завжди мріяла. Почувалася справжньою пані.
Згодом у моєму житті з’явився кавалер, який почав за мною упадати. Він приділяв мені увагу, дарував квіти, постійно говорив компліменти й підтримував. На тлі мого минулого сімейного життя це здавалося чимось неймовірним. Я відчула себе потрібною, красивою й бажаною. Тоді мені здавалося, що ось воно, справжнє щастя, якого я була позбавлена стільки років. Я подзвонила Степанові й прямо, без жодних натяків, сказала йому по телефону, що між нами все скінчено, що у мене нове життя і бачити чи знати його я більше не хочу.
Пройшло п’ять років. Перший захват від чужої країни, від достатку й від нових стосунків поступово минув. Чужина так і залишилася для мене чужиною. Я почала помічати, що той залицяльник має зовсім інший менталітет, ми абсолютно різні люди, і жодної глибокої прихильності чи теплоти між нами немає. Звичайний побут, позбавлений душевного тепла.
Почала часто згадувати рідні місця, наш сад, наше село, свій дім. Зрозуміла, що вся то краса й достаток не замінять мені рідного краю. Та й та нова любов виявилася просто тимчасовим захопленням, яке швидко згасло. У душі поселилася пустка й туга за домом.
Я вирішила, що досить з мене, накупила дарунків, склала валізи й вирішила повернутися назад, до свого села, до своєї хати, де минула більша частина мого життя. Гадала, що ми зі Степаном дорослі люди, якось вип’ємо разом чаю, сядемо за стіл, спокійно поговоримо про все, що сталося, і спробуємо якось вирішити наше подальше співіснування.
Приїхала я в село. Йду від зупинки, серце калатає так, ніби зараз з грудей вискочить. Вулиця та ж сама, дерева ті ж самі, хата наша стоїть, свіжо пофарбована. Заходжу на подвір’я, а навколо все по-іншому. Біля ґанку розквітли нові квіти, яких я ніколи не саджала, вікна вимиті до блиску, фіранки висять нові, абсолютно не мого смаку. На ганку стоять чужі капці, а на мотузці сушиться жіночий одяг.
З хати вийшов Степан. Змінився, трохи посивів, але виглядає задоволеним життям. А за ним виходить жінка. На вигляд їй років сорок п’ять, не більше. Стоїть поруч із ним, спокійно на мене дивиться, господинею почувається.
Степан привітався дуже холодно, навіть на поріг мене не пустив. Ми залишилися стояти на подвір’ї. Я йому кажу, що приїхала додому, що хочу повернутися, спокійно сісти за стіл і розібратися, як нам жити далі, адже це наша спільна хата, ми її разом будували, разом стільки років прожили.
А він дивиться на мене абсолютно чужими очима й спокійно так відповідає, що хата повністю оформлена на нього, всі документи підписані, і я тут більше ніхто. Сказав, що він тепер живе з цією молодицею, у них усе добре, господарство ведеться, лад у хаті є, а мені тут місця немає. Вона стоїть мовчки поруч із ним, підтримує його кожне слово й дивиться на мене зверху донизу.
Я стою посеред власного колишнього подвір’я з валізами в руках і просто не вірю своїм вухам. Уся моя праця, усі ті роки, коли я горбатилася на цьому городі, коли ми разом складали кожну копійку на це будівництво — усе це просто перекреслено одним словом. Він чітко дав зрозуміти, що ворота для мене зачинені і назад шляху немає.
Тепер я сиджу у родичів у сусідньому селі, куди пустили мене перебути перші дні, й не знаю, за що хапатися. Гроші, які заробила в Італії, звичайно, є, але ж це не нескінченний запас. Повертатися назад на чужину я більше відчайдушно не хочу, бо серце до того життя вже зовсім не лежить.
Як бути в такій ситуації, я ще не вирішила. Чи то варто шукати юристів і пробувати подавати до суду, щоб відсудити хоча б частку майна, яке ми будували разом у шлюбі? Чи краще не витрачати рештки нервів і сил на судові тяганини з колишнім чоловіком, а просто забрати свої заощадження, винайняти або купити якесь невелике житло в місті чи іншому селі й починати будувати все з чистого аркуша? Та й не знаю, як взагалі перекреслити минуле й знайти в собі сили жити далі, коли в один момент втратила і дім, і минуле щастя.
