Знаєте, у нас з чоловіком один кредит покриваємо іншим, бо треба якось і жити, дітей ростити і ще й виплачувати за квартиру. А мама вже на пенсії і має ще підробіток, тому на життя їй би мало вистачати, але вона навіть не питає мене чи я маю чи ні, а одразу каже, що якщо я не дам їй те, що вона хоче, то вона відпише квартиру сестрі.
– Я тебе на світ привела, а ти мені не хочеш дати пару гривень? Отака віддяка?
Мама й справді ростила мене сама і я тепер розумію, чому тато пішов, бо витримати маму було дуже важко, навіть мені, дитині, яка маму любила просто за те, що вона є.
Як я старалася аби мама мною пишалася – гарно вчилася, була слухняною і акуратною, вступила на ту спеціальність, яку вибрала мама і вчилася там на «відмінно».
Працювала на нелюбій роботі, бо ж у мене така професія.
Навіть мого чоловіка мама мала найперше одобрити, бо інакше вона не давала свого благословення.
– Такий собі, могла мати й кращого, але вже… Черги з кавалерів не бачу, а заміж вийти треба.
Попри те, що мама вимагала аби я вийшла заміж, проте сидіти з дітьми чи забирати їх до себе на вихідні – це не до неї.
– Ти не мені діти на світ приводила, – казала вона і кидала слухавку.
Вибачте, а заради кого? Хто мені з самого малку товкмачив, що жінка має вийти заміж, має мати дітей, має про них піклуватися?
Мені здається, що я б і заміж не виходила, якби мама не заклала в мені цей пунктик, який я просто мала слухняно виконати.
За цим пунктиком йшов наступний – привести на світ спадкоємців чоловікові.
Ні я люблю своїх дітей, але якби я мала вибір і свобідну волю, то я б їх привела на світ не в двадцять два, а в тридцять два, коли вже б і квартира була і якийсь запас грошовий.
А то все було на купу – і діти малі, і борги, і крутися як хочеш, бо ще мама збоку вимагає до себе посиленої уваги.
Коли я мамі стараюся пояснити, що у нас нема вільних грошей, бо ми й так наче пес з котом через оце безгрошів’я, то мама мені каже:
– А я тобі казала, що ти поганий вибір зробила, коли вибрала свого Сашу. Якби мене послухала та почекала, то я б тобі підшукала такого, що ти була як у Бога за пазухою…
– Ти ж казала, що хай буде, головне, щоб заміж, – кліпала я очима.
– А що я мала сказати, якщо ти так вперлася.
От тобі й маєш, от і вгодила матері.
Знаєте, ми з Сашком уже разом п’ятнадцять років і я вже не знаю чи люблю цього чоловіка чи вже тягну лямку.
Я вирішила поговорити з ним на чистоту і все розказати, що мама може віддати квартиру не нам і буде ще важче справлятися з цим усім.
– Сашко, мама вирішила, що я недостатньо гарна донька і маю або віддати їй доньчин обов’язок, або вона віддає квартиру тітці. Я вже так втомилася.
– Хай віддає, – чоловік мене обійняв, – Що ми з її допомогою щось путнє придбали чи зробили?
Я теж обняла чоловіка, бо мені було дуже потрібно саме зараз мати однодумця і нарешті відчепити ту морквинку, яка все життя у мене перед носом висить та заставляє бігти вперед безперестанку.
Мама знову телефонувала з черговою вимогою про допомогу фізичну чи грошову, але я їй відмовила.
Сказала правду, що не маю ні сили, ні грошей, ні найменшого бажання. А потім поклала слухавку, бо вона почала знову свою пісню про невдячну доньку.
Може, це й не дуже мене красить, але я вже більше не можу. Я віддам їй борг, коли вона буде вже на схилі літ, а не тоді, коли вона готова сама планету перевернути з ніг на голову.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
