fbpx
Без категорії
Стосунки розвивалися стрімко, і Людмила не сумнівалася, що справа йде до весілля. Несподівано виявилось, що дівчина при надії. Люда відразу поділилася радістю з коханим. – У мене університет, аспірантура. Я не збираюся мати проблеми з крикливою дитиною

Мама Людмили любила повторювати: «Де народився, там і згодився». І це прислів’я сповна відповідало її батькам. Обоє обожнювали рідне село, тому що саме тут народились, виросли, створили міцну сім’ю.
Донька теж мріяла про таку, де було б тепло й затишно, бігали веселі дітлахи. Вона і не збиралася нікуди їхати, та подруга Марійка вже всі вуха продзижчала:

– Ти тут пропадеш, зачахнеш. Ось я після школи в медичний поступатиму, лікарем стану. І ти гайда зі мною до міста. Бодай освіту матимеш, а в село завжди встигнеш повернутися.

Ось так і поїхали. До цього часу Людмила ніколи не жила в гамірному місті, де було все по-іншому, наче в мурашнику – люди постійно кудись поспішали. Пригадалися слова мудрої бабуні: «В місті, як у тісті, а без грошей нема що їсти»… Марії до медичного потрапити не вдалося, вирішила спробувати наступного року. А Людмила пішла на курси перукарів.

Людмилі з роботою пощастило зовсім несподівано. Після закінчення курсів вона прогулювалася центром міста і побачила вивіску з назвою салону. Дівчина набралася сміливості й увійшла.

– Раді вас бачити, – зустрів її адміністратор. – До якого майстра записані?

– Добридень. Я не до майстра. Я сама… майстер… І дуже хочу у вас працювати.

Адміністратор зробив великі очі:

– А ви домовлялися про зустріч, вас чекають, ви від кого?

– Я… ні від кого…

– Ну, добре, проведу вас до власниці салону. Господинею виявилася приємна жінка з красивими сірими очима.

– Взагалі вакансій у нас немає. Але скажу відверто, твоя сміливість мені до вподоби. Беру на випробувальний термін. А там побачимо.

Наступного дня дівчина вже працювала. Андрій був її першим клієнтом, який став не просто постійним відвідувачем салону, а й зaлицяльником. Їхні стосунки розвивалися стрімко, і Людмила не сумнівалася, що справа йде до весілля. Несподівано виявилось, що дівчина при надії. Люда відразу поділилася радістю з коханим.

– У мене університет, аспірантура. Я не збираюся мати проблеми з крикливою дитиною…

Людмилі стало не по собі від таких злих слів. Не вірилося, що тепер перед нею стояла зовсім чужа людина, з холодним поглядом.

Якнайшвидше зателефонувала мамі:

– Не хвилюйся, рідненька, – заспокоїла та добрими словами, – ми тобі допоможемо. Хочеш, повертайся додому.

З очей потекли сльози. Адже любов матері і на відстані гріла. «Мамо, дорогенька, я і не сподівалася почути щось інше», – подумалося тоді.

Та Людмила ніяк не могла змиритися зі зpадою Андрія. Постійно плакала, нервувала, майже не їла. З важкими думками пішла до салону. Через постійні переживання дівчина втpaтила дитя.

Вочевидь, від самотності вирішила вступити на заочне відділення до педагогічного вузу. Минуло довгих три роки, поки оговталась і стала помічати навколо себе чоловіків.

Одного разу до неї підійшов хлопець:

– Можна пoзнайoмитись з такою чарівною панянкою?

Борис вчився у цьому ж вузі, тільки на два курси був старшим і якраз писав дипломну роботу, а за якийсь час запропонував:

– Людо, виходь за мене заміж.

Наприкінці літа зіграли скромне весілля. І Людмилі здалося, що вона стала щасливою. Але…

– Напевне, нам не варто поспішати з дітьми, – через півроку заявив чоловік.

– Чому? – дивувалася дружина.

– Ми ще зовсім молоді. Може, за кордон поїдемо.

Їй зовсім не хотілося нікуди виїжджати. Так минуло ще два роки. Людмила пішла працювати до школи. Все просила чоловіка наpодити дитину, а він відтягував.

Тепер вони часто сварилися. А Люду не покидали погані думки, що вона вже ніколи не стане матір’ю.

Однієї суботи зібрала речі й поїхала до мами. Борис навіть не запитав, коли повернеться. Пригорнулася до матері і відразу зрозуміла, що більше ніколи не поїде з рідної хати. А ввечері захвоpіла корова і викликали ветеринара.

– В гості приїхала, Людмило, чи як? – дивився на неї Микола.

– Назовсім, у місті добре, а вдома найкраще, – впевнено відповіла.

Микола був вдівцем з двома дітлахами. Як казали про нього односельці: «Вдовець — дітям не отець, бо й сам круглий сирота». Чоловік після того вечора ледь не щодня заходив у гості. Казав – оглянути корову. Та зрозуміло було, що приходив до Людмили. Вона зовсім скоро оформила розлучення і переїхала до Миколи, якого щиро покохала. Тепер у них дружна сім’я і троє слухняних діток – двоє синів чоловіка і одна спільна донечка. По сьогодні живуть між собою, як риба з водою…

Автор – Оксана ВОЛОШИНА.

За матеріалами – Українське слово.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

facebook