Все йде по колу, так як і має бути. Саме цю думку повторював про себе Степан Петрович, сидячи з дружиною Марією в затіненій альтанці власного саду. На столі між ними парував чай, а поруч стояла мисочка з густим, темно-червоним вишневим варенням. Марія давно навчилася готувати його так, що запах розливався по всьому подвір’ю, ніби запрошуючи кожного зайти й скуштувати.
Степан ковтав чай невеликими ковтками, дивився на розлогі гілки вишні, яка вже багато років росла в їхньому саду, і думав про те, як все у житті повертається. Нові покоління виростають, старі історії стираються, а потім ніби спливають знову — в інших формах, в інших людях, у випадкових дрібницях.
Вишня нагадувала йому інше дерево. Те, яке росло на сусідньому подвір’ї, коли він був хлопцем.
…Тоді життя було зовсім іншим. Батька Степан ніколи не бачив.
Тож хлопець виріс серед жіночої турботи: мама і бабуся були йому всім. Вони жили скромно, на своїй землі, працювали від зорі до зорі, але ніколи не скаржилися.
Степан з малого звик допомагати. Дрова? Він. Воду носити? Він. Город — теж він. Тож, коли хлопцеві виповнилося п’ятнадцять, він був хоч і худим, але кремезним, із твердим характером.
По сусідству жив дід Іларій — господар заможний, людина поважна. Хлів, комора, велика хата з цегли — все завжди блищало чистотою. У нього була донька Валентина Семенівна, яка давно виїхала до міста, де вийшла заміж. А ще була внучка — Софія. На рік молодша за Степана.
Коли Софія приїздила до діда, у селі наче свято наставало. Дівчина була кучерява, струнка, одягнена завжди охайно, по-міському. Степан із свого городу поглядав на неї, червонів і ховав очі. Йому здавалося, що такій міській панночці й слова сказати страшно.
Він носив старий батьківський одяг, штани із латками, сорочку, яку мама сто разів прала й латала. Про новий одяг у їхній хаті навіть не йшлося. Та одного дня мама вирішила: хлопець виріс і так більше не можна. Вона взяла Степана до міста й купила йому дві пари штанів, дві сорочки та сандалі. Хлопець тоді мало не світився від радості.
Саме того літа приїхали й сусіди — Валентина Семенівна та Софія. Софія вже не була малою дівчинкою — білосніжний сарафан, солом’яний капелюшок, легка хода. Степан не міг відірвати від неї погляду.
Одного разу мама Степана зустріла Валентину Семенівну в сільській крамниці.
— У вас, бачу, вишня цьогоріч удалася, — усміхнулася мати. — Гілля аж гнеться.
— Та що ви, — розвела руками сусідка. — І варення б наварити, та я ж того діла не знаю. Та й чоловік мій з міста не приїхав — він завжди ягоду збирав.
— Та я зварю, — запропонувала мати. — Тільки б хто зібрав.
— Так це ж чудово! — зраділа Валентина Семенівна. — Хай твій хлопець вилізе на дерево. А вам ми ягід дамо на гостинець.
Удома мати розповіла про домовленість. Степан лише ковтнув сухо: у нього знову на очах стояла Софія. А потім — думка про одяг. У новому він не полізе на дерево — мама не дозволить. У старому — соромно. Тоді мати знайшла у скрині батькові штани — трохи старомодні, але цілі.
Наступного дня вони пішли до сусідів. Степан ішов, немов на іспит. Серце калатало, ніби птах у клітці.
На ганок вийшла Валентина Семенівна, а з-за її спини — Софія. Усміхнена, легка, впевнена.
— Проходьте, — запросила хазяйка. — І беріться до діла. Софіє, покажи Степанові, де відра й драбина.
— Ходімо, — сказала дівчина неголосно.
Голос її був теплим, чистим, і Степан уже мало що чув навколо.
Вони зайшли в сад, і Софія почала:
— У якому ти класі?
— У дев’ятому, — буркнув він, відчуваючи, як щоки палають.
— А я вчусь у ліцеї, — сказала вона. — Ми англійську додатково вивчаємо. У нас там багато цікавого.
Степан мовчав: французьку в їхній школі викладали так, що він не пам’ятав навіть найпростіших фраз.
Він виліз на драбину, а Софія збирала ягоди знизу, жартувала, інколи кидала кісточки в траву, сміялася легко й дзвінко.
Степан уперше бачив, щоб хтось так сміявся — без крику, без глузування.
Коли він спустився з піввідром вишень, у сад зайшла Валентина Семенівна.
— Молодець, хлопче, — сказала вона. — На сьогодні досить. Завтра ще набереш. І собі, і нам.
Софія глянула на нього довгим поглядом, ніби щось хотіла сказати, але не зважилась.
Степан повернувся додому й цілу ніч не міг заснути. Він бачив Софію, її усмішку, уявляв, як вони йдуть селом. І в снах вона брала його за руку й говорила:
— Приїжджай до міста вчитися.
Він прокидався з думкою: чи міг би? Чи гідний він такого життя?
Наступного дня він знову був у сусідів. Софія стала відвертішою: розповідала про місто, про музику, яку слухає, про те, як мріє вступити до художньої школи. Степан ловив кожне слово, ніби боявся, що вони зникнуть.
Та коли він зірвав ще одну вишню і кинув до рота, Валентина Семенівна раптом з’явилася за його спиною.
— Степане, ти спочатку набери відра, а потім ласувати будеш. Та й ягід ми вам дамо. І ти, Софіє, не їж забагато.
Степан знітився настільки, що мало не впустив відро. Сором пройняв його до кісток.
Коли ж жінка подала йому кульок з ягодами, кажучи: «На, забери за працю», він тихо відповів:
— Дякую. Та не треба. Заберіть собі.
І пішов. За спиною почув:
— Ох і гордий же.
А потім тихий, ледь чутний голос Софії:
— Степане, зачекай…
— Софіє! — гукнула мати. — До хати!
Того було досить, щоб усе обірвалося. Їхня недосказана, тоненька дружба так і залишилася у повітрі — як легкий подих вітру.
Степан прийшов додому ледве стримуючи сльози. Мама вислухала все, як завжди спокійно, і промовила:
— Не рівня ми їм, синку. І не треба себе діймати думками.
Вона сказала це м’яко, але ті слова відбили останні ілюзії. Місто, науки, Софія — усе це стало далеким і недосяжним.
Він вирішив залишитися біля рідного дому.
…Виввчився і оженився на Марії — спокійній, щирій дівчина із добрим серцем. Степан відчув поруч із нею тепло, яке не вимагало нічого зайвого. І вони створили сім’ю.
Коли молодята переїхали до міста, Марія купувала собі одяг, облаштовувала дім, а Степан якось побачив на ринку маленьке вишневе деревце. Він не міг пройти повз. Купив, привіз, посадив.
Воно проросло, зміцніло, розкинуло гілля, і кожного літа родило більше та більше. Марія навчилася варити таке варення, що вдома пахло дитинством. Того, про яке він давно перестав думати.
Минали роки. Вони виростили сина, дочекалися онуків. Дід Іларій давно пішов у засвіти. Будинок його донька продала. Тепер там живуть інші люди — привітні, добрі. А от те вишневе дерево зникло: його зрубали, бо перестало родити.
Здавалося, нічого не залишилося від тих давніх літ. Але одного разу Степан Петрович побачив у сусідському дворі дівчинку, яка бігала у білій сукні. Її кучеряве волосся відбивало сонячні промені точнісінько так, як колись волосся Софії.
А у них по подвірʼю бігає онук та поглядає в той бік.
Марія поставила перед ним чашку чаю й тихо сказала:
— Задумався знову?
— Та так… — відповів він. — Все повторюється в цьому житті. Там дівчинка бігає, а в мене вишня росте і онук. Все йде по колу, так як і має бути.
І він усміхнувся. Бо знав: не треба боятися правди минулого. Воно просто стає частиною того кола, яке веде людину вперед.
